Попередження з минулого. Уроки для України

                                                                                                           Народ має право жити,

                                                                                                          коли він має силу жити.

                                                                                                              Без сили нема права,

                                                                                                                 щоб здобути право,

                                                                                                                      треба мати силу.

                                                                                                            Микола Міхновський,                 

                                                                                        основоположник, ідеолог і лідер

                                                                                               українського самостійництва

                                                                                      кінця 19-го – початку 20-го століть.

   Французький мандрівник і письменник Астольф де Кюстін (Астольф Луї Леонор, маркіз де Кюстін) у своїй найвідомішій книзі «Росія в 1839 році» (зустрічаються також назви «Правда про Росію: подорожній щоденник» і часів СССР «Миколаївська Росія»), написаній у 1840 – 1842 роках після його подорожей Россійской імпєрієй (характеристику їй дає моя програмна праця «Наше майбутнє – в об’єднаній Європі, а не на руїнах Російської імперії») протягом червня – вересня 1839 року, зазначив: «Московська вдача – це дикунська вдача (у моїй дослідницькій роботі «Золота Орда, Московська (урядова) православна церква і «русскій мір» підтверджується даний контекст – Г. М.), байдужа до святості даного слова, до всякого правдивого почування, до почуття справедливості. Все в ній – тріумфуюча брехня, облуда й обман, брак всякого морального сенсу, відсутність поняття права і обов’язку…

   Прощення було б небезпечним уроком для настільки черствого в глибині душі народу, як російський…

   У Росії людське життя не ставиться ні в що…

  У росіян є лише назви всього, але нічого немає в дійсності. Росія – країна фасадів. Прочитайте етикетки – у них є цивілізація, суспільство, література, театр, мистецтво, науки, а насправді в них немає навіть лікарів. Варто захворіти, схопити лихоманку і доводиться самому себе лікувати або запрошувати лікаря-іноземця. Якщо ж ви випадково покличете живучого поблизу російського лікаря, то можете вважати себе заздалегідь мерцем…

  Потрібно жити у цій пустелі без спокою, в цій в'язниці без відпочинку, яка іменується Росією, щоб відчути всю свободу, надану іншим народам у інших країнах Європи, який би не був прийнятий там образ правління (виділено Г. М.)».

   Фактично в той же самий час Тарас Шевченко у своєму вірші «Чигрине, Чигрине…», написаному 19 лютого 1844 року, із глибоким смутком, але й і з певною надією, зауважив:

«Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними…

   За що ж боролись ми з ляхами?

   За що ж ми різались з ордами?

   За що скородили списами

   Московські ребра??..засівали,

   І рудою поливали...

   І шаблями скородили.

   Що ж на ниві уродилось??!!

   Уродила рута… рута...

   Волі нашої отрута  (виділено Г. М.)…

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси

І всю Україну…

   Спи, Чигрине, нехай гинуть

   У ворога діти,

   Спи, гетьмане, поки встане

   Правда на сім світі (виділено Г. М.)».

  Чигирин – нині районне місто Черкаської області – в 1648 – 1670 роках був резиденцією Гетьманів Війська Запорозького – очільників Гетьманщини Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка та столицею Гетьманщини – Української Держави, а Тарас Шевченко відвідував його у липні – серпні 1843 і в квітні – жовтні 1845 року, хоча на той час він уже був занедбаним повітовим містечком, а в уяві поета його доля асоціювалася із долею всієї рідної України.

  Член Української Центральної Ради, дослідник життя Тараса Шевченка, український літературознавець Павло Зайцев про вірш «Чигрине, Чигрине…» говорив: «Тут остаточно сформувалася й протимосковська політична концепція поетова. Тут він, думаючи про «сплюндровану», «обчухрану» москалями Україну, дивлячись на Богданову церкву як на символ руїни нації, прокляв Богданове (Хмельницького Богдана – Г. М.)  діло – злуку з Москвою. Тут теж із пережитих його пристрасним серцем терпінь і болів виросла й віра, яку він, бичуючи зрадницьку верхівку нації, мав на майбутнє голосити Україні, віра в те, що з посіяних ним сліз, із джерела всенаціональної історичної кривди

   «… зійдуть і виростуть

   Ножі обоюдні,

   Розпанахають погане,

   Гниле серце трудне…

   І вицідять сукровату,

   І наллють живої

   Козацької тої крови,

  Чистої, святої!!!» (Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. Передм. М. Глобенка. Післямова О. Мишанича. – 2-е вид. – К.: Обереги, 2004. – 480 с.; (виділено Г. М.)).

   А 21 жовтня 1845 року Тарас Шевченко пише:

«Стоїть в селі Суботові

(тут, на Чигиринщині, народився

Богдан (Зиновій-Богдан) Хмельницький – Г. М.) 

На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова

(Церква Пророка Іллі, Іллінська Церква –

Родова усипальниця Хмельницьких – Г. М.).

Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну  (виділено Г. М)!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини

(Єкатєріна ІІ – московитська

імператриця-курва, котра

ліквідувала гетьманство,

знищила Запорозьку Січ,

запровадила кріпацтво,

насильно русифікувала Україну,

переселяючи на українські землі

московитів, і стала найстрашнішим

ворогом всього українства, але

зараз цю ганебну «пальму першості»

в неї перебрав негідник Путін – Г. М.)

Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже

(Алєксєй Міхайловіч –

другий московитський цар,

із яким під час Переяславскої ради

18 січня 1654 року Хмельницький

уклав відповідну угоду, після чого

почалося багатовікове поневолення

України Московією – Г. М.)!

Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам (виділено Г. М.)… Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!.. (виділено Г. М.)».

   Ось такі факти про Россійскую імпєрію повідомляли француз Астольф де Кюстін та українець Тарас Шевченко, а далі про неї вже підуть одкровення, як він сам себе називав, «истиннаго русскаго…, истиннаго патриота», прівєржєнца монархіі констітуціонной, котрий виклав їх у своїй книзі «ПРАВДА О РОССИИ, высказанная князем Петром Долгоруковым», виданій в квітні 1861 року у Парижі – столиці такої любої росіянам, зокрема і в той час, Франції, про сучасних жителів якої можна дізнатися з мого аналітичного дослідження «Це – не французи, а московитські с…аколизи-підлабузи, або Російські гроші перемагають французькі цінності!»: «Mнoгиe из соотечественников наших говорят: «Не нужно рассказывать иностранцам истину об России, следует скрывать от них язвы нашего отечества». Эти слова, по нашему мнению, совершенно противны и здравой логике, и личному достоинству, и отчизнолюбию истинно-просвещенному (виділено Г. М.). Не говоря уже о глубоком отвращении, внушаемом всякою ложию каждому человеку честному и благонамеренному, надобно еще быть наделену необъятною пропорциею самонадеянности, чтобы вообразить себе возможность всех обмануть. Люди, желающие скрывать и утаивать язвы, похожи на опасных больных, которые предпочли бы страдать и умирать скорее чем призвать на помощь искуснаго врача, который-бы их исцелил и возвратил-бы им обновленныя, свежия силы. Для России этот врачь – гласность!..

   Но с ценсурою, и в особенности с ценсурою русскою, одержимою двумя неизлечимыми недугами: трусливостию и глупостию, печатать истину о России можно только в чужих краях… В России стародуры, которые, если им предоставить свободу действий, увлекут Россию к гибели, и чиновная орда, эта усердная союзница стародуров и постоянный советник их, в своей общей и безпредельной любви к оффициальной лжи и к тайне, служащей покровом для этой лжи, ненавидят гласность и страшатся ея. Но в особенности боятся они, как огня, гласности европейской, и преимущественно, более всего, гласности на языке французском (через захоплення французькою мовою на той час багатьма росіянами «вищої касти» включно з можновладцями – виділення й примітка Г. М.)…

   С той самой поры, что книга наша впервые появилась на французском языке, раздаются от стародуров, новой орды и от царской дворни вопли бешенства яраго, невообразимаго. Все живущие злоупотреблениями, все те, которые надеются в будущем пользоваться этими злоупотреблениями, все сиятельные превосходительные холопы Зимняго Дворца (колишній головний імператорський палац Россіі, розміщений у Санкт-Петербурзі – Г. М.), все, кто просятся в эти холопы, кричат, вопиют, лгут, клевещут. Правительство русское наложило секвестр (заборона або обмеження на використання майна чи розпорядження ним – Г. М.)  на наше имение в России. Можемо заверить врагов наших, они нас не запугают и не заставят молчать.

   …я решился окончить дни свои в странах свободных, где-бы на людей не взирали как на баранов, принадлежащих такому или такому-то семейству царскому… Я возвращусь в отечество, но только тогда, когда порядок правления, на законах основанный, заступит у нас место самовластия и беззаконности (виділено Г. М.)…

   Далі буде...