Про молодість і старість людську…

                                                                                                Коли наші діти називають нас

                                                                                                 відсталими, консерваторами,

                                                                                                  тішимося тим, що наші онуки

                                                                                                                відомстять їм за нас.

                                                                                                        Ірина Вільде (насправді

                                                                                                                    Дарина Макогон),

                                                                                                      українська письменниця.

   Відштовхуючись від теми попередньої фоторозповіді «Коти, люди, пси…», скажу ще про людей…

   Французький філософ Жан-Жак Руссо говорив: «Молодість – ось час для засвоєння мудрості, старість – час для її застосування».

   Натомість українська народна мудрість каже: «Якби молодість знала, а старість могла…». 

   На мій погляд, навіть коли молодість людська з максимальними завзятістю та існуючою в неї енергією засвоюватиме мудрість у відведений їй час, як вважав Руссо, то вона все одно не пізнає її всієї і всього того, що відає старість, адже остання має єдину нездоланну перевагу перед молодістю – це життєвий досвід, котрого немає й не може мати молодість, бо для цього їй треба прожити набагато більший період, ніж вона сама, але старість людська, яка, згідно того ж Руссо, – це час для застосування мудрості, уже втомлена тривалим життєвим походом і тому немає тих завзятості й енергії, котрі має молодість, адже витратила надто багато сил, йдучи дорогою життя, і не може застосувати/здійснити того, що може молодість, яка має потрібну енергію та одночасно не має достатньо мудрості, бо не знає всього того, що знає старість, на чому наголошує українська народна мудрість.

   То хто ж усе таки має рацію?

   Відповідь на це питання, при чому поетичну, повністю суголосну з моєю позицією, дає Л. Маковей, котра 6 квітня 2018 року написала ось цього вірша, опублікованого веб-сайтом «Клуб Поезії»:

                                 «Якби молодість знала, як швидко мине,

                                 То не втратила б жодну хвилину.

                                 Не впустила б жорстокість у серце своє,

                                 Цінувала б кохану людину.

                                 Якби старість могла повернути літа,

                                 Якби знову з'явились ті сили!

                                 У житті помилок не зробила б вона

                                 І душа б її так не боліла!

                                 Якби молодість знала, що крім кольорів

                                 Ще існують пастельні відтінки.

                                 Не судила б завзято так мудрості спів

                                 І трималась завжди серединки.

                                 Якби старість могла знов злетіти, мов птах,

                                 Якби виросли в неї знов крила!

                                 Полетіла б вона по далеких світах,

                                 Та лиш може літати у мріях.

                                 Якби молодість знала, а старість могла,

                                 Не було б протиріч поміж ними.

                                 Якби молодість старість, мов скарб, берегла,

                                 То зійшла б на найвищі вершини.

                                 Адже молодість – сила, а старість – знання!

                                 В поєднанні ж вони є безцінні!

                                 Тож нехай їхні спільні в житті надбання

                                 Поряд йдуть у міцному сплетінні.

                                 Нехай молодість знає, що старість дана,

                                 Щоб премудрості в неї навчиться.

                                 Нехай старість цінує, що йде не одна,

                                 Що їй молодість в друзі дається.

                                 Що вони нерозлучні, між ними лиш час,

                                 Що стирає життєві картини.

                                 Залишає лиш фото у профіль й анфас,

                                 Лише вчинки і справи людини.

                                 Якби молодість знала, а старість могла!..».

   Отака тут виходить філософія життя (а «Життя – це мрія, здійсни її» – так гласить моє однойменне есе)  людини (моя пулікація «Бути самим собою» розповідає, якою їй треба бути, мій афоризм «Простити людину…» – ну, на те він і афоризм, щоби його читати, а назви моїх заміток «Живи по-людськи!» та «Дорога до вершини» говорять самі за себе)  – двоєдино різна.

   Ось, що я хотів сказати про молодість і старість людську, або Якби молодість знала, а старість могла…