СКРІПАЛЬскоє дєло і двоякість дій Заходу. Так – правильній позиції Президента України! Ні – непрофесіоналізму його владних соратників! Ч. 2

   Після оприлюдненого рішення Президента України і коментаря речника МЗС України Ірина Геращенко у своєму Facebook 26 березня 2018 року о 8:28 (мабуть це 20:28) уже пише таке: «…Україна прийняла політичне рішення, солідарності з нашими британськими, європейськими, американськими партнерами, вислати російських дипломатів. Чи підтримаю я це рішення президента, МЗС, відповідних силових структур? Абсолютно й беззаперечно! Чи вважаю правильним це рішення? Звичайно, це правильне і своєчасне рішення.
   Але це не означає, що я і всі ми не усвідомлюємо його наслідки ( про них я писала ще вчора)…».

   Далі…

   26 березня 2018 року о 22:03 на Офіційному веб-сайті СБУ була розміщена інформація «СБУ надіслала до МЗС України матеріали щодо цілеспрямованої діяльності на шкоду нашій державі 13 російських дипломатів» (хоча за логікою вона мала би бути опублікована одразу ж після оприлюднення Заяви Президента України о 16:00, щоб МЗС України уже на підставі публічної інформації СБУ могло посилатися на Службу в офіційних коментарях), яка вказує, що «цинічна хімічна атака в Солсбері (Великобританія) є зухвалим злочином російських спецслужб, які свідомо застосовують в Європі апробовані протягом останніх чотирьох років в Україні терористичні методи залякування мирного населення. Служба безпеки України надіслала до МЗС України відповідні доказові матеріали щодо цілеспрямованої діяльності на шкоду нашій державі 13 російських дипломатів (виділено мною – Г. М.), стосовно яких було прийнято рішення про видворення з української території. СБУ і надалі продовжить активну солідарну роботу з партнерськими спецслужбами країн ЄС (тільки ЄС, а НАТО – ні? – примітка моя) та США з викриття російських злочинних намірів, які загрожують усьому цивілізованому світу».

   Тепер варто знову повернутися до сказаного Іриною Геращенко 25 березня 2018 року. За її логікою рішення Президента України «про видворення з української території 13 російських дипломатів» є «зрада й непрофесіоналізм». Цікаво, чи Президент України, приймаючи таке «зрадливо-непрофесіональне» рішення, запитував на його прийняття дозволу «в мами Клиха, дружини Карпюка, родини Сущенка і Гриба, інших наших заручників» за порадою Ірини Геращенко? Далі – про українських консулів. Перший заступник Голови Верховної Ради України сама визнає, що українські політв’язні в Росії можуть з ними зустрітися «раз на кілька місяців». Усе ж бо залежить від волі Москви. Вона багатьма місяцями (4, 5, 6) не допускає консулів України до незаконно ув’язнених українських громадян, а Україна нічого не може з цим вдіяти. То де ж тут підтримка українських в’язнів?

   Тому давайте змоделюємо наступну ситуацію: Україна розриває дипломатичні відносини (стосунки), котрі регулюються Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, із Росією, що, до речі, зробила Грузія після збройної агресії Росії проти неї, а посередником між Києвом і Москвою стає, до прикладу, Швейцарія, яка, між іншим, уже є ним між Тбілісі та Москвою. І ось Москва не допускає швейцарського дипломатичного представника до того чи іншого українського в’язня, як це вона робить з українськими консулами й ніхто на те не звертає уваги, крім фактично самої України. Де в такому разі буде набагато більше розголосу в світі – після недопуску швейцарського дипломата чи українського? Питання риторичне, бо світ набагато активніше тиснутиме на Росію після її блокування прав дипломатичного представника Швейцарії (і навряд чи Росія взагалі піде на це у випадку із швейцарським дипломатом), ніж України, адже все ж таки вага у світі Швейцарії набагато більша за Україну. Отака виходить ситуація з консульською підтримкою українських в’язнів, а правильніше – російських заручників, томув ситуації із абсолютно правильною, навіть необхідною висилкою Україною 13-ти російських «дипломатів» є очевидним із кого випирає непрофесіоналізм і навіть шкідництво, тим більше, що ці «дипломати» «є представниками російських спецслужб» за свідченням МЗС і підтвердженням СБУ…

   До речі, розрив дипломатичних відносинне тягне за собою автоматичний розрив консульських зносин, бо частина 3 статті 2 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року говорить наступне: «Разрыв  дипломатических отношений не влечет за собой ipso  facto разрыва консульских сношений». Крім того, що й самій Росії не вигідне закриття її консульств в Україні, де під дипломатичним прикриттям можуть працювати російські розвідники. Це – на замітку владним «професіоналам».

   Такий самий непрофесіоналізм/шкідництво, як показано вище, демонстрували і три зверхники Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб  (МінТОТ), які з піною на губах переконували, що не можна в законопроекті про деокупацію (реінтеграцію) Донбасу визнавати Росію агресором і окупантом, оскільки ця її агресія та окупація не така, як у Криму, бо, бачте, Москва де-факто визнала окупацію Кримського півострова, а окупацію окремих районів Донецької та Луганської областей не визнає. Чому вони так поступали? Та тому, що на той час такої точки зору дотримувалися (з незрозумілих міркувань) їхні вищі начальники, а от коли все-таки вказаний законопроект був внесений до Верховної Ради України, тобто начальство різко змінило свою точку зору, визнавши реальність очевидної російської окупації частини Донбасу, то їм нічого не залишалося робити, як втертися і замовкнути. Й хрестом на могилі «професіоналізму» цих трьох зверхників МінТОТ став прийнятий Верховною Радою України 18 січня 2018 року Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» № 2268-VIII, який у народі продовжують називати законом про деокупацію (реінтеграцію) Донбасу та котрий визнає Росію агресором і окупантом даної частини української території.

   В цьому ж ряду знаходиться й один із Віце-прем’єр-міністрів України, яким 5 березня 2018 року у Facebook свого офісу було заявлено, «що Україна цього року може направити письмове повідомлення в НАТО про зміни в законодавстві України щодо стратегічної мети держави – вступу до Альянсу, і це може бути зроблено до саміту НАТО». А вже 10 березня 2018 року Президент України у Facebook написав: «Вітаю важливе довгоочікуване та логічне рішення НАТО підвищити рівень амбіцій України щодо Альянсу (Україну нарешті визнали аспірантом НАТО, оскільки вона ще в липні 2017 року законодавчо закріпила свій майбутній вступ до Альянсу – примітка моя)!.. Наша наступна амбіція – План дій щодо членства (ПДЧ) для України. Саме цьому був присвячений мій лист до Jens Stoltenberg в лютому 2018 року, де з посиланням на статтю 10 Договору про заснування НАТО мною було офіційно зафіксовано прагнення України стати членом Альянсу». Про всі перипетії навколо даного питання йдеться у вже згадуваному вище моєму дослідженні «Це теж нарешті дійшло!». Незрозуміло лише, чому вказаний лист з’явився тільки у лютому 2018 року, а не раніше, адже прийнятий Верховною Радою України 8 червня 2017 року відповідний Закон № 2091-VIII Президент України підписав майже через місяць ще 6 липня 2017 року. З іншого боку виходить, що Віце-прем'єр-міністр України, судячи із інформації його офісу від 5 березня 2018 року, не знав про лютневий 2018 року лист Президента України щодо НАТО, то як же тоді ним здійснюється євроатлантична інтеграція України?!

   Президенту України треба приводити до тями таких своїх соратників, щоб їм не доводилося писати оправдання, як це було у Facebook 26 березня 2018 року (дивіться вгорі), і ставити їх на місце, бо через їхній «професіоналізм» та бажання вислужитися, проявити рвєніє перед керівником, аби виглядати святішими за Папу Римського, страждає державна справа і репутація Глави держави та української влади в цілому. А коли би Президент України все таки прислухався до порад соратників-«професіоналів» і не проявив солідарність із Великобританією після здійснення російського злочину у Солсбері, то Україна опинилася б в одному таборі не з західними демократіями, а із Росією-агресором! І як би після цього наша Батьківщина виглядала перед українськими партнерами на Заході?!

   Коротко підсумовуючи справу висилки Києвом російських «дипломатів» і наведених тут прикладів владного професіоналізму/непрофесіоналізму, треба сказати наступне: «Так – правильній професіональній позиції Президента України! Ні – непрофесіоналізму його соратників!».

   Слід відзначити, що Президент України Петро Порошенко, хай і запізніло, але правильно, вирішив не обмежуватися лише солідарним дипломатичним демаршем у скріпальском дєлє, а вирішив піти ще далі в контексті стосунків України з Росією та її сателітами на постсовєтском СНГовском пространствє. Подробиці дізнаєтеся далі…

   Але ж в Україні, до відома влади, крім офіційних дипломатичних установ Росії, діє ще й не зовсім дипломатична – Россійскій цєнтр наукі і культури в Кієвє – Прєдставітєльство Фєдєрального агєнтства по дєлам Содружєства Нєзавісімих Государств, соотєчєствєнніков, прожівающіх за рубєжом, і по мєждународному гуманітарному сотруднічєству (інша його назва «Россійскоє сотруднічєство», «Россотруднічєство»), підпорядкованого Міністєрству іностранних дєл (МІД) Россіі, який, тобто цєнтр, координує свою діяльність із російським посольством (функціонує при ньому в Києві та при Генеральних консульствах РФ у Львові, Одесі й Харкові) і тісно співпрацює з УПЦ МП та її Києво-Печерською Лаврою й іншими проросійськими структурами і діячами в Україні.

   Оте Прєдставітєльство, котре є чудовим прикриттям для агентурно-підривної та розвідувально-вербувальної роботи, здійснює свою діяльність у відповідності з Угодою між Правітєльством Россійской Фєдєраці та Кабінетом Міністрів України про заснування і умови діяльності інформаційно-культурних центрів від 27 лютого 1998 року, ратифікованою Законом України № 583-ХІV від 8 квітня 1999 року. СБУ ще восени 2014 року офіційно звернулася до МЗС України з пропозицією, щоб останнє ініціювало денонсацію згаданої Угоди, але віз – і нині там…

   Діяльність Українського культурного центру у Москві Росія вже давно фактично заблокувала, а бібліотеку української літератури взагалі закрила, натомість Україна в особі МЗС та КМУ щодо «Россотруднічєства» бездіє. Може комусь в українській владі таке сотруднічєство з Росією вигідне, бо ж українсько-російська торгівля, про окремі елементи якої розказує мій аналітичний матеріал «А «ми торгуємо»… національною безпекою України?», успішно продовжується?!

                                                                             Чому?

   І ось тут само собою напрошується цілий ряд запитань до української влади!

   Чому так пізно Україна вислала російських «дипломатів»?

   Чому тільки нині?

   Чому не одразу після початку в 2014 році агресивних дій Росії проти України?

   Чому Україна не висилала російських «дипломатів» одразу після збройного нападу Московщини на Україну та окупації нею частини українських земель?

   Чому Україна не вислала зі своєї території російських «дипломатів» одразу після анексії й окупації Росією українського Криму?

   Чому Україна не вислала зі своєї території російських «дипломатів» одразу після того, як Росія розв’язала неоголошену війну на українській частині Донбасу, окупувавши окремі райони Донецької і Луганської областей?

   Чому Україна не вислала зі своєї території російських «дипломатів» одразу після того, як Росія з окупованого нею Донбасу 17 липня 2014 року збила пасажирський літак рейсу МН17 із 298 людьми на борту (моя публікація «Доступ к тєлу продолжаєтся…» розкриває окремі деталі даного російського злочину), аби вину за цю терористичну атаку, «яку здійснила РФ і керовані нею бойовики» за словами Президента України Петра Порошенка під час виступу 12 квітня 2018 року на відкритті 11-го Київського безпекового форуму,звалити на українську сторону, що, на щастя, їй не вдалося зробити?

   Чому Україна не вислала російських «дипломатів» одразу після того, як Росія знехтувала нормами міжнародного права та порушила територіальну цілісність суверенної держави у визнаних усім світом, включаючи свого часу саму Московщину згідно Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, українських державних кордонах разом з Кримом, Севастополем й цілими Донецькою та Луганською областями і загарбала вказану вище українську землю?

   Чому Україна не вислала зі своєї території російських «дипломатів» навіть після того, як Росія вбила близько 11 тисяч українських людей – жителів України під час своєї збройної агресії на Донбасі?

   Чому Україна від початку російської агресії наприкінці лютого 2014 року цілих 4 роки не реагувала на підривну діяльність розвідників Росії під дипломатичним прикриттям на своїй території й не оголошувала їх рersona non grata та не висилала в Росію?

   Чому лише після отруєння Скріпаля Україна, проявляючи однозначно потрібну солідарність із Великою Британією та більшістю впливових західних країн, прокинулася і почала нарешті діяти жорсткіше (зокрема на дипломатичному фронті через висилку зі своєї території значної кількості російських «дипломатів»-шпигунів)?

   Чому Україна проявила двоякість підходів у справах Криму, Донбасу та Скріпаля?

   Чому Україна вислала зі своєї території російських «дипломатів» навіть не після вбивства й не тисяч, сотень чи десятків або 12 людей, як це сталося під Волновахою ще 13 січня 2015 року, про що розповідає моя стаття «Від Парижа до Києва! Від Вашинґтона до Канберри!», – своїх жителів, а лише через замах на вбивство і то тільки двох людей – жителя Великобританії Скріпаля та його доньки?

   Чому Україною по-різному цінується життя західних жителів і українських жителів?

   Чому дії проти  Скріпаля та його доньки – замах на вбивство тільки двох людей – Велика Британія устами своєї влади – Прем’єр-міністра Терези Мей вважає «незаконним застосуванням сили російської держави проти Об’єднаного Королівства», що мало наслідком висилку великої кількості російських «дипломатів» більшістю впливових західних держав разом з Україною, а злочинні дії Росії проти України – окупацію частки українських земель і вбивство близько 11 тисяч українських людей –  сама Україна устами своєї влади «незаконним застосуванням сили російської держави проти самої себе» аж до отруєння Скріпалєй у Солсбері не вважала, бо ж дипломатичним наслідком російських злочинів на українській землі стала висилка 13-ти російських «дипломатів» уже після цього отруєння?

   Виступаючи вже згаданого вище 12 квітня 2018 року, Президент України сказав: «В Москві не збираються приховувати, що хочуть перемогти в розв’язаній нею війні, і при цьому не будуть себе обмежувати ані методами, ані засобами.

   І черговим підтвердженням цьому є хімічна атака у Солсбері, яка стала для багатьох холодним душем.

   Вперше за багато десятиліть Росія цинічно і показово застосувала хімічну зброю в країні Західної Європи».

   Але ж до використання хімічної зброї («Новічок») проти Скріпалєй Росія у тій же самій країні Західної Європи Великобританії застосувала радіоактивну (оскільки поражаючим елементом стала радіація, то в певному наближенні ядерну) зброю («Полоній-210») проти Літвінєнко й залишається ще бактеріологічна зброя, котру невідомо коли, де і проти кого потенційно може використати оскаженіла Московщина. Тому після процитованих вище без жодного сумніву правильних президентських слів про російську хімічну зброю всі попередні та наступні питання (чому?) до української влади, яка керує Україною, звучать ще гостріше й болючіше!

   Чому Україна, конкретно КМУ, не денонсувала Угоду між Правітєльством Россійской Фєдєраці та Кабінетом Міністрів України про заснування і умови діяльності інформаційно-культурних центрів, після чого російські антиукраїнські кубла – Прєдставітєльства «Россотруднічєства» треба було би закрити? Хто чи що не дозволяє чи заважає українському уряду це зробити?

                                            Чому Україна продовжує дружити з Росією?

   Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року, ратифікований Законом України «Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» № 13/98-ВР від 14 січня 1998 року, набув чинності в день обміну ратифікаційними грамотами 1 квітня 1999 року та досі діє.Чому?

   Шановні читачі, оцініть самі наскільки цинічно звучать окремі статті Договору про дружбу із Росією на тлі чотирьох років війни України проти російської збройної агресії та окупації Московщиною Криму, Севастополя і частини Донбасу та вбивства нею близько 11 тисяч українських жителів, серед яких майже 2 600 – це цивільні люди:

   «Стаття 1

   Високі Договірні Сторони як дружні, рівноправні і суверенні держави засновують свої відносини на взаємній повазі та довірі, стратегічному партнерстві (виділено мною – Г. М.) та співробітництві.

   Стаття 2

   Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів (виділено мною – Г. М.).

   Стаття 3

   Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної  поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску (виділено мною – Г. М.), права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

   Стаття 4

   Високі Договірні Сторони виходять з того, що добросусідство і співробітництво між ними є важливими факторами підвищення стабільності і безпеки в Європі і в усьому світі. Вони здійснюють тісне співробітництво з метою зміцнення міжнародного миру і безпеки. Вони вживають необхідних заходів для того, щоб сприяти процесу загального роззброєння, створенню та зміцненню системи колективної безпеки в Європі, а також посиленню миротворчої ролі ООН і підвищенню ефективності регіональних механізмів безпеки.

   Сторони докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами (виділено мною – Г. М.), і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси».

   Ну як, оцінили? Тоді оцінюйте далі, бо 12 квітня 2018 року  Президент України про майбутнє стосунків із Росією висловився так: «Саме час  для переосмислення юридичних засад наших відносин з Москвою (аж через чотири роки від початку російської агресії?! – примітка моя).

   Першим кроком на цьому шляху стало нещодавнє прийняття Верховною Радою, підтримка моєї ініціативи, Закону про реінтеграцію Донбасу (плану його реінтеграції Закон не містить, але це – тема іншого дослідження – примітка моя). Надзвичайно важливий Закон – в ньому на законодавчому рівні підтверджено факт вчинення Російською Федерацією збройної агресії проти України (запам’ятайте цю виділено мною тезу, бо далі буде ще цікавіше – Г. М.) та суверенне право України на самооборону відповідно до статті 51 Статуту ООН (дану статтю Україна могла застосовувати не лише у 2018 році, а і в 2017, і в 2016, і в 2015, і навіть у 2014 році, коли Росія напала на нашу Батьківщину, бо Статут ООН набрав чинності ще 24 жовтня 1945 року – примітка моя)».

   Того ж 12 квітня 2018 року у своєму виступі під час роботи Київського безпекового форуму Президент України Петро Порошенко заявив: «В цих умовах наступним кроком буде внесення мною до українського Парламенту проекту Закону про негайне (через чотири роки після початку російської збройної агресії в 2014 році?! – примітка моя) одностороннє припинення дії окремих положень Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Росією у частині, в якій дія цього Договору не сумісна з національними інтересами держави та реалізацією нашого українського права на самооборону…

   Вже ніхто не сперечається з тим, що через відмову Кремля припинити агресію проти України окремі статті базового Договору з Росією стали одіозними анахронізмами (вони такими стали щонайпізніше восени 2014 року, якщо українська влада до того часу ще сподівалася на партнерство Московщини – примітка моя). Йдеться, зокрема, про статті щодо стратегічного партнерства між Україною та РФ або про положення про двосторонню співпрацю в сфері військового та військово-технічного співробітництва, або співпраця з РФ для забезпечення державної безпеки України. Але чому… ми лише призупиняємо (але ж абзацом вище йшлося про припинення, а не призупинення, адже ці норми є зовсім різними – примітка моя) дію окремих статей?

   Бо є важливими для України положення, в яких сторони, я цитую: «поважають територіальну цілісність одна одної, сторони підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів» (після окупації й анексії Росією Криму і Севастополя та окупації нею частини Донбасу?! – примітка моя). Хочу підкреслити, що відповідно до норм міжнародного права ці положення договору залишаються чинними, незалежно від майбутнього анулювання Радою його окремих положень (наведені далі норми міжнародного права твердять про неможливість анулювання тільки окремих положень Договору – примітка моя)».

   Треба наголосити, що після російського вторгнення Україна призупинила або припинила дію лише 44 договорів із 451, укладеного до 2014 року з Росією, що складає 9,8 %, тобто менше десятої частини. Чому?

   Окрім цього напрошуються й ще деякі інші питання вже щодо самого Договору про дружбу із Росією:

   1) чи передбачає даний Договір право сторін за власним бажанням вийти з окремих його статей?;

   2) чи передбачає він досягнення двосторонніх домовленостей учасників Договору про вихід із окремих його статей?

   Якщо не передбачає, то він є цілісною угодою згідно норм міжнародного права і в односторонньому порядку його можна розірвати лише повністю.

   Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією не містить норми про можливість його зупинення (призупинення) цілком чи частинами, як говорить Президент України, а стаття 40 говорить тільки про припинення дії Договору: «Цей Договір укладається терміном на десять років. Його дія буде потім автоматично продовжуватися на наступні десятирічні періоди, якщо жодна з Високих Договірних Сторін не заявить іншій Високій Договірній Стороні про своє бажання припинити його дію шляхом письмового повідомлення не менше ніж за шість місяців до закінчення чергового десятирічного періоду». Це означає, що черговий десятирічний період дії Договору закінчується 31 березня 2019 року, а тому одна із Високих Договірних Сторін повинна заявити іншій такій же Стороні «про своє бажання припинити його дію шляхом письмового повідомлення» у разі наявності такої волі до 1 жовтня 2018 року, тобто для відповідних дій України крайнім терміном є 30 вересня 2018 року. Якщо ж українська влада цього не зробить, то вказаний Договір залишиться чинним до 1 квітня 2029 року. І як після цього виглядатиме Україна?!

   А ось що з цього приводу каже міжнародне право – діюча Віденська  конвенція  про  право  міжнародних  договорів  1969 року:

   «Стаття 44. Подільність договірних положень.

   1. Право учасника денонсувати договір, вийти з нього або зупинити його дію, яке було передбачене в договорі..., може бути використано відносно тільки всього договору, якщо договір не передбачає інше або якщо його учасники не домовилися про інше.

   2. На підставу недійсності договору, припинення договору, виходу з нього або зупинення його дії, яка визнається в цій Конвенції, можна посилатись відносно тільки всього договору в усіх випадках, крім передбачених нижченаведеними пунктами або статтею 60.

   3. Якщо така підстава стосується лише окремих положень, то на неї можна посилатись тільки відносно цих положень, коли:

   а) названі положення є віддільними від решти договору щодо їх тлумачення;

   b) з договору випливає чи в інший спосіб установлено, що прийняття цих положень не

становило істотної підстави згоди іншого учасника або інших учасників на обов'язковість усього договору в цілому; і

   с) продовження виконання решти договору не було б несправедливим…

   Стаття 60.  Припинення договору або зупинення його дії внаслідок його порушення.

   1. Істотне порушення двостороннього договору одним з його учасників дає право другому учасникові посилатись на це порушення як на підставу для припинення договору або зупинення його дії в цілому або в частині.

    2. Істотне порушення багатостороннього договору одним з  його учасників дає право:

     а) іншим  учасникам – за угодою, досягнутою одноголосно, – зупинити дію договору в цілому або в частині або  припинити  його…

   Стаття 70.  Наслідки припинення договору.

   1. Якщо договором не передбачено інше або якщо учасники не погодились про інше, припинення договору відповідно до його положень або відповідно до цієї Конвенції:

   а) звільняє учасників договору від усякого зобов'язання виконувати договір у майбутньому;

   b) не впливає на права, зобов'язання або юридичне становище учасників, які виникли в результаті виконання договору до його припинення (виділено мною – Г. М.)…

   Стаття 75. Випадок держави-агресора.

   Положення цієї Конвенції не порушають ніяких зобов'язань щодо договору, які можуть виникнути для держави-агресора в результаті заходів, вжитих відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй у зв'язку з агресією з боку цієї держави».

   Проаналізувавши дані статті Віденської конвенції про право міжнародних договорів, можна зробити лише один висновок: Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією є цілісною угодою, а тому відповідно до міжнародно-правових норм цієї конвенції в односторонньому порядку можна лише повністю припинити його дію, тобто розірвати цілком і ніяк інакше.

   Крім цього, надзвичайно важливим є пункт b  частини 1 статті 70 даної Віденської конвенції, котрий однозначно говорить, що розірвання Договору про дружбу із Росією-агресором жодним чином не впливає на уже зафіксовану у його статті 2 повагу одна одною територіальної цілісності України й Росії та підтвердження непорушності існуючих між ними кордонів, тобто Україна спокійно може позиватися до Московщини в міжнародних судах, посилаючись на порушення нею Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією навіть тоді, коли його дію буде припинено, але для України й Росії, скажіио, та ж стаття 2 все одно зберігатиме юридичну силу.