«Друзі» України? Ч. 5

   Імперії чи їхні залишки – держави з фантомними імперськими болями або інші окупаційні зайди, які свого часу володарювали над українством, ніколи належним чином не піклуватимуться про українців. Українська доля – в українських руках!  

   Якою б не була імперія (освіченою, відносно прогресивною чи реакційною й малоосвіченою), вона залишається імперією (Росія в її нинішньому вигляді – так само) зі своїм одвічним принципом: «Поділяй і володарюй». Але в Україні, на жаль, ще є люди, які підтримують встановлення і встановлюють пам’ятники імператорам, цісарям та іншим представникам імперій, котрі рвали українську землю на шматки. Як називати таких людей, вирішуйте самі.

   А українцям треба таку будувати державу і таку вибирати владу, щоб діяла так, а ми їй у цьому допоможемо, аби нас жоден чужинець не ділив та не володарював над нами, щоб українців більше ніхто не пригнічував і не принижував, вивищуючись над руснаками, як то показав далі видатний український письменник, поет, перекладач, учений Іван Франко у своєму оповіданні (Зібрання творів у 50-ти томах. – Наукова думка, Київ, 1979. – Т. 20. – с. 22 – 23, 25, 26, 27) під назвою

                                                                       «Чиста раса»

   Цитую: «Прошу поглянути на он тих дикарів.

   – Поперед вікна вагона знов мигнула компанія русинів, мов ключ сірих журавлів у лету на південь. – Тут один позирк вистарчить, щоби зрозуміти, що се знов інша раса, дика, неспосібна до цивілізації, вимираюча, мов американські індіани при зближенні європейців. До тих руснаків ніякий поступ не доходить, їх ніякий розвій не доторкається, над ними страчена всяка культурна робота. Вони мусять вигинути, та й годі…

   – Я не знаю, – говорив далі пан З. (за словами автора даного оповіданняпан З.– багатий потомок угорської шляхти, з яким йому (автору) довелося частину дороги їхати разом у одному купе потягом із Будапешта до Львова влітку 1895 року – примітка моя) з добродушно-погордливим усміхом, – там, за Карпатами, говорять і думають, що ми мадяризуємо руснаків. Се не брехня, се дурниця! Мадяризувати – се значило би асимілювати їх, мішатися з ними. Господи, та се ж був би найтяжчий злочин, поповнений на мадярській нації, на чистоті її раси. Мішатися з тим безхарактерним, індолентним, некультурним народом – се ж підкопування нашої власної будущини. Хіба найтяжчий ворог мадярської нації міг би зробити щось такого. Ні, пане, ми не думаємо їх мадяризувати. Ми поклали їх на етаті вимирання. Наша цивілізація обставила їх кордоном, котрий раз у раз стіснюється, поки саме їх існування не станеться історичним спомином. Руснацькі комітати – се наша «Індіен резервешен»(Indian Reservation – так зовуться в Північній Америці сторони, полишені для диких індіан– примітка автора оповідання), і вона так само з кождим роком зменшується, як і в Америці…

   Чиста раса… в крові грає, як у расового коня. Ex, побачити б вам мойого Яноша! Отсе расовий мадяр (mаgуаr, мадя́ри (magyarok) є самоназвою угорців – примітка моя)!..

   Отсе, панове, той Янош, про котрого ми говорили, – мовив пан З., обертаючися до нас…

   – Ну, бачите, панове, що значить чиста раса! – кричав пан З. до нас, коли поїзд рушив…          

   Ні, тільки мадярська нація плодить таких людей, а маючи таких людей, вона може надіятися великої будущини!..

   Я не належу до пильних читачів «Pester Lloyd» (щоденна політична газета, котра виходила у Будапешті німецькою мовою в 1854 – 1944 роках – коментар видавництва), одинокої угорської газети, яку частіше можна побачити у Львові, та часом беру її до рук. Так було і в кілька день по моїм приїзді… Се був детальний опис страшної події. Пана З. і його сина замордовано. Тіла їх найшли страшно покалічені. Обставина, що… Янош… з візником і конюхом… пропали безвісті, відразу напровадила на слід убійців… І рабунок, і вбійство сповнені були незвичайно зручно… Візник і конюх, недавно приняті до служби, так само, як і Янош, – невідомого походження…

   Нема то, як чиста мадярська раса!».

   Так Іван Франко показав ставлення до руснаків-українців у Австро-Угорській імперії.

   Ну а тепер…

                            Угорщина шантажує своїм правом вето: «Україна повинна…»!

   На інтернет-сторінці угорського уряду 12 лютого 2017 року розміщено повідомленняі «Угорщина не скасує свою поточну політику щодо Закону України «Про освіту» без правових гарантій», в якому подана інформація про відповідні вимоги Угорщини до України, оприлюднена Петером Сійярто на прес-конференції в Будапешті, зокрема таке: 

   «Якби Угорщина упустила свою можливість накласти вето в міжнародній організації, то це означало б відмовитися від єдиного інструменту, за допомогою якого вона може захистити закарпатських угорців та змусити Україну діяти відповідно до міжнародних норм...

   НАТО планувалапровести нарадуміністрів оборони НАТО–Україна 14–15 лютого, на яку Угорщина наклала вето,і, відповідно, Генеральний секретар Альянсу повідомив державам-членам, що цієї нарадине відбудеться.

   Незвавжаючи на те, що вони намагалися чинити тиск на Угорщину, щоб ми не використовували своє право вето, країна витримала ці зусилля, оскільки це обов'язок угорської зовнішньої політики захищати угорців, де б вони не жили.

   Все пов’язано із усім у міжнародній політиці, і з цієї причини Угорщина не погодилася із аргументом, що питання меншини не повинно бути пов'язане з правом вето в рамках міжнародної організації...

   Кожна країна, яка тісно співпрацює із НАТО, виконує річну програму, і в рамках цієї угоди Україна взяла на себе зобов'язання поважати права меншин. Якщо Україна серйозно ставиться до налагодження більш тісних зв'язків з НАТО та Європейським Союзом, то вона повинна виправдати їхні очікування...

   Для того, щоб Угорщина скасувала своє вето, Україна повинна, відповідно до очікувань Венеціанської комісії та Європейського Союзу (Україна виконує рекомендації ВК, а очікування ЄС ґрунтуються на тих же рекомендаціях ВК, тому позиція Угорщини є абсолютно неконструктивною – примітка моя), утримуватися від початку реалізації закону, поки не дійде до згоди щодо кожної деталі законодавства з національними меншинами, включаючи угорська меншину...

   Якщо український уряд ухвалить рішення, згідно якого він призупинить реалізацію закону до закінчення консультацій, то це стане гарною основою для переговорів стосовно пошуку обнадійливого рішення питання...

   Але це не так, і той факт, що Україна готова подовжити графік імплементації закону (тобто збільшити перехідний період для повного виконання його вимог національними меншинами ще на три роки: не до 2020, як було, а до 2023 року – примітка моя), нічого не вартий, тому що тоді цей Закон «Про освіту» все одно вступить у силу…

   Угорщина зацікавлена в пошуку рішення. Консультації між закарпатськими угорцями та українським урядом, нарешті, можуть розпочатися в середу (за повідомленням українського уряду, а саме Міністра освіти і науки Лілії Гриневич на засіданні КМУ 14 лютого 2018 року, представники угорської меншини у середу 14 лютого 2018 року відмовилися від консультацій, аргументуючи свою відмову внесенням народними депутатами України з «Опозиційного блоку», абсолютно проросійської, на мій погляд, сили, до КСУ конституційного подання щодо встановлення конституційності Закону України «Про освіту», що тільки, за словами Міністра, затягуватиме остаточне врегулювання даного питання й у зв’язку з цим «на міжнародній арені вже відчули напруження та абсолютно маніпулятивні заяви Міністра закордонних справ Угорщини» – примітка моя), і Угорщина надаватиме всіляку допомогу закарпатським угорцям» (що ж це за така «допомога», коли спочатку Будапешт вимагає від Києва проведення із українськими угорцями консультацій, а потім, коли їх уже започаткували, сам від них же й відмовляється устами представників угорської меншини Закарпаття, котра перебуває в тісному контакті з урядом Угорщини та діє відповідно?! – примітка моя).

   Тепер є очевидним звідки дме вітер. Згадайте наведену вище інформацію про переговори Голови Державних Зборів Угорщини і Міністра закордонних справ Угорщини із високими посадовцями Росії (моя публікація «Отака справжня ціна західних антиросійських санкцій!» є тут дуже промовистою)та Віце-прем’єр-міністра Угорщини Сем’єна Жолта з Нестором Шуфричем. Угорська влада щодо стосунків із Україною в освітній галузі через призму прав національних меншин радиться із Росією, потім з представником «Опозиційного блоку», а «Опозиційний блок», у свою чергу, радиться із Росією та є провідником її політики в Україні. Ось коло й замкнулося!

   А Угорщина каже: «Україна повинна…»…

                                                           Нічого Україна не повинна!

   Бо Україна, на відміну від Угорщини, Румунії і Росії, як уже неодноразово показувалося в ході даного дослідження, дотримується своїх міжнародних зобов’язань щодо захисту прав національних меншин, ще одним доказом чому є опублікування 14 лютого 2018 року Міністерством освіти і науки України на своїй інтернет-сторінці українською та англійською мовами розробленої ним «Дорожньої карти імплементації статті 7 «Мова освіти» Закону України «Про освіту», в преамбулі котрої зазначено: «Міністерство вдячне Венеціанській комісії за висловлені рекомендації та має намір їх усіх імплементувати в подальших кроках, які потрібно здійснити, аби забезпечити справедливий баланс між підвищенням якості викладання державної мови та збереженням культурної спадщини національних меншин і корінних народів України».

   А тепер можна підійти до висновків чи підсумків цієї об’ємної аналітичної роботи, котрі розлого уже відображені по ходу даного дослідження. Мені залишається тільки сконцентрованіше подати окремі з них. Отже…

                                                                          Висновки

   Обов’язок, а не лише право, від реалізації якого можна відмовитися, усіх сущих в Україні людей знати та використовувати повсюдно у державі й публічному просторі українську, єдину для всього Українського народу незалежно від етнічного походження людини, державну (офіційну) мову, має бути закріплений законодавчо.

   Хто сумнівається в цьому, то нехай ще раз звернеться до наведеного мною вгорі Рішення КСУ № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року.

   Адже ж Україна від 24 серпня 1991 року, відновивши незалежність, перестала бути окупованою колонією в статусі УССР у складі СССР, де треба було виборювати право на повсюдне використання української мови, тому повинна відмовитися від меншовартісної формули «держава гарантує кожному громадянинові України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях державною мовою», внісши відповідні зміни про обов’язок до вже діючих мовно-освітніх законодавчих актів, включаючи Закон України «Про освіту», та прописуючи їх у майбутніх законах, зокрема і про середню рсвіту, без жодних поступок, окрім рекомендацій ВК, безпідставному угорсько-румунському тиску. Поступки в сфері національної безпеки, до якої відноситься й розширення вжитку української державної мови, можуть виявитися занадто дорогими для України, адже ми всі бачимо чим вони закінчилися в Криму та на Донбасі.

   А от, що стосуєтьсянаціональних меншин ікорінних народів України, то гарантування державою права на навчання у тих чи інших обсягах відповідними їхніми мовами має залишатися заради збереження їхньої національної самобутності та розвитку їхніх мов. Саме такий підхід і містить Закон України «Про освіту» (це одна із тих справ влади, яка справді заслуговує підтримки), базований на міжнародному праві та ч. 5 статті 10 й ч. 5 статті 53 Конституції України. При цьому повернення до попереднього стану, коли учень від початку і дозавершення повної середньої школинавчавсялишемовою меншини, є неможливим, бо такого немає ніде в Європі, що підтверджує й ВК.

   В Конституції України стаття 10, яка фіксує державність української мови, зазначає ще й таке: «Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування». Ця конституційна вимога відображена і в Законі України «Про освіту», в тому числі й щодо англійської, як однієї з мов міжнародного спілкування. А от через призму мов ЄС вивчення англійської, можливо, слід унормувати так, аби не було наголосу, як зараз маємо в освітянському законі, на тому, що вона є однією із офіційних мов ЄС, бо чи можна цю мову, після виходу Великобританії з ЄС, із формально-юридичної точки зору вважати мовою ЄС?

   Україна повинна твердо відкидати прояви «старшобратства», втручання у внутрішньоукраїнські справи, незалежно від їхнього походження, та не повинна мовчки ковтати безпідставні образи, і це стосується усіх європейських держав, котрі проявили себе справжніми українськими «друзями» після появи Закону «Про освіту», упереджено його критикуючи та неправомірно звинувачуючи українську сторону в порушенні прав нацменшин, який нарешті починає дбати про мовні потреби українців на українській землі й захищати такі ж потреби національних меншин і корінних народів відповідно до міжнародно-правових норм, але вже без шкоди українським національним інтересам. «Друзів» Україні не треба! Україні потрібні друзі!

   Чи матиме хоч бодай мізерну перспективу людина з меншини в Угорщині, Румунії чи Польщі, не володіючи при цьому державними мовами цих країн?! Зрозуміло, що питання – риторичне.

   Тим часом, якщо погортати сторінки історії та зупинитися на зовнішніх гравцях української революції 1917 – 1921 років і співставити їх із географією критиків Закону України «Про освіту», то можна чітко побачити, що перелік «друзів», які рвали на шматки Україну тоді, й нинішніх українських освітянських «друзів» майже співпадає. От тільки геополітичні реалії того часу дозволили «друзям», на жаль, розірвати Українську Державу, а сучасні – не дозволяють завдяки відповідним вимогам НАТО та ЄС. Тому, якщо окремі українські «друзі» (чи хоча б лише деякі голови в їхніх політикумах) й марять «поверненням» собі частини споконвічних українських територій (між іншим, певні етнічні українські землі захоплені ними, про що їм варто нагадувати, аби збити їхню «старшобратську» пиху), то у них нічого з цього не вийде через заборони НАТО і ЄС, до яких вони належать. Ось чому західна ділянка українського кордону є безпечною, бо там наша Батьківшина межує з оцими НАТО та ЄС, котрі, попри всі їхні недоліки, загалои як міжнародні організації є друзями України. І ось вам ще один аргумент, чому Україна має неодмінно поповнити їхні ряди, не кажучи вже про те, що членство України у НАТО не дозволить нікому піти війною проти неї, як це дозволила собі зробити Росія, розуміючи відсутність в України надійного щита, котрим є НАТО. Тобто НАТО може відбити будь-яку зовнішню агресію, спрямовану хоча б проти одного його члена, та одночасно забороняє всьому своєму членству зазіхати на сусідів. То варто чи не варто Україні пошвидше реформуватися, аби вступити до НАТО?!

   До речі, НАТО стоїть на позиції, що суперечки навколо Закону України «Про освіту» мають бути врегульовані рішенням ВК, якого мали би дотримуватися всі зацікавлені сторони, що, власне, і робить влада України, а заодно й посилює роль української державної мови в освітній галузі. І такий підхід повинен ширитися на всі сегменти суспільного життя України.

   Українська влада має не тільки у освітній, а і в мовній, культурній сферах загалом, ЗМІ, включаючи телебачення та радіо, законодавчо забезпечити державоцентричність української державної мови, проявляючи тверду принциповість і безкомпромісність у захисті українських національних інтересів, щоб не виходило так, як показано в моєму матеріалі «А «ми торгуємо»… Оцініть верх цинізму!».

   Українська влада повинна оберігати та плекати українську мову, як це нею робиться відносно мов національних меншин і корінних народів на виконання статті 11 Конституції України!

   Без української мови не буде України!

   України не буде і без українців!

   Конституція України зобов’язує українську владу дбати про українську діаспору й це треба робити щоденно, оскільки активна, сильна діаспора є дієвим помічником України на міжнародній арені, але українська влада, на виконання, зокрема, статтей 3 та 48 тієї ж Конституції України, зобов’язана дбати і про Український народ, котрий живе на українській землі, щоб він не вимирав та щоб він масово не виїзжав за кордон в пошуках кращої долі, бо якщо той чи інший уряд у силу різних обставин може існувати в екзилі (еміграції), сама діаспора – також, то Україна у екзилі існувати не може.

   Угорщина, Румунія – в мовно-освітянських справах (від окремих їхніх політиків звучать і територіальні претензії до України), Росія на додачу до них ще й історію трактує так, як їй заманеться, окупувавши частину української території, Польща – у історичних питаннях хочуть заставити Україну дивитися на ці справи виключно через їхні окуляри. Такого не має статися в жодному разі.

   Агов, Угорщино, Московщино, Румуніє, зробіть у себе вдома для українців те саме, що Україна зробила в себе для ваших меншин, а Польщо, якщо ти є другом України, не дозволяй собі дивитися на історію однобоко, без конструктивного діалогу: ось тоді й будете… говорити, якщо появляться юридичні підстави для зауважень Україні.

   Україна має добиватися для закордонних українців того ж, що зробила для національних меншин у себе. Разом із цим українська влада немає жодного права дозволяти встановлення прапорів інших держав на українських державних установах в місцях компактного проживання нацменшин, зокрема угорських у Закарпатті. Це ж не території під офіційним подвійним управлінням. Чи хтось бачив український прапор хоча б на одній державній установі Угорщини чи Румунії?

   Російська збройна агресія супроти України та в результаті неї окупація Криму, криваві уроки сумнозвісних «ДНР» і «ЛНР» на окупованій Росією частині українського Донбасу, а насправді російської окупаційної адміністрації в окремих районах Донецької та Луганської областей України, сформованої на цій українській території Московським Кремлем після початку Росією війни проти України, повинні постійно стукати у скроні українських можновладців як нагадування про допущені помилки державного управління в минулому (Московщина безперешкодно русифіковувала весь український схід і південь після відновлення незалежності України, формувала там свою агентурну колабораціоністську мережу й безперешкодно анексувала Крим) та як застереження від повторення таких же помилок у майбутньому (не приведи, Господи, якоїсь «ЗНР» чи чогось подібного деінде).

   Але чомусь аж після чотирьох років від початку російської окупації частини України і майже чотирьох років кровопролитних боїв на Донбасі з десятьма тисячами загиблих українських жителів українська влада визнала Росію агресором та окупантом (хто ж так довго опирався такому визнанню?), ухваливши для цього Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» № 2268-VIII, який був прийнятий Верховною Радою України 18 січня 2018 року з внесеними нею ж 6 лютого 2018 року редакційними уточненнями, підписаний Головою Верховної Ради України 8 лютого 2018 року, підписаний Президентом України 20 лютого 2018 року і опублікований у параламентській газеті «Голос України» 23 лютого 2018 року.

   На додачу до війни з Росією колабораціонізм різних кольорів, не лише російський,

сепаратизм, іноземна паспортизація українських громадян, яка є недопустимою, адже протирічить статті 4 Конституції України, та окремішність від українців «русинського народу» (оцю паспортизацію і «русинство» можна вважати таким собі прихованим сепаратизмом чи навіть колабораціонізмом), – це загрозливі виклики національній безпеці України. Тому тут без вжиття українською владою серйозних контрзаходів не обійтися, при чому за колаборанство та сепаратизм у різних формах на українській землі має бути жорстка кримінальна відповідальність.

   Врешті-решт Україна, українці в особі української влади мають почуття національної гордості й гідності чи нами безпідставно понукатимуть усі, кому не ліньки?!

   Ось вам – цікавий приклад. Свого часу, будучи при владі, Кучма і Пустовойтенко зробили неморську Молдову морською державою, віддавши їй, всупереч статті 73 Конституції України, під порт у Джурджулештах 480 метрів українського узбережжя Дунаю (на шкоду українському порту Рені) орієнтовною площею 90 га в обмін на ділянку дороги Одеса – Рені площею приблизно 18 га біля села Паланка, котра проходить молдовською територією та може бути заблокованою в будь-який момент, що, на жаль, і траплялося. Цей злочинний кучмівсько-пустовойтенківський торг закінчився у 2012 році при Януковичу повною капітуляцією України, оскільки Республіка Молдова так і не віддала Україні рівнозначну площу за отриманий вихід до Дунаю, поступившись лише часткою вказаного вище дорожного полотна, використання якого повністю залежить від доброї волі молдовської сторони. Але це тема окремої розмови.

   Потім Молдова, забувши про такий дарунок України, заявила про неврегулювання територіальних питань з Україною в районі знаходження Дністровського комплексного гідровузла, тобто фактично оголосила територіальні претензії до України.

   Тепер Молдова висловлювала своє занепокоєння Законом України «Про освіту»…

   А українська влада – ані пари з уст! Подібні її дії тільки шкодять національним інтересам України, бо отакі амебство та безхребетність добре видні й відомі іншим державам, які на підставі них відповідно і вибудовують свої стосунки з українською стороною.

   Українській владі не можна йти на жодні поступки з принципових для України питань у міждержавних відносинах, що зачіпають українські національні інтереси, на зразок Закону «Про освіту», інакше така влада служитиме не Українському народу, а тому, хто на неї тиснутиме (впливатиме) ззовні. І чим більше поступатися, тим більший буде тиск і бажання витиснути побільше, адже поступка національними інтересами свідчить про слабкість влади та її небажання оберігати державу від неправомірного тиску. І після однієї поступки можуть з’являтися все нові та нові випадки зовнішнього впливу, а піддаючись їм держава ризикує втратити правосубєктність. Раз піддавшись тиску в принциповому питанні чи ще й другий, таку державу перестають поважати і з нею рахуватися. Україна має свою історію, культуру, мову, традиції, закони, тому кожен, хто хоче жити на українській землі, включаючи національні меншини та корінні народи, має їх знати, цінувати й виконувати, не нав’язуючи тільки своє. Закордонні ж бо українці живуть за тими правилами, які існують у країнах їхнього перебування, не накидуючи нікому свого українства. Звісно, коли права української діаспори, тобто української національної меншини, грубо порушуються тією чи іншою державою, що, на жаль, має місце в Угорщині, Румунії (Росія тут взагалі веде перед), то Україна зобов’язана їх жорстко обороняти, беручи приклад з тих же Угорщини чи Румунії, бо ж за закордонне українство більше нікому вступитися у світі.

   Ніхто ніколи належним чином не піклуватимуться про українців, тим паче імперії чи їхні залишки або інші зайди-окупанти, які колись панували над українським людом, крім самих українців.

   Країни-друзі можуть допомагати Україні політично, економічно, фінансово, військово-технічно, але основний тягар із пристойного облаштування своєї української домівки і свого власного життя належить зробити лише самим українцям, бо ніхто інший за нас це не зробить.

   Тільки після вступу України до НАТО – системи колективної безпеки, котра може захистити нашу Батьківщину від будь-якої збройної агресії, та ЄС ситуація з підтримкою українців Заходом кардинально поміняється в кращу сторону, але для майбутнього набуття Україною членства у цих організаціях українська влада зобов’язана проводити глибокі суспільні реформи за стандартами НАТО і ЄС (древні говорили: «Коли ти в Римі, поступай так, як римляни»), включаючи антикорупційну, що без тиску Українського народу не відбудеться, бо вони потрібні нам, а не Заходу, тому все одно…

   Українська доля – в українських руках!

   Читайте P. S.