Герої не вмирають!

Блоґ: Георгій Манчуленко

                                                                                                Вічний революціонер –
                                                                                                Дух, що тіло рве до бою,
                                                                                                Рве за поступ, щастя й волю...

Іван Франко

Левко Лук’яненко виступає на мітингу у Чернівцях.

Жовтень 1990 року.

Мені пощастило бути поруч з Левком Лук’яненком.

Герб Чернівців, установлений після відновлення Україною Незалежності

(зверніться до моєї статті «Хіба можна розчаруватися в Україні?!»),

за яку так безкомпромісно боровся Левко Лук’яненко.

Зображення герба взято із офіційного інтернет-порталу Чернівецької міської ради.

Левка Лук’яненка після чернівецького мітингу засипали

різноманітними питаннями про поточну ситуацію й майбутнє України…

Джерело трьох світлин – мій особистий архів,

а їхній автор – буковинський фотолітописець Григорій Соколовський.

Як же так сталося, що легендарний Левко Лук’яненко та звичайний український хлопець, себто я, зустрілися 1990 року? Для зрозуміння цього треба трохи вдатися до історії…

У 1989 році, будучи дуже далеко від рідного українського дому, під впливом певної інформації з України я почав ще глибше, ніж до того, задумуватися про українську незалежність, що детально висвітлено в моєму матеріалі «Як російський офіцер у своїх батьків-українців стріляв…», і ці мої думки привели мене до рішення завершити свою офіцерську службу в повітряно-десантних військах (моя праця «Крилатій піхоті» підрізали крила…» показує проблеми їхнього становлення уже тепер, коли існують ЗСУ), після чого я у листопаді того ж року повернувся на батьківську українську землю. Окрім власних переконань щодо необхідності особисто долучитися до боротьби за незалежну Україну, спонукала мене до такого кроку та звільнення в запас ще й всезростаюча кількість мітингів і їх учасників із вимаганням української незалежності від Москви та Росії – Московії (читайте мою публікацію «Вперед – у минуле!»).

Задля того, аби хвиля українського антимосковитського незалежницького спротиву постійно наростала, потрібна була наявність впливових будителів-провідників для жителів України. Одним з таких небагатьох будителів якраз і був Левко Лук’яненко. Саме його приклад безкомпромісного борця за українську державність надихнув мене в листопаді 1989 року у Чернівцях вступити до Української Гельсінської Спілки (УГС) – найзатятішої антісовєтской організації. Так почалися мої антимосковитський спротив та власна боротьба заради здобуття незалежності України під заочним впливом Левка Лук’яненка і його українських побратимів – совєтскіх політічєскіх каторжніков.

На той час под руководством КПСС совєтская власть та КГБ в Україні загалом і на Буковині та у Чернівцях зокрема, почуваючись ще достатньо сильними, все одно як вогню боялися українського національного відродження й не уявляли собі українське майбутнє інакше, ніж у складі СССР, а наше вітання «Слава Україні!» та відповідь «Героям слава!» прєдставітєлєй той власті доводило до сказу. Мені доводилося стикатися сотні разів із фактами, коли московитські служки і їхні посіпаки казилися від таких привітань, зокрема й під час проведення загальноукраїнської акції «Дзвін – 90», коли я очолював похідну групу активістів, котра 21 – 27 липня 1990 року проводила агітацію за незалежність України у населених пунктах Заставнівського та Хотинського районів Чернівецької області. Між іншим, чимало тодішніх компартійно-совєтскіх посадовців різного рангу, які до останнього моменту служили СССР і здебільшого ненавиділи або не сприймали все українське, так само обійняли високі державні посади центрального й місцевого рівня, включаючи Буковину, вже за часів української незалежності і розказують, як вони люблять Україну, та вчать решту українських жителів правильно її любити. Маємо отаку гірку реальність…

Враховуючи мою активну громадянську позицію, участь практично в усіх буковинських проукраїнських заходах і багатьох таких же акціях поза Буковиною, включаючи зокрема й загальновідомий «Ланцюг єднання» до Дня соборності України 1990 року на території Києва, належність до УГС, досвід служби у ПДВ, керівництво Чернівецької обласної організації Української республіканської партії (УРП) доручило мені організувати охорону Левка Лук’яненка під час його перебування в Чернівцях на початку жовтня 1990 року, головним заходом якого був показаний на світлинах вище мітинг. Для мене це була велика честь та відповідальність. Забігаючи наперед, скажу: зі своїм завданням я справився.

До речі, тодішня Чернівецька обласна і міська компартійно-совєтская власть заборонила проводити мітинг на центральних майданах Чернівців, а дозволила його проводити подалі від центру – за річкою Прут, аж на стадіоні панчішного об’єднання (тепер він називається «Мальва»), оточивши його міліцейськими кордонами. Попри ці перешкоди декілька автобусів із українськими активістами Івано-Франківської та Тернопільської областей все одно прорвалися до стадіону й люди потрапили на мітинг. Крім того, оргкомітет мітингу вирішив скористатися віддаленістю стадіону від центру й після його закінчення пішки через пів-міста у супроводі кількох тисяч мітингувальників провів Левка Лук’яненка до центрального району Чернівців – стадіону «Буковина», звідки він поїхав до аеропорту.

Левко Лук’яненко під час свого виступу на даному багатотисячному мітингу і у відповідях на питання журналістів після нього твердо заявив, що Україна однозначно повинна стати незалежною державою, при цьому називаючи Московію вічним ворогом України (моя позиція є такою ж), з усіма необхідними для цього атрибутами, до котрих також належать тризуб та синьо-жовтий прапор.

Ось таким чином я вперше зустрівся, познайомився й поспілкувався із Левком Лук’яненком, а враження від цього запам’ятав назавжди та зрозумів, що він – Залізний Чоловік. Все його життя і мої подальші розмови з ним під час спільної парламентської діяльності про ті чи інші проблеми українського державного будівництва підтверджували цей мій висновок. Судіть самі…

Левко Лук’яненко просидів 72 доби в тюремній камері смертників, очікуючи виконання вироку, оскільки був засудженим до розстрілу за українську справу, поки совєтская сістєма після апеляційної скарги не замінила йому смертну кару на 15 років ув’язнення. Загалом він 27 років карався у совєтскіх тюрмах та концтаборах, але від своїх переконань, що Україна має бути незалежною державою, не відмовився: отака Людина – гідний приклад для наслідування справжніми українськими громадянами: громадянами не за місцем проживання, а за любов’ю до України.

Справжніми, бо після здобуття Україною Незалежності до цієї Людини іноді зверталися окремі різні негідники, усіх деталей біографій яких Людина не могла знати, – колишніх прислужників комуністів і совєтской власті та членів антиукраїнських партій, як от СДПУ(о), пристосуванців і перебіжчиків з ворожого табору у лави проукраїнських структур (в моєму «Маніфесті порядності» детально розказується про проблеми України від подібного сміття, наслідком чого є те, що показує моя стаття «Розкоші й злидні українських (не куртизанок) можновладців…»), котрі шукали її (Людини) підтримки у своїх власних справах, прикриваючись зовні патріотичною, але всередині насправді фальшиво-пристосуванською, риторикою.

На жаль, інколи їм це вдавалося, зокрема й на Буковині, адже Людина не спроможна заглянути в душу усім дрібненьким людцям – корисливим прохачам-нахабам (зверніться до мого матеріалу «Нахабство чи доброта?»). Але увесь цей непотріб згине, «як роса на сонці», а велич Левка Лук’яненка буде жити у віках хоча б лише за написання ним одного документа під назвою «Акт проголошення незалежності України», прийнятого Верховною Радою України 24 серпня 1991 року та підтвердженого всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Мабуть є символічним той факт, що День незалежності України співпав із днем народження Лук’яненка Левка Григоровича – видатного й справжнього українця, революціонера, який появився на Божий світ 24 серпня 1928 року.

Левко Лук’яненко надзвичайно любив Україну, працював для її блага і добра Українського народу, боровся за реальну, а не паперову, державність української мови (моє дослідження «Друзі» України?» розкриває проблематику цього мовного питання), шанобливо ставився до батьківської землі (зверніться до моєї публікації «Кому українську землю? Перший крок до торгівлі нею зроблений…») та заповідав це робити усім справжнім українським громадянам.

Левко Григоровича Лук’яненко – Людина, революціонер, Герой України де-юре й де-факто, Залізний Чоловік, видатний і справжній українець покинув цей земний світ 7 липня 2018 року та похований в Києві на Байковому цвинтарі поруч з першим космонавтом незалежної України, Героєм України Леонідом Каденюком (моя робота «Космонавтика, ракетна техніка вражає!» містить інформацію про нього).

Левко Лук’яненко не помер – він пішов у Вічність, а по собі залишив справу всього свого життя – самостійну державу Україну.

Бережімо її!

Слава Україні!

Герою України Левку Лук’яненку слава!

Герої не вмирають!