СКРІПАЛЬскоє дєло і двоякість дій Заходу. Так – правильній позиції Президента України! Ні – непрофесіоналізму його владних соратників! Ч. 3

Про подальшу долю Договору про дружбу України та Росії ще йтиметься нижче, а ось уже згадуваного 12 квітня 2018 року Президент України заявив (усі його цитати взяті зі сторінок Офіційного інтернет-представництва Президента України, крім наведеного далі інтерв’ю трьом телеканалам) наступне: «Минуло чотири роки з того часу як Росія розпочала агресію проти України. За ці чотири роки світ став свідком небачених досі і незбагненних для нормальної людини злочинів Кремля – і на Донбасі, і в незаконно анексованому Криму (у квітні 2014 року Україна Законом встановила, що ця анексія відбулася в результаті російської агресії: дивіться нижче – примітка моя)…

Ще чотири роки тому більшість, можна сказати абсолютно усі боялися навіть вимовити слова «російська агресія». Я з цим зіштовхнуся на багатьох міжнародних конференціях і форумах. Сором’язливо називали це «конфлікт на Сході», або «внутрішній конфлікт» (та чого ж хотіти від них, коли сама Україна «конфлікт на Сході»у Законі назвала російською агресією та окупацією лише в січні 2018 року – примітка моя).

Нарешті сьогодні усі (якщо судити за результатами висилки російських «дипломатів» після Солсбері, то далеко не всі – примітка моя) збагнули і зрозуміли – це не так!..

Бо я хочу вам сказати, що на Сході України немає ніякого замороженого конфлікту. У нас є військова агресія РФ (однозначно правильна позиція Президента України, але такою відносно Донбасу, крім слів, вона мала бути закріпленою в Законі ще у 2014, а не аж в 2018 році – примітка моя) проти суверенної, вільної і незалежної держави України, де Україна боронить не лише свою територіальну цілісність і свій суверенітет, вона боронить свободу і демократію всієї Європи і всього світу».

А 13 квітня 2018 року Президент України Петро Порошенко дав інтерв’ю телеканалам «Прямий», «Інтер» і «СТБ» (процитовано з тексту «Прямого»), сказавши таке: «…є ініціатива про призупинення окремих статей Великого договору з Російською Федерацією.

Наголошую, що коли окремі критики кажуть: а чого ж ви раніше цього не робили, чекайте, у вас було 3,5 роки, коли ви мали це зробити, – ні, дорогі мої, треба бути абсолютно компетентним і професійним (виділено мною – Г. М.). Юридично країна повинна мати підстави відповідно до 51-ї статті Статуту ООН щодо призупинення цих статей. І в першу чергу це стосується, якщо країна є об’єктом агресії і зупиняє її в рамках забезпечення прав на національну оборону. І ні у 14-у, ні в 15-у, ні навіть в 16-у році загальновизнаного терміну «російська агресія» у міжнародних документах нам не погоджували. Всі стидливо казали, що, друзі, це конфлікт на сході України. Який конфлікт – громадянська війна чи щось інше – все воно йшло в форматі російської гібридної війни.

І лише у 17 – 18 роках в міжнародні документи, у першу чергу після прийняття Закону про реінтеграцію Донбасу, пішов офіційний термін як в українське законодавство, так і в міжнародні документи – «російська агресія» (виділено мною – Г. М.). І у зв’язку з агресією Україна сьогодні має право призупинити і норму щодо стратегічного партнерства, і норму щодо військової співпраці, і норму щодо військово-технічної співпраці, і багато інших норм, які на сьогоднішній день не є в інтересах України. Але твердо залишаються норми про суверенітет, територіальну цілісність і незалежність України, про міжнародно визнані кордони, які зафіксовані в цьому Договорі (яке може бути визнання Московщиною суверенітету, цілісності та кордонів України, коли анексовані Росією Крим і Севастополь включені до її складу згідно Конституції РФ, що одразу ж перетворило Договір про українсько-російську дружбу на нікчемний папірець?! – примітка моя). Те, що на сьогоднішній день обов’язково працює на нас (а що працює на нас? – примітка моя), воно залишиться (і чи дійсно працює, коли залишиться, читайте далі – примітка моя)».

Як бачимо із наведених вище президентських слів, і у форумному виступі, і в розмові з тележурналістами він постійно апелює до статті 51 Статуту ООН, що є правильною позицією у розрізі українського права на самооборону, але в інтерв’ю Президент України прив’язав до неї ще й питання припинення дії окремих положень Договору про дружбу із Росією та юридичного оформлення російської агресії в українському законодавстві і міжнародних документах. Тому процитую, що ж каже ця стаття 51 Статуту ООН: «Настоящий Устав ни в коей мере не затрагивает неотъемлемого права на индивидуальную или коллективную самооборону, если произойдет вооруженное нападение на Члена Организации, до тех пор, пока Совет Безопасности не примет мер, необходимых для поддержания международного мира и безопасности. Меры, принятые Членами организации при осуществлении этого права на самооборону, должны быть немедленно сообщены Совету Безопасности и никоим образом не должны затрагивать полномочий и ответственности Совета Безопасности, в соответствии с настоящим Уставом, в отношении предпринятия в любое время таких действий, какие он сочтет необходимыми для поддержания международного мира и безопасности». Прочитали уважно? То де ж тут те, до чого апелює Президент України, пов’язуюячи в одне ціле невід’ємне право України на самооборону, юридичне оформлення російської агресії та проблему Договору про дружбу України й Росії?! Але якщо навіть погодитися з такими міркуваннями Президента України щодо російської агресії, то все одно вони є необгрунтованими. Підтвердження цьому читайте далі…

Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VII від 15 квітня 2014 року щодо окупованих Росією Криму і Севастополя, коли ще Законом про так звану реінтеграцію Донбасу й не пахло, гласить: «Стаття 2. Мета Закону.

1. Цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації (виділено мною – Г. М.)…».

Як бачимо, офіційний термін «російська агресія» в українське законодавство був уведений не «після прийняття Закону про реінтеграцію Донбасу», за процитованими вище словами Президента України, тобто вже згадуваного мною угорі Закону України № 2268-VIII від 18 січня 2018 року, а ще Законом України № 1207-VII від 15 квітня 2014 року. То про що ж тоді говорив Президент України 12 квітня 2018 року з трибуни Київського безпекового форуму і 13 квітня 2018 року телеканалам «Прямий», «Інтер» і «СТБ» відносно початку відображення російської збройної агресії в українському законодавстві?

Ну а тепер подивимося, що каже міжнародне законодавство, міжнародні документи…

У Резолюції А/RES/68/262 Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 року (всі деталі про неї знайдете в моїй дослідницькій роботі «Меморандум — Резолюція — Постанова — Заява = ?») говориться, що погрози силою або застосування сили є неприпустимими діями будь-кого відносно України, її «національної єдності і територіальної цілісності». Під силою тут розуміється воєнна сила, при застосуванні якої починається збройна агресія. Звісно, що визначення даної Резолюції в плані агресії є досить розмитими, але якщо навіть не брати до уваги цей, все одно важливий для української сторони, документ ООН через його надмірну прилизаність на догоду Росії, бо прямо не називає її агресором, то є інші міжнародно-правові документи, де злочинні дії Московщини проти України чітко називаються російською агресією. Судіть самі…

Парламентська Асамблея (ПА) Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) на сесії, яка проходила 28 червня – 2липня 2014року в столиці Азербайджану Баку, прийняла Резолюцію «Очевидное, грубое и неисправленное нарушение хельсинкских принципов Российской Федерацией», де записано наступне, що ПА ОБСЄ:

в п. 10 «осуждает очевидное, грубое и неисправленное нарушение хельсинкских принципов Российской Федерацией в отношении Украины, в том числе особо вопиющее нарушение суверенитета и территориальной целостности этой страны»,

у п. 11 «осуждает оккупацию территории Украины»,

в п. 12 «считает такие действия, включающие военную агрессию (виділено мною – Г. М.) и различные формы принуждения, направленные на ущемление присущих суверенитету Украины прав в угоду собственным интересам Российской Федерации, неспровоцированными и основанными на абсолютно беспочвенных предположениях и предлогах»,

а у п. 18 «выражает сожаление по поводу вооруженного вмешательства (виділено мною – Г. М.), осуществляемого контролируемыми Российской Федерацией силами в Украине, а также нарушений прав человека, которые они продолжают порождать».

На сесії 5 – 9 липня 2015року (Гельсінкі, Фінляндія) ПА ОБСЄ схвалила Резолюцію «Продолжение очевидных, грубых и неисправленных нарушений Российской Федерацией обязательств в рамках ОБСЕ и международных норм», яка говорить, що ПА ОБСЄ:

в п. 21 «считает, что действия Российской Федерации в Автономной Республике Крым и в городе Севастополе, а также в определенных районах Донецкой и Луганской областей Украины являются актами военной агрессии против Украины (виділено мною – Г. М.)»,

а в п. 24 «призывает Российскую Федерацию прекратить свою кампанию дестабилизации в Украине, в том числе эскалацию конфликта в определенных районах Донецкой и Луганской областей, и вообще полностью выйти из Украины (виділено мною – Г. М.)».

Що ж собою представляє Організація з безпеки і співробітництва в Європі? ОБСЄ (англійською Organization for Security and Co-operation in Europe (OSCE) – це міжнародна організація, куди входить 57 держав з Європи, Північної Америки та Центральної Азії і яка займається, зокрема, питаннями безпеки й національних меншин, виборами, гендерною рівністю, демократизацією, контролем над озброєннями, правами людини, розв’язанням конфліктів (правда, розв’язувати їх виходить досить погано), боротьбою із тероризмом та торгівлею людьми. Під її егідою відбувається Мінський процес, який привів до укладання Мінських угод (домовленостей). ПА є парламентським компонентом ОБСЄ, котрий розробляє і просуває механізми запобігання та врегулювання конфліктів, сприяє розвиткові демократичних інституцій держав-членів, забезпечує транспарентність і підзвітність в Організації та формулює політичні рекомендації для урядового компоненту ОБСЄ – Ради Міністрів на рівні Міністрів закордонних справ держав-членів – центрального директивного і керівного органу Організації. Вищим директивним органом ОБСЄ є зустрічі Глав держав і урядів.

Прикладу лише цієї однієї, навіть без ООН чи іншої міжнародної структури, ОБСЄ зі вказаними тут Резолюціями її ПА вже достатньо, аби пересвідчитися, що ще 2 липня 2014 року термін «російська агресія» щодо України був зафіксований в міжнародних документах у розрізі Криму й Севастополя та 9 липня 2015 року додатково продубльований ще і в контексті Донбасу, а не появився лише у 2017 – 18 роках, як це стверджує Президент України в наведених вище його висловлюваннях 12 (на форумі) та 13 квітня (у інтерв’ю) 2018 року. То де ж тут абсолютна компетентність і професійність усіх тих кадрів, котрі готували Президенту України відповідні матеріали для отих його форумного виступу й розмови із журналістами, адже йому, як Главі держави, що стикається щоденно з величезною кількістю проблем, напевно дуже важко пам’ятати всі дати прийняття тих чи інших важливих рішень разом із фіксацією в правових документах російської агресії?! І після сказаних ним неточностей як виглядає уже сам Президент України? Непрофесіоналізм його соратників, на котрих він, як бачимо, повністю покладається, погано відбивається на репутації України.

Ну а тепер ознайомимося із ще однією думкою, як же надалі треба поступати із Договором про українсько-російську дружбу, котру висловлюють люди, безпосередньо причетні до роботи українського зовнішньополітичного відомства, що оприлюднена 15 квітня 2018 року на інтернет-сторінці газети «Дзеркало тижня», де було розміщено статтю «Великий договір» – нюанси вирішують усе», в якій її автори заступник Міністра закордонних справ України з питань євроінтеграції Олена Зеркаль та радник Міністра закордонних справ України Тарас Качка звертають увагу на суттєві моменти щодо подальшої долі Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією: «…Договором про дружбу не передбачено механізму правового регулювання спорів щодо його застосування та тлумачення. Саме відсутність такого інструментарію – його велика вада, як і решти договорів між Україною та Росією…

Кожне його слово, положення зв'язані в один цілісний сюжет (виділено мною – Г. М.)…

Своєю варварською агресією Росія порушила кожне слово Договору, починаючи з преамбули і закінчуючи положеннями щодо врегулювання спорів (стаття 37 – примітка моя). Тобто Договір був порушений у всій його цілісності (виділено мною – Г. М.)…

На жаль, Договір про дружбу не передбачає ефективних механізмів врегулювання спорів. Стаття 4 Договору про дружбу говорить, що сторони докладають зусиль до того, аби врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами. Стаття 37 каже, що спори стосовно застосування Договору про дружбу підлягають урегулюванню шляхом консультацій та переговорів. І все – жодної правової процедури, жодних арбітражів чи міжнародних судів у Договорі про дружбу не згадано…

Навіть якщо він втратить чинність, то все одно застосовуватиметься до подій, які мали місце в період, коли він діяв (виділено мною – Г. М.)…

І взагалі – питання втрати чинності Договором про дружбу це не так питання минулих порушень, як питання майбутніх відносин. Навіть якщо Росія перестане його порушувати й відшкодує всі заподіяні збитки, навряд чи текст чинного Договору відображатиме наші потреби у змісті договірних відносин. Надто повчальними є уроки російської агресії, зухвалого порушення всіх базових норм міжнародного права, жорстокості та підлості у ставленні до українців.

Головний висновок по суті –ми не можемо бути зв'язаними Договором про дружбу на невизначене майбутнє. Нові реалії потребують нових договорів (виділено мною – Г. М.).

До того ж втрата чинності Договором про дружбу не вплине на врегульовані в інших договорах питання, зокрема щодо кордонів…

Усі домисли про повернення до якихось давніх кордонів, приналежності Криму чи Тамані – безпідставні…

Історія Договору про дружбу… свідчить, що це не набір автономних питань, а цілісний текст, у якому всі положення взаємопов'язані.

…припинення договору внаслідок збройного конфлікту застосовується до всього Договору (виділено мною – Г. М.)…

Якщо ми погодимося на продовження дії положень про незастосування сили, чи означає це, що ми згодні з незастосуванням сили, яке включає обстріли «Градами» житлових масивів Маріуполя? Якщо ми погодимося на продовження положення про непорушність кордонів – ми згодні з тим, що РФ перешкоджає контролювати сотні кілометрів кордону? Якщо ми згодні на продовження дії положення про повагу до територіальної цілісності – то згодні з окупацією Криму і Донбасу?..

Договір про дружбу свого часу виконав свою місію, але тепер він вичерпав себе в усіх можливих сенсах. Головне – він так і не примусив Росію змінити своє ставлення до нас… У цих обставинах договір, переговори щодо якого почалися ще 1992 р., втрачає політичний і символічний зміст (виділено мною – Г. М.)».

Чому Україна ще не «розлучилася» з СНГ?

Знову ж таки 12 квітня 2018 року із трибуни Київського безпекового форуму Президент України Петро Порошенко сказав: «З огляду на те, що Україна ніколи не була і не є зараз членом СНД (Співдружність Незалежних Держав, а російською, оскільки вона є робочою мовою цього утворення, буде Содружєство Нєзавісімих Государств (СНГ), яке контролюється Москвою – примітка моя) та відмову цієї структури – СНД, засудити російську агресію просив би, щоб ми спільно з Урядом підготували пропозиції щодо офіційного припинення нашої участі у статутних органах СНД. Рівно як і остаточного закриття українського представництва при відповідних інституціях у Мінську. Водночас, має бути інвентаризована вся договірно-правова база, укладена Україною в рамках СНД, на предмет відповідності національним інтересам держави».

А вже 16 квітня 2018 року на засіданні Погоджувальної ради депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді України народний депутат України, представник Президента України у парламенті Ірина Луценко уточнила позицію Президента України щодо «розлучення» з СНГ, яка полягає у скасуванні тільки окремих угод Содружєства, «залишивши лише ті, які є прагматично необхідні для України, як то: визнання дипломів, визнання працевлаштування і договір про транзит та інші, які будуть необхідні для роботи України та економіки України».

Тут проглядається таке ж саме бажання, як і в ситуації з Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією: трохи припинити, а решту залишити… Щоб і вівці були ситі, й вовк не голодний, як кажуть у народі (хоча мудрі люди розуміють, що в реальному житті так не буває), тому то і Договір про дружбу з Росією-агресором ще діє та в СНГ Україна продовжує брати участь. Й це проблема не тільки постмайданної влади, а і всіх попередніх влад, яким не треба було зациклюватися на укладанні багатосторонніх СНГовскіх угод, а зосередитися на підписанні аналогічних двосторонніх договорів між Україною та іншими державами, котрі, на відміну від нашої Батьківщини, є членами СНГ. Так ні ж, українські високопосадовці не хотіли тоді остаточно рвати із совєтскім минулим, а з іншого боку прагнули (нерідко більше на словах, ніж на ділі, а дехто, як Янукович (зверніться до мого есе «Боротьба і єдність протилежностей…»), начебто прагнув) розширення співпраці з демократичним західним світом. І в результаті розтягувалися в шпагаті між Москвою та Заходом, що могло взагалі привести до розриву України, але Український народ повстав, вийшов на Євромайдан, скинув промосковських можновладців і сказав владі, що Україна має належати до свого західного світу, а не до московитсько-імперського. Тому високопосадовцям, які отримали свої посади завдяки Майдану, треба робити правильні висновки з гірких уроків минулого і не повторювати помилок своїх попередників зі шпагатами в українській зовнішній політиці. Українці зробили остаточний вибір на користь Заходу, а не Росії з підконтрольним їй СНГ, котрою керують ЧеКісти-КГБісти-ФСБісти, великодержавні російські шовіністи та імперіалісти, яскравим предствником яких є Путін, бо їх приводять до влади російські виборці у своїй переважній більшості з такими ж самими шовіністично-імперськими поглядами, як і їх правітєлі. Українській владі, нинішній та наступним, треба повиправляти зроблені помилки за часів Кравчука, Кучми, Ющенка та Януковича і пошвидше перевести багатосторонню договірну базу СНГ у двосторонній формат з його учасниками й то тільки вкрай необхідні для України угоди, а решту денонсувати, щоб остаточно «розлучитися» з промосковським Содружєством Нєзавісімих Государств.

Ще деякі висновки…

Повертаючись до вкрай гострої теми встановлення Законом України факту російської агресії, не можна обійти стороною Мінський процес, а конкретніше один з його етапів – переговори в Мінську 11 – 12 лютого 2015 року Президента Росії Владіміра Путіна, Канцлера Німеччини Анґели Меркель, Президента Франції Франсуа Олланда та Президента України Петра Порошенка щодо збройного вторгнення Москви в Донецькій і Луганській областях. Саме Путін об’єгоріл трьох інших учасників Нормандського формату переговорів (Німеччину, Францію та Україну) відносно війни на Донбасі, добившись того, що Мінські домовленості між ними завершилися підписанням підсумкових паперів за поступливості фрау Меркель та месьє Олланда, котру можна розцінювати як приховане сприяння Москві, без визнання російської агресії. То з ким же ж тоді Україна воювала й воює на Донбасі?! Аж після прийняття Закону України № 2268-VIII від 18 січня 2018 року нарешті юридично стало зрозуміло, що з Росією, але Мінські домовленості це заперечують на догоду Москві, яка свою ж агресію в Донецькій та Луганській областях офіційно брехливо називає внутрішньоукраїнським конфліктом, тобто фактично громадянською війною. А Президент України Петро Порошенко, котрий постійно говорить про незмінну відданість Києва Мінським домовленостям, що вимагають надання особливого статусу окупованим Росією окремим районам Донбасу – фактичної автономії, все ж того неодноразово уже згадуваного 12 квітня 2018 року нарікає: «Хоча Росія і виступає стороною цих домовленостей, вона постійно чинить опір цьому процесу». Та Росія за Мінськими домовленостями хоч і є їхньою стороною, але в статусі посередника у врегулюванні, як каже Москва, конфлікту на сході України, а не агресора, тому вона й зацікавлена в тому, щоб Мінський процес не давав результату і був якомога тривалішим, а війна на Донбасі, щоб то згасала, то спалахувала знову й чим довше, тим краще для Московщини, бо шкодить Україні та демократії в світі. Але про питання Мінських домовленостей, російську агресію на Донбасі і Закон України № 2268-VIII від 18 січня 2018 року більш детально варто говорити в окремому дослідженні…

А тепер подумаємо, чому тільки зараз Президент України у відносинах з Росією та СНГ нарешті вирішив зробити те (хоча й то лише частково, вкотре діячи за принципом, описаним у моїй статті «Краще пізно, ніж ніколи…», який частіше буває неправильним і навіть шкідливим через втрату потрібного моменту, ніж правильним), що варто було зробити ще не пізніше кінця 2014 року? Ось відповідь. В частині 5 статті 103 Конституції України вказано: «Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року повноважень Президента України». Оскільки позачергові вибори Президента України відбулися 25 травня 2014 року, то згідно вказаної конституційної вимоги датою наступних уже чергових виборів Президента України стає 31 березня 2019 року. З іншого боку, 1 квітня 2019 року, як я вже зазначав вище, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який Москва не виконує та наплювала на нього, продовжить свою чинність ще на 10 років у випадку, коли Президент України до 1 жовтня 2018 року письмово не повідомить Росію про припинення його дії. Базовим принципом міжнародного права є «Рacta sunt servanda» (латиною) – «Договори повинні виконуватися». Якщо ж вони не виконуються, то вони не потрібні. Ну, а СНГ відмовилося навіть засудити російську агресію проти України. І як на тлі нерозірвання Договору про дружбу з Росією, котра розв’язала війну проти України й окупувала частину української території і вбиває українських жителів, та невиходу України з СНГ, яке не визнає російської антиукраїнської агресії, якщо б так сталося, Президенту України Петру Порошенку проводити свою чергову президентську виборчу компанію?! Звідси – і ці його, хоча й надто запізнілі, але все одно потрібні та частково, через половинчатість пропозицій, правильні дії.

Так само Президент України все того ж 12 квітня 2018 року правильно заявив: «Але щоб змінити поведінку Росії, ми маємо забезпечити максимальний ефект від санкцій. Це, можливо, лише тоді, коли і Європейський Союз наслідує приклад США і синхронізує з ними свої санкції, особливо у фінансовій сфері». Від себе додам, що й Україна тут не повинна пасти задніх, як це, на жаль, відбувається, що детально показано у вже згадуваному вище моєму матеріалі «Краще пізно, ніж ніколи…». Навпаки, Україна, як жертва російської агресії, сама має показувати приклад Заходу у впровадженні потужних санкцій проти Росії, або, на крайній випадок, діяти синхронно із ним, а не плентатися в його хвості, але повторю ще раз, що без блокування західними державами російської нафтової галузі та відключення Московщини від SWIFT Московський Кремль не йтиме на поступки (його добровільний повний відступ з України без шаленого зовнішнього санкційного тиску є малоймовірним, бо може мати непередбачувані наслідки для нього самого й всієї Росії, яка тримається на кремлівській імперській пропаганді, оскільки віддаватиме поражєнчєством, тому московитська влада на попятную не піде: тільки тоді, коли загроза російської економічної катастрофи внаслідок санкцій стане реальністю, що може привести взагалі до демонтажу Росії, можливі поступки Кремля). Зі свого боку міжнародні партнери України добре бачать непотрібні зволікання української влади у впровадженні антиросійських санкцій чи приведення відносин України з Росією у відповідність із реаліями, як стосунків відповідно жертви агресії з агресором, або із виходом України з проросійського СНГ. І отакі зволікання не додають авторитету українській стороні в очах її партнерів, які, дивлячись на такі недоладні дії української влади, й самі не поспішають кардинально посилювати санкції проти Росії. Якщо Україна – жертва російської агресії дозволяє собі так розхлябано поступати, то чому українські партнери не можуть собі цього дозволити?

Але тут з’явився один цікавий нюанс. Після збройного нападу Росії на Україну, окупації нею українських Криму, Севастополя, частини Донбасу та вбивства Москвою близько 11 тисяч українських жителів і кволої реакції Заходу у відповідь на такі злочини, Московський Кремль вирішив розширити географію своїх експансіоністських, імперських устремлінь, втрутившись у вибори в США та у низці європейських країн, а опісля ще й вдався до отруєння Скріпалєй. І вже аж після оцих безчинств, що зачепили його безпосередньо, Захід почав діяти трохи агресивніше проти Росії, але тільки почав та й то лише трохи…

Мабуть, для того, щоб західний демократичний світ, у першу чергу США і ЄС, нарешті вирішив адекватно реагувати на російсько-імперську експансію – війну в Україні, ведення Москвою війни гібридними методами у багатьох державах світової демократії, потрібно, аби інформація, яку CNN 26 квітня 2018 року опублікувала на своїй інтернет-сторінці під назвою «Exclusive: Expelled spies included Russians suspected of tracking compatriots who resettled in US» (із англійської буде «Ексклюзив: вислані шпигуни включали росіян, яких підозрювали у відслідковуванні співвітчизників, що переселилися в СШA»), з якої випливає, що російські «дипломати» могли готувати замахи на неугодних Московському Кремлю росіян, котрі перебралися жити із Росії до США, зокрема й за схожим зі СКРІПАЛЬскім дєлом сценарієм, стала жорстокою реальністю і не лише в Сполучених Штатах, а й у Франції, Німеччині та в інших умиротворювачів Московщини (США, на щастя, до умиротворювачів не належать).

Тому російська гібридна експансія, крім СКРІПАЛЬского продолжєнія, матиме й інше продолжєніє до тих пір, «поки весь цивілізований світ остаточно не розпрощається зі своїми утопічними ідеями (ілюзіями) умиротворення російського експансіоніста і навернення його на шлях дотримання норм міжнародного права шляхом конструктивних переговорів та не почне об’єднано, разом, скоординовано надзвичайно твердими мирними діями, а не напівзаходами і вашим і нашим…, ставити на місце знахабнілу від безкарності авторитарну Московщину под руководством зарвавшєгося царствующєго крємльовского правітєля Путіна… та прінуждать іх к міру й виконанню міжнародних законів», як я вже казав у своїй публікації «Європа – у перехресті прицілу! СКРІПАЛЬскоє продолжєніє…».

Якщо після СКРІПАЛЬского дєла і пов’язаної з ним висилки російських «дипломатів», котрої явно замало для адекватної відповіді Заходу на агресивні дії Росії, не буде постійного жорсткого синхронного посилення всього фронту західних, включаючи українські, економічно-фінансових антиросійських санкцій, про що я говорив вище, бо московити рахуються тільки із силою, то толку не буде й Московщина прожовжуватиме далі свою звичну злочинну імперсько-експансіоністську політику!

Читайте P. S.