Дожилися! Людські долі й нелюдська влада

   Дві історії…

   Дві людські долі…

   Два важких життя…

   Що їх об’єднує?

                                                                      Історія перша

   Інтернет-ресурс «Opinion» 7 березня 2019 року опублікував статтю «Майже реабілітований: останнього в’язня Сталіна виправдано», де сказано таке: «…7 березня (ц. р. – примітка моя), регіональна комісія з реабілітації, яка створена при Закарпатській ОДА, проголосувала за те, щоби направити Національній комісії з реабілітації обґрунтовану пропозицію для визнання реабілітованим Івана Мирона

   Серед вироків Іванові Мирону інкримінували «вчинення терористичних актів», «контрреволюційна й антирадянська діяльність» та «зрада Батьківщини». Оскільки в справі були не тільки політичні, але і суто кримінальна стаття, «бандитизм», через напад на охоронця сільради, Іванові Мирону відмовили в реабілітації вже за часів незалежної України.

   При перегляді 1995 року суд вирішив перекваліфікувати справу зі «зради Батьківщині» на «державну зраду», керуючись Кримінальним кодексом 1961 року.

   Тему реабілітації Мирона багато разів порушували небайдужі…

   Нагадаємо: Іван Мирон (народився 9 березня 1929 року – примітка моя) мешкає у гірському селі Росішка, що у Рахівському районі Закарпатської області. У 1950 році молодий вчитель, який вважав радянську владу антинародною та не погоджувався із насильницьким «залученням» до колгоспів і санкціями за проукраїнську діяльність, зокрема ув’язненням земляків, тощо, перейшов у нелегальний статус, відмовившись від призову до армії. Він став підпільником, увійшов до лав ОУН – УПА, працював зв’язковим та виконував інші завдання. Серед них було і те, яке призвело до затримання групи з 18 повстанців у травні 1951-го. Завданням Івана Мирона в акції була участь у захопленні сільради, він забрав зброю в охоронця.

   Шістьом із засуджених, серед яких був і Іван Мирон, дали найбільше покарання – 25 років суворого режиму. Такий термін до кінця відбував мало хто: здебільшого в’язні або помирали, або виходили раніше через «зразкову поведінку», співпрацю та внаслідок написання «каяття». Таке пропонували Іванові Мирону після смерті Сталіна: 1956 року була велика амністія, випускали і політичних в’язнів. Іван Мирон відмовився. «Не написав я покаяння. Нас вчинили на своїй землі рабами. Я цього не прийняв. У чому я винен? Що свою землю і наших людей захищав? То не провина, а честь!» – говорить політв’язень. І рівно 25 років й один день відбув у таборах Сибіру та Мордовії, відбував покарання з відомими «шістдесятниками», також і з Левком Лук’яненкомВийшовши на волю, він оселився у рідній Росішці у батьківській хаті, знайшов роботу кочегара».

   Отака перша людська доля…

   Кожна розумна людина, ознайомившись з цим фактажем про Івана Мирона, подумає: «Хіба таке можливе в незалежній Україні? Хіба так має бути?!».    

   Адже все, що інкримінувалося Іванові Мирону загарбницькою московитсько-комуністичною владою, було за часів СССР (про нього українці говорили: «Серп і молот – смерть і голод»), проти котрого й чого він – український повстанець – боровся так, як того вимагали тодішні обставини, аби здобути волю своїм українським людям та незалежність Україні від антинародного совєтского режиму!

   Іван Мирон не пішов на поклін до ворожих москалів-україноненависників і не покаявся перед ними, бо насправді не мав за що, тому Московщина й відплатила йому 25-ма роками та одним днем тяжкої тюрми за непокірність і правоту й за те, що не хотів бути московитським рабом на рідній українській землі!

   І яким чином за проявлений український патріотизм Іванові Мирону віддячила його рідна Україна, завдяки котрому та іншим дієвим українським патріотам, як от Левко Лук’яненко, про котрого йдеться в моїй публікації «Герої не вмирають!», їхня-наша Батьківщина стала суверенною державою? А Україна в особі своєї влади, зокрема й її третьої гілки – судової, яку за подібні дії важко назвати українською, відмовила своєму герою в реабілітації, бо він, бачте, зрадив СССР, котрого вже тоді не існувало, відмовила тому, без якого не було би вільної України і отих мерзотно-паскудних можновладців-негідників, котрі не хотіли реабілітації Івана Мирона, та й будь-якої незалежної влади, оскільки при збереженні СССР у любому вигляді всі українські можновладці залишилися б слугами Москви.

   Хіба за таку Україну і за такі українську владу й життя (про його окремі реалії розповідає моє дослідження «Оце «життя», або Інтеграція від інтеграції різниться»)  боровся проти московитсько-СССРівського агресора-окупанта Іван Мирон?!

   Хіба українські можновладці, які аж на 28-му році незалежності України нарешті зрозуміли необхідність реабілітації Івана Мирона, мають право займати високі владні посади?!

   Хіба українська влада, котра не шанує своїх героїв, таких як Іван Мирон, має право на існування?!

   Чи спроможеться хтось із центральних українських високопосадовців з належними повноваженнями не тільки звільнити, а й віддати під суд усіх причетних до знущання над українським героєм Іваном Мироном можновладців України?

                                                                       Історія друга

   9 березня 2019 року Інформаційне агентство «ASPI» на своїй інтернет-сторінці розмістило шокуючу звістку під назвою «В Запорізькій колонії зґвалтували колишнього учасника АТО» (правда, станом на 14 березня 2019 року даної вістки вже чомусь не було, що робить даний ЗМІ несерйозним), цитую її:  «У Бердянській колонії співкамерники зґвалтували учасника АТО.

   Про це повідомили батьки постраждалого. 

   За їхніми словами, його психічний стан зараз жахливий. Хлопець після цього хотів покінчити життя самогубством.

   Віктор Колбанцев, очільник організації «Майдан – Громадський контроль» заявив, що злочин був спланований людиною з адміністрації колонії.

   Перед тим, як потрапити до вязниці, чоловік отримав орден «За мужність». Також Колбанцев додав, що якби не лікарі, то хлопця не було б у живих.

   «Я не розумію: у якій країні ми живемо, якщо своїх героїв у тюрмах ґвалтуємо» – заявив Колбанцев.

   Зараз випадок знаходиться на розгляді у Верховної Ради».

   Повністю погоджуюся з крайнім висловлюванням Віктора Колбанцева за винятком одного: «своїх героїв у тюрмах ґвалтуємо» не ми, тобто звичайні громадяни без владних повноважень, а українська влада в особі конкретних відповідальних високопосадовців парламентсько-міністерського, ГПУшного рівня і відповідних посадовців на місцях.

   Й треба дивитися, хто стоїть за їхніми призначеннями, щоб усіх їх разом погнати із займаних посад та притягнути до відповідальності.

   А тепер – ще одна інформація відносно цієї ж теми…

   Журналіст, співзасновник і координатор громадської організації (ГО) «Медійна ініціатива за права людини» (МІПЛ) Ольга Решетилова у своєму Facebook 10 березня 2019 року повідомила наступне: «Після того, як мені написали цю історію, я відразу звернулася до кількох правозахисників, які займаються пенітенціарною системою. Всі, як один, сказали, що проблема Бердянської виправної колонії № 77 існує вже кілька років, пройдені всі можливі інстанції – безрезультатно.

   Цього тижня ситуацію навколо колонії обговорювали на комітеті ВР (Верховної Ради, тобто українського парламенту – примітка моя) з питань забезпечення правоохоронної діяльності, але за словами Андрія Ляшенка, керівника ГО «Легіон правди», все це перетворилося на фарс…

   Я звернулася неофіційно до представників Офісу Уповноваженої з прав людини. Там мені повторили версію прокуратури – жодних знущань над ув’язненими в БВК-77 немає, «це просто вори в законі качають ситуацію». Так само проблеми не бачать в Мін’юсті.

   Що ж, доведеться пояснити. Бердянська виправна колонія № 77 має мінімальний рівень безпеки. Тут утримуються чоловіки, які вперше вчинили злочин – незначний або середньої тяжкості. Середній вік ув’язнених від 18 до 27 років. Тобто «ворів в законі» там просто не може бути. Хоча ні, є один виняток. Незрозуміло з яких причин тут утримується такий собі Сергій Мірошніченко (погоняло «Полоса»). Рецидивіст, це вже його третя ходка за вбивство.

   За словами засуджених, «Полоса» є правою рукою адміністрації, смотрящім і тим, хто перетворює життя утримуваних на пекло. Саме на нього вказує Олександр, засуджений атошник (учасник антитерористичної операції (АТО) – примітка моя), як на свого ґвалтівника.

   Трохи передісторії. Колишній атошник, 23-річний Олександр потрапив до БВК-77, як вважають представники бердянської ветеранської організації «Легіон правди», несправедливо. Ще під час служби Сашко разом з іншими військовослужбовцями затримали особу, яку вони вважали сепаратистом, і передали представникам контррозвідки. Далі сумлінно відслужив, отримав орден «За мужність». Але, як виявилося, по ньому велося слідство за незаконне позбавлення волі. Олександра засудили до трьох років ув’язнення. Минулого року він був етапований до Бердянська, де на нього чекало пекло.

   Він, як і багато інших ув’язнених, пройшов процедуру «переходу в касту опущених». «Полоса» його гвалтував 5 разів. Зараз хлопець уже вдома, після лікування в психдиспансері, але продовжує знаходитися в дуже важкому психологічному стані. Історій, подібних до історії атошника Олександра, із 77 колонії у правозахисників уже назбиралося чимало…

   Щоправда, якщо хтось із ув’язнених чи персоналу колонії ризикують розповідати про те, що там діється, вони потім потрапляють під ще більші репресії адміністрації.

   Так сталося й цього разу. Після того, як 2 лютого активістам вдалося зафіксувати сліди побоїв та свідчення в БВК-77, двох медпрацівників не допустили до роботи і намагаються звільнити, а всі ув’язнені раптом почали відмовлятися від своїх слів…

   Що ж, тепер давайте називати прізвища.
   Чукін Максим Володимирович, начальник колонії.
   Коротич Максим Валерійович, 1 заступник начальника.
   Васильєв Микола Олександрович, прокурор Бердянська, кум Чукіна, очолював комісію з вивчення ситуації в колонії, яка не виявила порушень…».

   Та на додачу до цього 12 березня 2019 року інтернет-портал «Обозрєватєль» опублікував приголомшливе розслідування журналіста Марини Петік «Зґвалтували за орден»: моторошні подробиці знущань з АТОвця в колонії Бердянська»: «Історія колишнього бійця АТО, 23-річного Олександра, якого кілька разів зґвалтували в колонії № 77 у Бердянську, стала відома нещодавно, хоча сталося це рік тому. За словами координатора програми «Харківська правозахисна группа» Андрія Діденка, подібні випадки у виправних установах ретельно приховують…

   Він (Олександр – примітка моя) затримав людину, на його думку сепаратиста… Однак пізніше з'ясувалося, що справу відкрили не проти затриманого, а проти самого Олександра. Поки він служив у ЗСУ, велося слідство, і суд у Маріуполі виніс йому вирок…

   «Після знущань колишній боєць хотів накласти на себе руки. Його відправили в закриту установу, де є психіатричне лікування. Зараз він звільнився, жодної реабілітації не отримав, ніхто за злочин не був покараний. Ґвалтівник також уже вийшов на волю. Зараз потерпілий хлопець вдома, він досі у важкому стані, свою маму він називає на ім'я по-батькові», – розповів OBOZREVATEL Діденко.

   Адвокат Віктор Колбанцев каже, що колишнього бійця зґвалтували саме за те, що він має орден «За мужність» (вдуматися тільки: над захисником України в Україні чиниться наруга за те, що він зі зброєю в руках мужньо боронив Україну від російського агресора та отримав за це відповідну державну нагороду – примітка моя).

   «Я впевнений, що зроблено це за вказівкою адміністрації. Зробили це так звані «козли», в'язні, які є помічниками керівництва колонії. Хлопця відправили до психіатричного відділення іншої колонії. Після цього кількох медиків з медсанчастини, які дали йому направлення, звільнили. Там був великий скандал… Так, зараз він удома, але його психічний стан дуже важкий», – повідомив нам Колбанцев.

   Адвокат додає, що в цій колонії у Бердянську з ненавистю ставляться до всього українського (й це відбувається в незалежній Україні при потуранні відповідних можновладців?! – примітка моя).

   «Там можуть змусити бігати роздягненим на морозі тільки за українську мову (люди, ми живемо в Україні чи де, чим займається українська влада? – примітка моя). Там дуже погана ситуація склалася. І чомусь представник з прав людини нічого цього не бачить, як і всі, кому варто наводити там лад», – обурюється Колбанцев…

   «З першої ж миті перебування в цій колонії людей починають перетворювати на покірливу робочу силу. Щоб не доводилося двічі повторювати «йди, копай яму», а людина за клацанням пальців хапала лопату. Для цього людину повністю знищують. Приблизно два тижні з новеньких знущаються самі представники колонії. А потім передають уже досвідченішим в'язням. І якщо адміністрація дотримується якихось меж…, то інші в'язні вже на все це не звертають уваги. Людину можуть на ніч прив'язати до ліжка, так що вона мочиться під себе. Або змушують бігати голим», – каже Діденко…

   «Якщо ще вісім років тому в цій установі утримувалося 1500 осіб, то зараз 321. А адміністрація звикла вимагати гроші. Спочатку вимагають 120 тисяч з ув'язненого, він має ці гроші добувати у родичів. Звісно, сума непідйомна. Тоді її знижують до 5 – 12 тисяч», – стверджує Діденко.

   Адвокат Колбанцев додає, що знущаннями людей перетворюють на рабів і використовують як безкоштовну робочу силу на тюремних виробництвах…

   Андрій Діденко запевняє – щоразу, коли правозахисні громадські організації заявляють про порушення в колоніях, у прокуратурі негайно проводять перевірку і порушень не знаходять (так сталося й з колишнім бійцем АТО Олександром: Бердянська прокуратура не знайшла підтвердження факту його зґвалтування – примітка моя)».

   А ось що ще Ольга Решетилова повідомила у своєму Facebook 13 березня 2019 року: «Ситуація з Олександром…, над яким знущалися у Бердянській виправній колонії 77, набирає обертів.

   Два дні розганяється версія, що нібито це «вори в законі» качають колонію. Як з‘ясувалося, ноги цієї версії ростуть з Генеральної прокуратури…

   Тим часом вчора о 22:30 нашому бійцю зателефонував заступник начальника місцевого відділку поліції і наполегливо попросив негайно з‘явитися в поліції. Як я вже писала, у Саші після знущань над ним нестабільний психічний стан, він занервував і пішов до поліції, не зважаючи на всі протести рідних.

   Там на Сашу чекали військові прокурори. Вони вимагали в нього писати якісь заяви про те, що в Сашка немає інших претензій, крім питання соціальної допомоги від військкомату. На щастя, мамі вдалося вчасно прорватися до кабінету і забрати Сашу з відділку.

   Проте на цьому кошмарення родини не закінчилось. Сьогодні о 7:30 на порозі квартири Сашка вже стояла поліція. Сказали, що у них наказ доставити Олександра у відділок. Мамі знову вдалося від них відбитися.

   Я зателефонувала військовому прокурору, який так наполегливо хотів отримати якісь заяви від Сашка… Він пояснив, що випадково дізнався про історію Сашка і вирішив з‘ясувати, чи все в нього добре. Зрозуміло вам, як самовіддано працює військова прокуратура? Вночі прокурори їдуть до районного центру, задіють поліцію, щоб з‘ясувати, чи став військовослужбовець на облік у військкомат і чи потрібне йому працевлаштування!..

   Отже, давайте ще раз по пунктах.
   1. Спочатку військова прокуратура домагається сумнівного вироку військовослужбовцю.
   2. Потім діючого військовослужбовця (на момент відбування покарання він не був звільнений із ЗСУ) відправлють у загальну колонію у місті з відверто сепаратистськими настроями.
   3. Коли над військовослужбовцем починаються знущання, ніхто з державних органів, в тому числі військова прокуратура, не реагує на десятки листів мами, депутатських запитів. Ніхто його з колонії не переводить.

   А коли історія стає відомою і починається кіпіш, прокурори прибувають вночі з‘ясувати, чи не хоче військовослужбовець працевлаштуватися?

   Зашибісь просто турбота.

   У Саші після розмови з прокурорами черговий нервовий зрив.

   Уроди, які зламали долю людині… Ви і є кримінал. Ви і кожен, хто вас покриває».

   Отака друга людська доля…

   Кожна розумна людина, ознайомившись із цим фактажем про Олександра, подумає: «Хіба так має бути в незалежній Україні?!».

   Адже він – український воїн – боровся таким чином, як того вимагали тодішні обставини, аби захистити свободу українських людей та незалежність України від ворожих москалів-україноненависників – бандитсько-терористичного московитського режиму й імперіалістичної Россіі та їхніх «українських» поплічників під ганебною міткою колабораціоністів і сепаратистів у рамках АТО на території частини Донецької й Луганської областей України, куди зі зброєю, як окупант, вторглася Московщина!

   Олександр не хотів бути московитським рабом на рідній українській землі!

   І яким чином за проявлений український патріотизм Олександру віддячила його рідна Україна, завдяки котрому та іншим українським воїнам їхня-наша Батьківщина зупинила російську збройну агресію на Донбасі? А Україна в особі своєї влади, зокрема й її третьої гілки – судової, яку за подібні дії важко назвати українською, дала три роки тюрми своєму герою, бо він, бачте, в районі проведення АТО затримав непевну людину і передав її українським компетентним органам, тому, без якого та його побратимів могло би не стати вільної України й не бути отих мерзотно-паскудних можновладців-негідників, котрі, насолоджуючись мирним життям, засудили Олександра і відправили його до проблемної колонії, та й будь-якої незалежної влади, оскільки при перемозі (не дай, Боже!) Россіі всі українсько-колаборантські можновладці стали б слугами Москви.

   Хіба за таку Україну і за таку українську владу боровся проти московитсько-російського агресороа-окупанта учасник АТО Олександр?!

   Хіба українські можновладці й місцеві посадовці, які допустили наругу над Олександром, мають право займати владні посади?!

   Хіба українська влада, котра не шанує своїх героїв, таких як Олександр, має право на існування?!

   Чи спроможеться хтось із центральних українських високопосадовців з належними повноваженнями не тільки звільнити, а й віддати під суд усіх причетних до наруги над українським героєм Олександром можновладців України?

   Ось якими постають перед Українським народом Іван Мирон і Олександр та українська влада…

                                                               Отакі дві людські долі

   Отаких два важких життя (моє есе «Що таке життя?» допоможе розібратися з людською життєвою сутністю)…

   Отакі дві історії, хоча вони чи іншого плану нелюдські інциденти в Україні, на жаль, далеко не поодинокі…

   Що ж їх об’єднує?

   Якщо добре проаналізувати людські долі Івана Мирона та Олександра, то стає очевидним, що об’єднуючим їх фактором є українська влада – нелюдська, на жаль, в даних випадках і в багатьох інших життєвих ситуаціях людей.

   Чому подібне є можливим в суверенній Україні?

   Чому українська влада нерідко діє як неукраїнська – окупаційна, нелюдська?

   Чому українські владні посади від місцевого до центрального рівня досить часто обіймають негідники, котрі своїми нелюдськими та протиправними діями, як засвідчують в тім числі й описані вище дві історії, заплямовують всю українську владу?

   Чому вищестоящі начальники, які зобов’язані негайно жорстко реагувати на всі негідні вчинки усіх нижчестоящих посадовців, не очищують українські владні структури від такого нелюдсько-протиправного сміття, а дозволяють йому безкарно знущатися над людьми?

   Хто формує українську владу й несе відповідальність за її дії чи бездіяльність? Відповідь єдина – Український народ.

   Український народе, люди, робіть висновки!

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте