Де був Зе 18 – 19 лютого 2014 року?
Київ.
Майдан – Європейський Майдан (Євромайдан), бо його учасники по всій українській землі вийшли на мирні акції протесту проти проросійського внутрішньоокупаційного режиму Януковича, котрий, виконуючи волю РоССіі в особі її Вєрховного правітєля Путіна, відмовився від європейської інтеграції України на користь її інтеграції з Московщиною, як свідчить моя стаття «За ЄС! Українці – на Київському Євромайдані», і за повернення України на європейський шлях свого розвитку – до свого рідного дому Європи, що продемонстровано моєю хронікою «Український Євромайдан діє!».
18 лютого 2014 року.
Мирна хода європротестувальників.
Початок масового вбивства учасників протесту януковичівською бандитською владною зграєю та її посіпаками-виконавцями, про котрих розповідає моя публікація «Боротьба і єдність протилежностей…».
Невинно убієнні майданівці стали Небесною Сотнею: всі вони, включаючи померлих пізніше від отриманих важких поранень, – Герої Небесної Сотні. Й серед них – два жителі Чернівців, мої земляки Аксенин Василь Степанович (помер 12 березня 2014 року в лікарні польського міста Жешув) і Щербанюк Олександр Миколайович (убитий 20 лютого 2014 року; мені випадало перетинатися із ним під час майданівських протестів у Києві, а познайомилися ми, коли одного разу їхали разом мікроавтобусом з адміністративного центру Буковини до української столиці): їхніми іменами названі дві чернівецькі вулиці, котрі раніше, при комуністичній московитсько-СССРівській владі, відповідно були поіменовані на честь Фрунзе та Чапаєва (неможливо зрозуміти, яке відношення мали до Чернівців ці два більшовицькі діячі й чому лише після загибелі євромайданівців вулиці їхнього імені спромоглася перейменувати Чернівецька міська рада, адже Україна позбавилася більшовицько-комуністично-московитського іга і відновила свою незалежність ще в 1991 році?!), а їм – Аксенину та Щербанюку – посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Чернівців». Також 21 листопада 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ № 890/2014 «Про присвоєння звання Герой України» із удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) 99-ти майданівцям, серед котрих є Василь Аксенин і Олександр Щербанюк, є, зокрема, й Дідич Сергій Васильович, який загинув 18 лютого 2014 року.
Чому я, окрім двох своїх земляків, серед небесносотенців згадав саме Сергія Дідича? А ось чому: от що про нього написала його донька Ірина Дідич (мене так вразило написане нею, що я вирішив повністю процитувати довірений веб-сторінці соцмережі її біль душі):
«А ви знаєте, що у мене тато загинув?
6 років тому. В Києві. На Майдані.
Не пам’ятаю, чи писала я про це тут прямо. Мабуть, ні.
Я була дитиною коли його вбили. Мені було 12. Того дня я повернулася зі школи додому. Робила уроки. Дивилася прямі трансляції з Майдану. Вогонь. Колеса. Крик. І гордилася своїми батьками, що вони там.
А потім дізналася, що мого тата вбили.
Мого тата.
Я розказувала вам про це? Так? Ну, тоді добре.
Ні? Ну, тоді розкажу чому ні.
Бо про смерть говорити незручно.
Сьогодні я не буду розказувати про свого тата. Я вже забула відчуття його доторку. Голос згадую тільки в найглибших снах. Й посмішку вже не знаходжу в інших людях.
Я буду говорити, чому я про це мовчу.
Бо про смерть говорити незручно.
От скажу я вам:
– Привіт. Мій тато на Майдані загинув. І так, я з цим живу. Так, плачу коли про жертовність говорять. Коли беркутівців в Росію відпускають. Коли «дегероїзують». Коли б’ються за соцдопомогу. Коли вирішують, хто за кого має помирати. Але ж живу.
І що ви мені відповісте? Зазвичай люди мовчать. Або обіймають. Це вже трохи краще. Але не для мене. Тільки для них.
Бо про смерть говорити незручно.
– Вибачте, пані викладачко. Чому я вас не слухаю? Знаєте сьогодні 18 лютого. Уже 14 година. Десь в цей час 6 років тому мого тата вбили. Але ще не опізнали.
– Вибачте, друзі, я на збірку не прийду. Просто зараз 19 година. 18 лютого. 6 років тому я почула, як кричить моя бабця. Бо її сина вбили. Мені зараз складно зорієнтуватися. Бо я досі цей крик чую.
– Вибач, мам. Але я не можу з тобою сьогодні говорити. Як і ти не могла говорити зі мною в цей день 6 років тому. Сьогодні я буду вибивати. Вибач, мам.
Але я не скажу вам того.
Бо про смерть говорити незручно.
Коли мене діти запитують:
– А де твій тато?
Шо я скажу їм. Вони ж не знають, що таке смерть. Ви ж їм не казали. Сказати їм, шо він на небі? Вони ж знають, що там або космос, або літаки. Але ви мовчіть.
Бо про смерть говорити незручно.
– Привіт, Іра. А чому ти ні з ким не зустрічаєшся.
– Привіт. Ну, знаєш. Єдиного чоловіка, якого я любила, вбили. Теж чоловіки. І я тепер взагалі чоловіків боюся трохи, насправді.
– Іра, а ти уявляла собі своє весілля?
– Так. Смішно. Але коли мені було 12, то мій тато сказав, що хоче зробити мені красиве весілля вдома. З друзями і літніми квітами. Але знаєш його вбили 6 років тому. І жодне весілля вже не буде таким, яким би він його зробив.
Але я точно вам того б вголос не сказала. Сказала б, що я про таке не думаю.
Бо про смерть говорити незручно.
– Доброго дня, Ірино. Чи можна буде записати з вами інтерв’ю?
– Так, звичайно. Хочете правду чи ще одну сльозливу історію? Вам загальними фразами чи про смерть? Загальними фразами? Добре.
Добре, я не буду говорити з вами про смерть.
Бо про смерть говорити незручно.
– Ой, Іра. Щось ти погано виглядаєш.
– Та я захворіла. Але, насправді, у мене тато загинув 6 років тому. І мені весь тиждень складно навколо 18 лютого жити. А може і два тижні. Але так. Я захворіла. Так я й хворію 6 років підряд. В той самий час. Бо коли хворієш, можна погано виглядати.
Бо про смерть говорити не зручно.
Я буду ковтати сльози десь в кутку кімнати. Бо шо я вам скажу? Ви ж і так не зрозумієте. І не маєте розуміти. І надіюся ніколи не зрозумієте.
Я вам ще можу багато прикладів навести, коли про смерть говорити незручно. Але ви зрозуміли – будь-коли.
Вам зручно говорити про Героїв. Про Подвиги. Про Історію. Про Гідність. Про Свободу. Про Людяність. Про Майдан.
Але про смерть вам говорити незручно.
Ви маєте знати. Мій тато загинув на Майдані. 18 лютого. Бо якщо ви цього про мене не знаєте, то ви нічого про мене не знаєте. Смерть частина мого життя.
І вашого теж.
P. S.: Подивіться фото. Ми там щасливі» (Facebook: Ira Didych, 18 лютого 2020 року).
А ось як згадує ті трагічні події незламний колишній російський політв’язень Олег Сенцов: «Наблизилась шоста річниця тих страшних та мужніх днів лютого 2014 року. 18 числа почалась мирна хода, яка закінчилась бійнею в Маріїнському парку і на Шоковичній, а у другій половині дня «Беркут» опрокинув нас на Інститутській та погнав до Майдану. Міліція захопила усі барикади і ввечері почала притискати нас аж до сцени. Оборона проходила по лінії Будинку профспілок та пам’ятника засновникам Києва. Після опівночі вони зайняли Стелу і ми були вимушені підпалювати палатки та будувати вогняну загорожу, щоб ВВ не зайшли у середину Майдану. Це була найважливіша ніч у моєму житті і я думав, що ми не доживемо до світанку.
Коли я чую якихось там нових «мегапатріотів» чи політиків, то хочу їм задати лише одне питання: «Де ви були в ніч з 18 на 19 лютого 2014 року?». Коли нас було там так мало, а наша революція тоді трималась на тонкій нитці. Коли весь політбомонд втік зі сцени і залишився один Женя (Євген Нищук – примітка Г. М.), який координував нашу оборону. Усю ніч ми чекали на посилення зі Львова, яке їхало на своїх автобусах та прибуло вранці. Ніякого транспорту я не чекав так довго і сильно, як цього (моя березнева 2014 року аналітична праця «Чому?» так само розказує про це – Г. М.).
Я дякую усім, хто був тоді поруч зі мною, та тим, хто встиг із допомогою. І головне – вічна пам’ять нашим загиблим Героям. Слава Україні!» (Facebook: Oleg Sentsov, 18 лютого 2020 року).
Мені на все життя врізалося в пам'ять те, про що пише Олег Сенцов, бо я тоді був там, у Києві на Євромайдані, разом із іншими рядовими учасниками Майдану. Й ми вистояли і Революція Гідності перемогла й за її перемогу поклали свої життя Герої Небесної Сотні: пам’ятаймо та шануймо їх, їхні родини завжди!
Українська владо (мій матеріал «Владна багатоголовість доведе нас до цуґундера!» показує, якою їй бути), не зраджуй ідеалів Євромайдану!
Але, щоб їх не зраджувати, треба ними жити.
А Зе ними не жив і тому знущався з моєї Батьківщини, заявляючи на весь світ, що «Украіна, єслі чєстно мєжду намі, напомінаєт актрісу із нємєцкіх фільмов для взрослих, то єсть готова прінять в любом колічєствє с любой сторони», як показано у моїй роботі «Зе чи Пе?», й не живе зараз, підтвердженням чому є факти порівняння Зе-владою депутатів парламенту – народних обранців та в їхній особі і всього Українського народу із пінгвінами, як свідчить моє дослідження «Обличчя Зе», та його неучасті, будучи на робочому місці, ні в яких пам’ятних заходах 18 лютого 2020 року на території України, і ще й обманює українців згідно фактажу, оприлюдненому моєю працею «Чому Зе каже неправду Україні?».
Через те я слідом за Олегом Сенцовим запитую: «Де був Зе 18 –19 лютого 2014 року?».
0 коментарів