Оце «життя», або Інтеграція від інтеграції різниться. Ч. 3

Читайте початок статті, Ч. 2.

Середній же показник пенсії озвучив Прем’єр-міністр України (Урядовий портал: «Вступне слово Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана на засіданні Кабінету Міністрів України від 11 липня 2018 року»): «Розмір середньої пенсії на 1 липня 2018 року становить вже 2 тис. 562 грн, тобто середня пенсія в Україні зросла на 35% (оце «вже» тут сказано так, наче пенсія зросла не на 35% всього-навсього, а принаймні вдвічі – примітка моя)… Але й цього є недостатньо і, шановні пенсіонери, я це розумію і думаю про це кожного дня». Так само він назвав розмір середньої зарплати (Урядовий портал 6 серпня 2018 року: «Глава Уряду: Один з головних індикаторів економічного розвитку – зростання середньої зарплати»): «Головний пріоритет – середня зарплата. І цей показник ми хочемо довести до 10 тис. грн… Зараз зарплати вже більше 8 тис. грн».

Цікаво, й до чого ж додумався Прем’єр-міністр України, думаючи думу про пенсіонерів кожен день, оскільки реалії життя для більшості із них, як і для більшості працюючих українських громадян, залишаються дуже сумними? Як я вже казав вище, тут думати нічого – трясти треба, трясти немилосердно кожного дня усіх злодіїв, олігархів, казнокрадів, корупціонерів та контрабандистів, мафію одним словом, маючи в руках усі державні важелі впливу у вигляді правоохоронних і антикорупційних органів. А він думає… Лише одне це трясіння, але реальне, не кажучи про інші заходи впливу, зокрема роблячи максимально жорсткими регулюючі економічні процеси законодавчі норми без корупційно-контрабандистських лазівок, здатне суттєво поповнити державну казну, що дозволить збільшити зарплатні й пенсійні показники щонайменше у 1,7 – 2 рази, посилюючи таким чином єдність України.

А то постмайданна влада вже додумалася та докерувалася до того, що внутрішньоукраїнська ситуація (рівень життя, зарплати, пенсії, інфраструктура, включаючи дороги) має лише невелике покращення, ніж було до Майдану: отой сумнозвісний януковичівсько-домайданний період, котрому нова влада досі чомусь не поклала хрест, яскраво змальований мною в квітневій 2013 року роботі «Край, деварто жити! Кому?». Коротко процитую її: «…понти гонить… весь нинішній окупаційний режим разом з олігархами, нечувано примноживши за останні 3 роки свої накрадені багатства і тримаючи всіх нас за бидло… Краї (українські адміністративно-територіальні одиниці – примітка моя)… перетворилися на рай для нинішньої «еліти» та пекло для більшості українських людей…

І що ж далі? Терпітимемо чи кластимемо цьому край?..

Хто б не був при владі, він має боятися народного гніву… За свої права треба жорстко боротися і усувати з посад навіть своїх, тобто одно- чи близькопартійців. Гіркий урок 2004 р. має бути всім нам пересторогою».

Так, урок 2004 й 2014 років має бути пересторогою всім українцям,

включаючи владу: Майдан, Євромайдан…

Чим же закінчилося існування внутрішньоокупаційного режиму Януковича? Отож бо, Євромайданом, день початку якого 21 листопада 2013 року Указом Президента України «Про День Гідності та Свободи» № 872/2014 від 13 листопада 2014 року встановлено Днем Гідності та Свободи. Українські патріоти почали масово виходити на акції спротиву бандитській владі проффесора, доказом чому є моя публікація «За ЄС! Українці – на Київському Євромайдані»: так зачиналася Революція Гідності проти російської маріонеткової влади в Україні на чолі із головною московитською маріонеткою Януковичем, так повставав Майдан, про що свідчить моя стаття-фотохроніка «Український Євромайдан діє!»…

І Майдан повстав проти Януковича та його владних соратників-бандитів не тільки за те, що вони відмовилися від євроінтеграції і майбутнього членства в ЄС на користь московитсько-російського рабства, а й через те, що проффесорський режим цинічно топтався по людській гідності, по гідності українців, ділячи нас на правильних і неправильних та вбиваючи клин між жителями різних українських адмінодиниць, тобто руйнуючи й внутрішньоукраїнську інтеграцію за московським сценарієм, що врешті-решт і привело до бажаного Московщині результату – російської окупації Криму та Севастополя й окремих районів Донецької і Луганської областей – саме тих територій, де українська влада, починаючи ще від Леоніда Кравчука та закінчуючи особливо Януковичем, дозволяла Росії робити все, що їй заманеться для насаджування там «русского міра». Ще в квітні 2014 року у своєму програмному матеріалі «Обережно – Росія! 10 завдань українцям» я писав: «нам самим, в першу чергу, треба… поглиблювати співпрацю між всіма українськими територіями, розширювати контакти між жителями цих територій для кращого розуміння один одного» (аби у майбутньому не повторювалася ситуація із мого порівняльного дослідження «Донбас = Закарпаття?»: «Тому центральна українська влада має… навести лад не тільки на Закарпатті…, а й по всій Україні…, починаючи в першу чергу з прикордонних та причорноморських областей…

Треба відроджувати віру українських громадян в українську державу, тобто владу, бо після Революції Гідності цього, на жаль, в повній мірі не сталося»), що, власне, і євнутрішньоукраїнською інтеграцією, про окремі цікаві нюанси якої розповідає моя публікація «Україна єдина?», адже, попри відчутно-переважаючу ствердну відповідь на дане питання й мою тверду віру в це, для єдності України ще, на жаль, існують показані далі перешкоди, котрі треба знищити.

Майдан так само повстав проти Януковича та його владних соратників-бандитів (весь цей клан повинен бути знешкоджений, як того вимагає моя стаття «Нейтралізація спрута!», задля зміцнення внутрішньоукраїнської інтеграції, а правоохоронні органи, особливо СБУ, заради єдності України мають діяти жорстко й без жування шмаркотиння, як пропонує моя праця «Фільтрація, або Таких «правоохоронців» – на мило!», бо їхня неефективна діяльність тільки руйнує внутрішньоукраїнську єдність) через запроваджену ними тотальну корупцію, яка зневажає гідність людини, з котрою, на жаль, нова постмайданна українська влада не може (не хоче?) справитися, про що можна прочитати у моїй роботі «Корупція – наш рулєвой? Кого і як треба люструвати…». Корупційна іржа роз’їдає державу й нищить внутрішньоукраїнську інтеграціїю, а вихід показує мій матеріал «Украина, не подведи Майдан… Не подведи всех нас»: «…якщо припинити масштабні розкрадання суспільної власності, розпеченим залізом випалити корупцію… та провести жорстку люстрацію, то знайдуться гроші не тільки для ЗСУ…, а й на пристойні зарплати і пенсії всім українцям».

А що Український народ отримує на практиці після Євромайдану, зокрема в справах поплічників Януковича? Начальник управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України Сергій Горбатюк 21 листорада 2018 року заявив: «На сьогоднішній день з тих 4700 злочинів, які розслідувалися слідчими, більша частина злочинів розкрита… Щодо 279 осіб обвинувальні акти направлені до суду… Під вартою перебувають 13 осіб. Їх могло би бути набагато більше, але ви бачите неодноразові випадки зміни запобіжних заходів суддями навіть особам, які підозрювалися у вчиненні 3 убивств і 33 замахів на вбивство, і які після зміни запобіжного заходу у квітні 2017 року втекли з України… До позбавлення волі на сьогодні засуджено 9 осіб… Здійснюється розслідування загалом 4700 епізодів вчинених злочинів. При цьому понад 4100 розслідується саме слідчими ГПУ. Зі штатом у 46 слідчих та галузевим відділом у 33 прокурори» («УП»: «Більшість злочинів проти Майдану уже розслідувані – Горбатюк», 21 листорада 2018 року). Очевидно, що картина – не надто втішна, особливо гнітюче враження справляють суди. Але навіть ці певні здобутки Генпрокуратури перекреслюються наданою народним депутатом України Ігорем Луценком 19 грудня 2018 року інформацією у своєму Facebook: «Вітаю наші правоохоронні органи – та що тільки правоохоронні, я всю країну вітаю!

Нарешті з трьох найдостойніших, найвидатніших сучасників наших, зі знаменитих співгромадян Ахметова Ріната Леонідовчиа, Королевської Наталії Юріївни та Єфремова Олександра Сергійовича знято звинувачення у фінансуванні тероризму.

Так, пан Єфремов ще залишиться на деякий час у СІЗО, але нинішній результат роботи правоохоронців мусить зароджувати у його серці надію на найскоріше визволення з-під тягаря неправдивих звинувачень! Адже і Генпрокуратура, і СБУ демонструють хоч і неквапливу, але неупереджену роботу!

Всього-на-всього три роки, три буремних роки нашої незалежності, російсько-української війни та кризи державного управління треба було, щоб проробити титанічну роботу і відбілити ні в чому невинних Ахметова, Королевську, Єфремова.

Що таке три роки для СБУ чи ГП, котрі дивляться прямо у очі вічності?..

Отож, не рішенням Генпрокурора… чи голови СБУ було закрито кримінальне провадження…, а всього-лише підполковником з дислокацією в Маріуполі.

Не виявлено, не знайдено, не визначено жодної підстави, щоб вважати достойників Ахметова і Ко в чомусь винними.

Ні відеосвідчення бувшого командира ахметівського батальйону Восток, ні слова будь-кого з кількох десятків допитаних у справі свідків не містили нічого, що б навіть віддалено натякало, що вказані екс-члени Партії Регіонів ніяким чином не працювали на дві сторони…

Не дарма щороку ростуть бюджети на правоохоронку!».

Ось так насправді українська влада «карає» бандитську зграю Януковича!

Ось, що має Український народ на практиці після Майдану!

Але ж українські люди бачать цю страшну несправедливість! Хіба януковичівські посіпаки дбатимуть про внутрішньоукраїнську інтеграцію?! Та ж вони її, навпаки, руйнували й руйнуватимуть! То виходить, що українській владі, яка отримала свої посади завдяки пролитій крові майданівців і українських воїнів на Донбасі (Євромайдан – це вимушена відповідь бєзпрєдєлу кліки Янковича, котра ще й привела російську війну до України) ближчою є регіоналівсько-януковичівська нечисть, ніж внутрішньоукраїнська єдність?! Не за це боролися майданівці!

Майдан так само повстав проти Януковича та його владних соратників-бандитів через суцільне засилля при них олігархії й шалене її збагачення за рахунок обкрадання нею Українського народу, принижуючи таким чином його гідність, але, як свідчить моя праця «Або незалежність, або олігархи!», при новій владі олігархія почуває себе не гірше, ніж при старій (яскравим прикладом тут служить близький соратник Януковича Рінат Ахметов, котрий збагатився під час російської агресії в три рази), що свідчить про безсовісність, як то каже моя публікація «Ні розуму, ні совісті?», можновладців, котрі здобули свої посади завдяки Революції Гідності. Повага гідності кожної людини передбачена статтею 28 Конституції України, про що я вже писав у своєму дослідженні«Конституція України не діє!», де розповідається про розквіт енергетичних олігархів не без сприяння влади.

Олігархія перешкоджає внутрішньоукраїнській інтеграції, бо бідне із-за олігархів українське суспільство, що складається з переважної більшості незаможних українських жителів, перестало би бути бідним, якби українська влада не сприяла олігархії, а поставила б її в законне стійло і заставила працювати для гідного буття людей, тому українська народна громада не сприймає цієї соціальної несправедливості та не миритиметься із нею, поки вона існуватиме, що створюватиме непотрібні перешкоди у внутрішньоукраїнських інтеграційних процесах. Вихід один – деолігархізація!

Майдан так само повстав проти Януковича та його владних соратників-бандитів, щоби нова влада була дієво-українською, оскільки «імпотенція державної машини… може вилізти боком всьому українському народу, бо ця ж імпотенція в усі попередні роки, починаючи від Дня Незалежності України 1991 року, у Криму і на Донбасі привела в 2014 році до їхньої окупації Росією…

Без нейтралізації та фільтрації (люстрації) не буде нормалізації ситуації на українській землі!», – каже моя праця «Про «вату» в головах!», щоб у новій владі не було різної швалі, показаної на сторінках моєї роботи «Від Революції Гідності до контрреволюції негідників?», типу Добкіна і Кернеса, які обидва продовжують вільно гуляти на свободі, перебувають на важливих посадах й не покарані (суд взагалі закрив кернесівську справу, де-юре оправдавши його замість того аби посадити до тюрми) за їхні антимайданівські кроваві шабаші на Харківщині (від чого я застерігав ще три роки назад у своїй статті «Це – тривожний сигнал!», а віз і нині там), як і переважна більшість іншої антимайданівської погані по всій Україні завдяки, на жаль, постреволюційним можновладцям, що просто втоптує в болото людську гідність.

Слабка, неефективна українська влада не посилює, а лише гальмує внутрішньоукраїнську інтеграцію!

Майдан так само повстав проти Януковича та його владних соратників-бандитів, щобУкраїна відкривалася державам Європи й Заходу – в більшості своїм дружнім партнерам (провадила євроінтеграцію), а не закривалася від них, що робив проффесор, і зміцнювала, а не ослабляла, як вчиняв Янукович, свої рубежі на загрозливих напрямках зі сходу, півночі, півдня та південного заходу, звідки чатує постійна російська небезпека, як це показано у моїй публікації «Маразм продовжується…». На жаль, і тут владі похвалитися особливо нічим: на східному напрямку «Європейський вал» на «Стіну» ніяк не тягне через неприпустимо злочинне затягування довершення цього проекту та корупцію-розкрадання при його реалізації, хоча Московія розгорнула там майже 80-тисячну групу військ, включаючи Крим; на північному, оскільки Білорусь є підконтрольною Москві, як би бацька Лукашенко не запевняв Україну в протилежному, – немає й того, що Київ має на сході; на південно-західному, де у Молдовському Придністров’ї Росія тримає досить міцний військовий кулак, – ситуація схожа на північний напрямок; ну, а на південному, повністю загроженому дуже потужним військовим угрупуванням з окупованого Московією Криму та ЧФ ВМС ВС РФ, – українська влада аж через чотири роки війни із Росією, влітку 2018 року, взялася за створення військово-морської бази (ВМБ) на українському узбережжі Азовського моря попри те, що Московщина стала неприховано піджимати його під себе значно раніше, хоча зміцнювати оборону всього морського, тобто азово-чорноморського, узбережжя України треба було починати не пізніше весни 2014 року (я так само говорив про посилення його оборони ще три роки назад – наприкінці 2015 року, підтвердженням чому є оця вже згадана тут моя праця «Маразм продовжується…»). Звісно, українсько-чорноморський берег дещо краще захищений, ніж азовський, але все одно надто недостатньо у випадку російської морської агресії, тому, окрім будівництва Азовської ВМБ, владі треба звернути увагу й на чорноморське узбережжя і нарощувати чисельність та вогневі потужності (за допомогою ракетних комплексів і артилерії) військ берегової оборони, в першу чергу морської піхоти, ВМС ЗСУ вздовж усього морського берега України й, власне, всесторонньо посилювати самі ВМС, але у жодному разі, якщо Україна (себто її влада) дійсно хоче бути повноцінною морською державою, не перетворювати їх виключно на «москітний флот», який повинен бути тільки одним із компонентів, діючим лише в прибережних водах (оскільки його плавзасоби катерного типу за своїми характеристиками не придатні до дій у відкритому морі), загалом потужних в усіх відношеннях ВМС ЗСУ, здатних у перспективі виконувати бойові завдання на морських та океанських просторах (до НАТО, а це – європейська й атлантична інтеграція одночасно, Україні треба вступати не у постолах, а в сучасно-передових обладунках, тобто з дуже сильним, вишколеним військом, щоб бути спроможною реалізовувати стратегічні завдання Альянсу і потім не ховатися постійно за спини інших його членів із-за своєї слабкості та щоб згодом за українську слабкість українській владі не було соромно перед Українським народом й самій перед собою, а через такі слабкі дії влади – нашій Батьківщині перед Організацією Північноатлантичного договору). І всі ці заходи зі зміцнення українських рубежів та ЗСУ мають належним чином фінансуватися (реальна війна проти корупції, крадіжок й деолігархізація дадуть потрібні кошти) та оперативно виконуватися під твердим контролем відповідних органів, а їхнє невиконання – жорстоко каратися, тим паче, що Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, Голова Ради національної безпеки і оборони України Петро Порошенко сказав: «Нікому не дозволю красти в армії. Тим, хто будуть красти в армії, – «руки повідрубую». Це позиція Президента, бо армія є моєю персональною турботою…» (Офіційне інтернет-представництво Президента України: «Президент: Нікому не дозволю красти в армії. А тим, хто буде, – «руки повідрубую», 12 жовтня 2017 року). Без цього, без потужних ЗСУ жителі України не зможуть бути повністю впевненими в завтрашньому дні, що лише ускладнюватиме внутрішньоукраїнську інтеграцію на радість ворожій Роϟϟіі, котру вона всіма московитськими силами і так прагне зруйнувати, то ж ніхто й ніщо з внутрішньоукраїнської сторони не повинні Московщині у цьому сприяти (СБУ, правоохоронці, пильнуйте!).

Майдан так само повстав проти Януковича та його владних соратників-бандитів, щоби після них створена майданівцями нова українська влада, здійснюючи реальну євроінтеграцію, швидко впроваджувала ЄСівські реформи, котрі дозволять жителям України мати роботу на рідній землі й не шукати кращої долі по чужих світах, як про це розказує мій матеріал «Емігрувати не можна залишитися…» (ось що під час підсумкової прес-конференції 22 грудня 2018 року сказав Міністр соціальної політики України Андрій Рева: «За офіційними даними Державної міграційної служби і Державної прикордонної служби на постійній основі сьогодні за межами України працюють 3 млн 200 тисяч громадян, непостійно – цифра коливається у межах 7 – 9 млн наших співвітчизників (згідно роз’яснення Міністерства соціальної політики України«До уваги ЗМІ: цифра про 12 мільйонів українських заробітчан за кордоном не відповідає дійсності», розміщеного на Офіційному веб-порталі Міністерства 28 грудня 2018 року, ця непостійна кількість закордонних працівників включає в себе й 3,2 млн постійних заробітчан – примітка моя)» (Укрінформ: «Рева сказав, скільки українців заробляє на хліб за кордоном»), отримувати пристойні зарплати, пенсії, інші соцвиплати, тобто почувати себе гідними людьми (чого, до прикрого, реально немає: одним із неспростовних доказів даного висновку служать слова Андрія Реви), а не жебраками. І про що ж людина думає, коли ці всі атрибути гідності відсутні? Вона думає лише про виживання та аби хоч якось звести кінці з кінцями, що вже наголошувалося мною вгорі. Шокуючим у даному контексті є повідомлення інтернет-ресурсу «В КУРСІ. Тернопільські новини» від 8 грудня 2018 року під назвою «Причини самогубства жахають: на Тернопільщині жінка вкоротила собі віку через комунальні послуги», де сказано таке: «З тривожної знахідки розпочався ранок жителів села Вишнівець, Тернопільської області. Місцеві мешканці виявили труп односельчанки на березі річки. Неподалік покійної лжала передсмертна записка.

…жителька села Вишнівець, що на Збаражчині, покінчила життя самогубством через нестачу коштів. Жінка не мала змоги оплатити комунальні послуги. Саме так жінка пояснила свій вчинок у листі. Сусіди жінки розповідають, що останнім часом та зовсім розчарувалася у всьому. Останні гроші вона віддавала аби оплатити газ, світло та воду. Потрапивши у скрутне становище жінка пішла на відчайдушний крок». Оце «життя»! Особливо на фоні зарплат окремих управлінців, до прикладу керівника державного (не приватного!) підприємства «Українська залізниця» (ПАТ «»Укрзалізниця), котрий, скажімо, у 2017 році щомісячно отримував 462 тис. грн. І хіба такий жебрацький стан, як от покійної мешканки Вишнівця, значної кількості українських жителів сприяє тому, щоби люди зі свого краю, де проживають, подорожували українськими автобусом чи залізницею, бо їхні ціни є нижчими, ніж у пасажирській авіації України, але й теж немалими (до прикладу, середня вартість плацкарти потягу «Чернівці – Київ» складає 215 грн), порівнюючи їх із європейськоінтеграційними 158,63 грн (про авіацію тут годі й говорити, якої в багатьох випадках просто немає для міжкрайового сполучення, а там де вона навіть і є, то ціни на її послуги, уже наведені вище, для більшості українських людей є недосяжними, хоча для цивілізованого світу, до якого Україна прагне долучитися, влада котрої невтомно про це постійно говорить, цивільна пасажирська авіація – це не розкіш для багатіїв – невеликого прошарку суспільства порівняно з кількістю пересічних громадян, а звичайний засіб пересування із доступними цінами для будь-якої працюючої людини чи пенсіонера), до іншого українського краю, хоча б сусіднього, з метою кращого пізнання своєї Батьківщини України? Звісно, що ні. То про яку в таких умовах внутрішньоукраїнську інтеграцію можна вести мову, коли ціни на всі транспортні послуги для неї вищі, ніж для європейської інтеграції України?! Владо, ти збираєшся виправляти цей абсурд чи ні?! Отакі невтішні українські життєві реалії: інтеграція від інтеграції різниться.

Реалії – реаліями, а Прем’єр-міністр України

все одно відвідав Чернівці

І на тлі оцих триваючих уже не один рік показаних угорі реалій, владних експериментів для їх покращення, котрі чомусь приводять лише до фактично непомітного мізерного покращення, якось до Чернівців завітав Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, що описано у моїй публікації «Про нюанси візиту Прем’єр-міністра України до Чернівців» та де, зокрема, вказано наступне «…я зовсім не ідеалізую Європу, ЄС, але хочу, щоб нормативи життя українців були такі, як там…, оскільки тут присутні проблеми конституційного гарантування національної безпеки України загалом і людської гідності зокрема…

Цікаво, чи довго б європейці терпіли подібні експерименти над собою, як описаний вище… терплять українці?».

Так само цікаво, завдяки якому виду транспорту Прем’єр-міністр України опинився в Чернівцях та чи переймається він після свого візиту високою вартістю транспортного сполучення між Буковиною й іншими українськими територіями зі столицею Києвом і безпосередньо між самими цими територіями на фоні дуже низького рівня життя переважної більшості українців, для котрих ціни квитків на різні види транспорту, щоб пересуватися Україною навіть за необхідністю, а не з пізнавальною метою, яка однозначно сприяла би внутрішньоукраїнській інтеграції, є практично недоступними, бо ж на життя нічого не залишиться? Звісно, що для українських високопосадовців переміщення Україною будь-яким транспортом не складає жодних проблем, адже транспортні витрати покриваються за рахунок бюджету, котрий наповнюється Українським народом, значну частину якого складають ті ж люди з низькими доходами. Але негідне, погане життя народу – це не по-європейськи, не по-західному, не по-ЄСівськи, про вступ до котрого можновладці говорять на кожному кроці (окремі свідчення подані вище), тим більше, що одночасно із цим народним бідуванням корупція та олігархи процвітають (українська влада уже забула свої майданні обіцянки про декорупціонізацію і деолігархізацію), як це є з колишніми власниками «Приватбанку», котрий вони, включаючи олігарха Ігора Коломойського, довели до банкрутства вигідними їм схемами без жодної кари за скоєне, а його оздоровлення через націоналізацію влада «повісила» на й так незаможних українців, деталі чого розкриває моя праця «Націоналізація неплатоспроможного «Приватбанку». Хто відповідатиме за його банкрутство?». Чи взяти ще одного олігарха – героя двох моїх дослідницьких робіт «Пінчук, ПНХ!» та «Дружбани» (посилання зроблено нижче), який живе, приспівуючи, навіть за наявності кримінального провадження № 22014000000000489, котре влада засунула у довгу шухляду.

Фактичні безкарність і вседозволеність зі сторони владних структур для нечесних непорядних ділків – корупціонерів й олігархів одночасно із низьким рівнем життя більшості чесних та законослухняних українських людей принижує гідність цих порядних громадян, вбиває їхню віру в свою державу, тим самим руйнуючи внутрішньоукраїнську інтеграцію. Хоча…

Правоохоронні органи кажуть, що вони недаремно їдять хліб,

але владні антикорупційні результати все одно сумні…

Наприклад, Генеральний прокурор України Юрій Луценко 30 листопада 2018 року пише у своєму Facebook: «…нам є, що доповісти країні» і наводить статистичні дані, що «за 2,5 роки органи прокуратури повернули Україні гроші та активи вартістю майже 108 млрд грн», включаючи спецконфіскацію награбованих бандою Януковича 44 млрд грн, й викрили «корупційних злочинів 20 998», скерували «для судового розгляду 5 267» і судами було «засуджено корупціонерів 2 637», тобто тільки 50 % корупційних ділків отримали судові вироки, але невідомо які. А 20 грудня 2018 року у тому ж таки своєму Facebook він вказав наступне: «За моєї каденції засуджено 2637 корупціонерів. Всі вони – чиновники категорії Б. Велика риба категорії А – виключна підслідність САП і НАБУ. Стомився це пояснювати. Тому останнім часом допомагаємо колегам».

Однозначно, що ГПУ зробила чимало та заслуговує подяки, але ж їм це й так належить робити за Законом, а зробити треба ще більше, бо 5 267 направлених до суду корупційних справ чиновників категорії Б при реалізації судом їхньої половини для 45-мільйонної країни виглядає блідувато, м’яко кажучи.

Відносно САП і НАБУ, попри їхній юний вік, треба сказати те саме, що й про ГПУ: пора вже діяти так, аби чиновники категорії А боялися навіть думати про корупцію не те, що вчиняти корупційні діяння, бо досі вони почуваються мов риба у корупційній воді.

Та й взагалі, хіба Українському народу легше від того, що різні правоохоронні органи займаються корупціонерами лише «своїх» категорій?! Для українських людей важливий лище один результат: аби корупціонери і олігархи, не залежно від категорійного статусу, отримали по законних заслугах! Тільки такий підхід зміцнюватиме внутрішньоукраїнську інтеграцію, бо чесні люди, яких однозначно є більше, ніж нечесних, побачать справедливість з боку держави (влади) й тому відчуватимуть себе гідними її громадянами та вболіватимуть на ділі за єдність своєї Батьківщини і працюватимуть для її посилення.

Як уже відомо, Президент України заявив, що за крадіжки в армії буде «руки відрубувати» (оскільки ЗМІ не повідомляють про «відрубані руки», то значить у ЗСУ не крадуть, хоча ті ж ЗМІ все-таки періодично повідомляють про обкрадання українського війська, як ось це, до прикладу, зробила «УП» оприлюдненими 30 листопада 2018 року й 24 грудня 2018 року публікаціями відповідно «За законами воєнного часу: як розкрадали оборонний завод» і «Артилерія, відкат!», або Як розкрадали виробника гармат», та за скоєні крадіжки ніхто, на жаль, отакий парадокс, «руки не рубає»). Але ж злочинні злодійські, корупційні, олігархічні руки треба «рубати» за обкрадання всієї України, а не тільки за обкрадання українського війська! А за обкрадання в умовах війни рубати треба не лише руки, але й голови у прямому розумінні, чого, до прикрого, не спостерігається чи спостерігається надто рідко і то в переносному змісті не те, що у реальному! Отака справжня рубка злочинних голів та рук неабияк зцементовувала б єдність України!!! І якби українська влада безкомпромісно, послідовно дотримувалася б подібної позиції, включаючи саму себе, то й результати боротьби з розкраданнями, корупцією були би набагато кращими! Ось що саме про дану проблему влади сказав Патріарх Київський і всієї Руси – України Філарет 26 грудня 2018 року у Львові під час нагородження його почесною відзнакою «За інтелектуальну відвагу» незалежного культурологічного часопису «Ї»: «Водночас за державу боремось, а корупцію подолати не можемо. А це – великий гріх. Говоримо про правду, а чинимо неправду. Для чого ви говорите про правду, коли ви дієте несправедливо? Говорити всі можуть і красиво можуть говорить, а зробить не можуть…І тому потрібно покаяння в своїх гріхах, але покаяння не «ізвінітє»чи «перепрошую». А змінити образ свого життя і змінить свої діяння» (інтернет-ресурс «Еспресо»: «Патріарх Філарет: Ми отримали перемогу під Сталінградом, але до Берліна ще далеко», 26 грудня 2018 року). Золоті й влучно-правдиві слова! Українська владо, слухайся Патріарха Київського і всієї Руси – України Філарета, якщо ти хочеш реально дбати про єдність Українського народу!!!

Єдність України може забезпечити тільки ефективна влада!

Що ще треба, крім боротьби із корупцією та олігархією, для належної внутрішньоукраїнської інтеграції показує моя стаття «6Д + 3П, або Що необхідно Україні для успіху», наголошуючи, що однією з цих додаткових потреб є професіоналізм-ефективність влади, без котрого моя Батьківщина й Український народ дуже сильно страждають, підтвердження чому наводить Центр економічної стратегії в своєму дослідженні «СКІЛЬКИ ВТРАЧАЄ БЮДЖЕТ НА НЕЕФЕКТИВНОМУ УПРАВЛІННІ КРАЇНОЮ?» від 5 грудня 2018 року (попередні дані були оприлюднені 29 листопада 2018 року): «Якщо домогтися верховенства права у всіх зазначених випадках (ухилення від сплати податків на працю, прозорий повноцінний ринок сільськогосподарської землі, токсичні борги, удосконалення управління інфраструктурою, ухилення від сплати податків при експорті та імпорті, приватизація, тіньові галузі – видобуток бурштину, вирубка лісу й гральний бізнес: серед вказаних факторів усюди присутня корупція – примітка моя), то очікуваний загальний приріст за «сценарієм кращого світу» оцінюється щонайменше у 26,6 млрд доларів як разовий прибуток та додатково 8,6 млрд доларів щороку…

Правовладдя та ефективне врядування в Україні могло би суттєво збільшити надходження до державного бюджету».

Якщо відштовхуватися від уже використовуваного тут при розрахунках офіційного курсу української грошової одиниці, за котрим $ 1 = 27,764829 грн, то разовий прибуток буде 738,55 млрд грн і додатково щороку 238,78 млрд грн. Та це ж – шалені суми грошей, так украй потрібні для гідного життя людей, для всебічного зміцнення Воєнної організації держави заради переможного відбиття російської агресії й для посилення внутрішньоукраїнської інтеграції, які Україна втрачає через неефективне управління нею, тобто через погану владу, через непрофесіоналізм можновладців. Ось так українська влада «піклується» розквітом, єдністю України, добробутом і гідністю її жителів, що так само демонструє й моя робота «Дбають» про український народ».

Ще одним доказом «професіоналізму» влади служать її спроби розпочати в перспективі будівництво каскаду шести Дністровських гідроелектростанцій, що приведе до знищення унікальної екологічної системи Дністра: деталі цього необдуманого кроку розкрито у моєму дослідженні «Від енергетичної безпеки до екологічної небезпеки – один крок! Буковинський погляд на будівництво Дністровського каскаду ГЕС». Подібні владні дії тільки приводять до непотрібного збурення суспільства, штучно створюють суспільну напругу та внутрішні безпекові загрози Україні, сіють недовіру до самої влади, а через неї – й до держави, що само собою перешкоджає внутрішньоукраїнській інтеграції.

На сторінках своєї аналітичнлї праці «Про «ватників», дурнів, чистоплюїв і запізнілу реакцію…» я вказав: «…треба визнати, що в Україні є дуже багато «ватників», дурнів і чистоплюїв. Всі вони разом з російською гібридною війною створюють загрози національній безпеці України (тобто фактично руйнують внутрішньоукраїнську інтеграцію – примітка моя). Українська влада… зобов’язана вчасно нейтралізовувати будь-які безпекові загрози…». Нейтралізовувати, а не самій створювати, як у випадку із будівництвом нових Дністровських ГЕС! Нейтралізація загроз національній безпеці України, зокрема внутрішніх, лише сприятиме внутрішньоукраїнській інтеграції!

Наведені вище приклади демонструють, на жаль, погане піклування української влади про високий добробут українських людей, що шкодить єдності України, але в той же час владні посадовці добре піклуються про власний добробут, що засвідчує мій матеріал «Розкоші й злидні українських куртизанок можновладців…».

На жаль, і спеціальні служби України не завжди допомагають внутрішньоукраїнській інтеграції. Прикладом тут служить ситуація з бандою Януковича вже навіть після її втечі за межі України, змальована у моїй дослідницькій роботі «Українські спецслужби провалилися!». Хоч один член цієї банди виловлений там, де він перебуває, і доставлений на українську землю для здійснення правосуддя або нейтралізований на місці у випадку неможливості доставки його до України?! Я вже не кажу про покарання для тих, хто залишився в Україні: добкіни, кернеси та інша така ж антиукраїнська наволоч. Жителі України добре бачать цю імпотентність постмайданної влади (спецслужб, правоохоронних органів) і їм не додається впевненості у силі своєї держави, в її спроможності відновлювати внутрішньоукраїнську єдність, пошкоджену Януковичем та його посіпаками.

Читайте закінчення статті — Ч. 4.