Чому ЧФ ВМФ СССР став російським, а не українським, та які ВМС ЗСУ потрібні Україні?

   Цікаві питання чи не так?!   

                                            Почну з пошуку відповіді на перше із них…

   Тому для цього треба спочатку ознайомитися з витримками із цікавого інтерв’ю «Україна мала забрати Чорноморський флот собі, але не зробила цього. Так почалася трагедія – Володимир Огризко»: «…чи могли ми позбутися Чорноморського флоту Російської Федерації (повна назва – ЧФ Воєнно-морского флота (ВМФ) РФ; скорочена – ЧФ РФ – Г. М.)  в Криму і чому це не вдалося?

   Ми не могли його позбутися. Ми могли його забрати собі. Я думаю, що другою помилкою тодішньої влади на чолі з Кравчуком було те, що цей рішучий крок не зробили (саме цьому присвячена моя ще червнева 2011 року стаття «Відмежовуємося від такої політики Президента», або Манчуленкo  все пам'ятає...»  – Г. М.). Згідно з документами про розвал СРСР, все те що, знаходилося на території конкретної країни, автоматично переходило під її юрисдикцію. Тому треба було ухвалити політичне рішення (виділено Г. М.). Я думаю, це було так само помилкою і тодішнього Міністерства оборони…

   Із Києва не було чітких сигналів, а Москва займалася своїми справами, їй було не до Чорноморського флоту. І тоді Касатонов (Головнокомандувач ЧФ – Г. М.)сказав: «Якщо немає вказівок, я приймаю командирське рішення, що Чорноморський флот буде російським» (хоча я, будучи народним депутатом України, особисто чув від декількох людей, обізнаних із цією справою, що начебто Касатонов готовий був зробити ЧФ українським, якби йому Київ запропонував посаду Головнокомандувача ВМС ЗСУ у ранзі заступника Міністра оборони України, але так це було чи ні, мені достеменно не відомо  – примітка та виділення Г. М.). Потім він проінформував Москву, що Україна не робить жодних реальних кроків, щоб забрати Чорноморський флот.

   Власне, з того моменту починається трагедія, яка триває до сьогодні. Якби тоді Чорноморський флот Росії із Севастополя пішов, то багато речей, які ми маємо аж до сьогодні, не були в принципі можливими (виділено Г. М.). Чорноморський флот залишився гніздом КДБ, ФСБ і всіх ГРУ, і джерелом дестабілізації (що ж собою представляє ЧФ РФ, детально показано у моїй праці «Наше майбутнє – в об’єднаній Європі, а не на руїнах Російської імперії» ще за грудень 2011 року, де, між іншим, вказано, що «на території України діє розвідувальне управління ЧФ Росії, відділ ФСБ для контррозвідувального забезпечення діяльності ЧФ, військовий суд і прокуратура. Повна вседозволеність! Російські воєнна розвідка і ФСБ вже створили достатньо міцну «п’яту колону» на півдні України, в т.ч. і різноманітні воєнізовані формування. А Янукович, замість того, щоб припинити цю вакханалію, продовжує ще на 25 років перебування російського флоту у нас (про що йдеться у моєму квітневому 2012 року матеріалі «Пакт Мєдвєдєва – Януковича, або Харківська змова»)»  – Г. М.)…

   Звичайно, російське лобі у нас працювало на зовсім інші інтереси і намагалися розвертати Леоніда Даниловича (Кучму – Г. М.)  якраз у російський бік. …РФ таки переконала керівництво України, що «ну якщо ми стратегічні партнери, брати, друзі «навєкі і навсєгда», тоді чого ви так проти нашого Чорноморського флоту в Севастополі? Давайте продовжимо його перебування ще на 20 років (кучмівська угодовська політика щодо РоССіі, продовжена Януковичем, якого Кучма привів до української влади, що випливає з моєї статті «Віктор Янукович і сліди спецслужб…», врешті решт привела до того, про що я пишу у своїй публікації «Чому?», котра була криком моєї душі, ну, а, власне, хто такий Кучма, демонструють мої роботи «Час показав…» (цитата зі словами Кучми: «О том, например, нужен ли и Украине, и России Черноморский флот с военной точки зрения…  России, я считаю, этот флот обязательно нужен. Турецкий флот в несколько раз мощнее российского. Полностью уступить превосходство нельзя  (виділено Г. М.). Турция – член НАТО, у нее также есть свои интересы на Черном море. А к украинскому военно-морскому флоту я отношусь так: нам надо иметь хорошо оснащенный пограничный флот. А тот, что у нас сейчас, включая подводную лодку, вряд ли нужен… И главное: с кем воевать? С НАТО? С какой стати? Или с Россией? Я уверен, что Россия никогда с нами воевать не будет»), «Москва – Тель-Авів – Київ» (цитата: «На жаль, Київ не залишився осторонь…неприємних історій саме через Кобзона. Знаєте, хто його найкращий друг в Україні? Кучма! Л. Д. Кучма – Президент України в 1994 – 2005 рр… Час уже показав москвофільство/русофільство Кучми та інші його «чесноти». А через зв’язки Кобзона і Кучми, який є затятим прихильником його творчості, відбувалися різні «цікаві» речі, пов’язані з кучмівським «гірничо-футбольним» оточенням. Для цього, свого часу, Президент України Кучма, знаючи, що Кобзон є громадянином Росії, навіть дав злочинний наказ видати йому паспорт громадянина України»), «Дружбани!» (цитата: «…за командою дружбанів Путіна й Кучми 28 січня 2003 року відбулося підписання Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон (став чинним 23 квітня 2004 року), котрий було схвалено ЗакономУкраїни «Про ратифікацію Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон» № 1681-IV  від 20 квітня 2004 року, де записано злочинну норму щодо Азовського моря та Керченської протоки…:  «При цьому ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки, як внутрішніх вод двох держав (виділено Г. М.)…». Але, як бачимо, капітуляція Кучми перед Путіним у вигляді прийняття Закону України № 1681-IV  не зупинила останнього, коли він приймав рішення щодо острова Тузла.

   А вже через три місяці після Тузли 24 грудня 2003 року в м. Керч (Крим, Україна) Леонід Кучма й Владімір Путін підписали Договір між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки (набув чинності 23 квітня 2004 року)»…: «Азовське море та Керченська протока історично є внутрішніми водами України і Російської Федерації (виділено Г. М.)…». Якби ж це один Леонід Кучма втопився у пастці Владіміра Путіна, то хай би так і було, але ж, на жаль, разом із ним в Азовському морі та Керченській протоці «втопилася» вся Україна після набуття чинності цього ганебного Договору, підписаного дружбанами Кучмою й Путіним, плюс попереднього,  адже Київ утратив суверенітет над частиною своєї території, належної йому згідно міжнародного права… …тому Леоніда Кучму… треба притягувати до кримінальної відповідальності за зраду Батьківщини згідно статті 111… або ч. 3 статті 110… ККУ»), «Отаке воно «нове» обличчя нової влади Зе?!» (цитата: «Професійність Леоніда Кучми, коли він був Президентом України, на практиці проявилася в професійному прив’язуванні ним України до Росії, що я вже продемонстрував вище. І якщо Зе цього не знає чи не розуміє, то стає дуже соромно за нову владу») та «Й ще одне «нове» обличчя нової влади Зе!» (цитата: «Злі язики твердять, що за період його – Кучми – нового пришестя до ТКГ любимий Кучмин зять Віктор Пінчук встиг порішати багато своїх бізнесових справ, тому Пінчуків тесть міг уже із спокійною совістю розпрощатися з Мінським процесом…») – виділення і примітка Г. М.)» (інтернет-видання «Gazeta.ua», 2 серпня 2021 року).

   Після цих фактів, я переконаний, стає зрозумілим, чому ВМС ЗСУ за 10 років правління Кучми не стали потужним видом ЗСУ, незважаючи на таку потребу через сусідство України з одвічним її ворогом РоССієй та перевагою російського ВМФ в Азовському і Чорному морях над українськими ВМС, котрі зобов’язані були нарощувати свої потужності, аби поступово за своїм потенціалом принаймні зрівнятися з ЧФ РФ, для чого необхідні були відповідні дії Президента України – Верховного Головнокомандувача ЗСУ, яким тоді був Леонід Кучма, але він, як бачимо, цього й не прагнув, а навіть і діяв навпаки – на користь РоССіі.

   Далі буде...