«Друзі» України? Ч. 4

   З повагою просимо вас скористатися своїми конституційними повноваженнями та вплинути на те, щоб у Верховній Раді, коли розглядатимуть чергові поправки до освітнього законопроекту, врахували й права національних меншин і відповідно до Конституції України та міжнародних зобов’язань і надалі їх гарантували».

   Міжнародна організація «Румунська спільнота України» 7 вересня 2017 року через ЗМІ звернулася з відкритим листом, який підписали її президент Попеску І. В., відповідальний секретар Божеску А. В. та голова сенату Терицану В. Д, до Президента України із проханням накласти вето на прийнятий 5 вересня 2017 року Верховною Радою України Закон України «Про освіту», оскільки він, на їхню думку, суперечить Конституції України і прокладає «шлях до мовної асиміляції національних меншин».

   21 вересня 2017 року Закарпатська обласна рада прийняла звернення до Президента України, в якому зазначила: «Висловлюємо своє занепокоєння і просимо Вас, вельмишановний Петре Олексійовичу, застосувати надані Вам законодавством України повноваження – внести правки або накласти вето на проект Закону України «Про освіту».

   Чернівецька газета «Час» у своїй інтернет-версії 28 вересня 2017 року розмістила статтю під назвою «Зрадників – на палю. Хто з ким і проти кого на Буковині», що містить таку інформацію: «На території Буковини перший камінь у спину Українікинули…депутати обласної ради. Зокрема, член фракції ВО «Батьківщина» Степан Мітрік, директор Красноїльської гімназії. Він недавно звернувся до… голови облради Івана Мунтяна, аби той вніс до порядку денного найближчої сесії звернення до Президента та ВРУ з приводу Закону про освіту…

   Народний депутат України Григорій Тіміш…першим подав негативний приклад боротьби проти Закону про освіту…

   А що ж підписанти? Багато з них – державні службовці, яких Президент призначив на посади, аби вони берегли інтереси України. Натомість вони подалися захищати чужі нам інтереси.

   Невже вони досі на посадах? Виходить, що Україна з кишень усіх громадян-платників податків їм платить, а вони відстоюють інтереси Росії, Румунії, Угорщини… У якій ще країні світу є таке?! Ні у якій!!!».

   Тепер знову повернемось до закарпатської ситуації. «ЄП» 12 жовтня 2017 року опублікувала матеріал Дмитра Тужанського «Новий рівень угорського конфлікту: хто стоїть за вимогами відокремлення Закарпаття», в котрій автор пише: «Останні два роки Кремль системно маніпулює амбіціями Будапешта у питанні захисту закордонних угорців в Україні та їхнього права на автономію, яку урядова команда настирливо просуває...

   Мета банальна: показати, що Україна тріщить по швах і «громадянська війна» можлива не тільки на Донбасі, а під кордоном з ЄС, мовляв, Закарпаття нічим не відрізняється від Донецька чи Луганська, тільки там не росіяни, а угорці. Що Будапешт не просто має серйозні територіальні претензії, а сама ж область хоче автономії.

   Відтак, якщо ще до 2015 року для дестабілізації ситуації в Закарпатті Кремль експлуатував переважно тему «русинства» та через російські та проросійські ЗМІ в Україні проголошував «русинські автономії», то останні роки – саме угорські…

   Пік був досягнутий у травні, коли одночасно в кількох районах Закарпаття, де мешкають угорці (Берегівський та Виноградівський райони), були встановлені чималі конструкції (стели) з написами угорською мовою: «Вас вітають угорці у Виноградівському районі», «Берегівський район. Земля угорської мови»…

   Історія з цими угорськими стелами – кричуща, відкритих питань – купа, в тому числі до наших спецорганів, місцевих посадовців. Але найгірше в ній те, що закарпатські угорці та Будапешт тоді не повірили СБУ, яка звітувала про російський слід. Натомість вбачали у цій провокації слід Києва, який у такий спосіб намагається «дискредитувати» угорську нацменшину та її вимоги…

   Через такі системні провокації на Закарпатті готувався грунт в угорській нацменшині, а відтак і в оточенні Орбана, під новий мовний закон. У підсумку вийшло, що під освітній, хоча суперечки точаться навколо мовної статті, а отже, план Росії спрацював.

   Саме звідси йдуть апокаліптичні заяви угорської сторони про закриття угорських шкіл та тотальну українізацію. Чи навіть абсурдні розповіді про те, що заборонять молитися в церкві угорською. Сьогодні це дуже популярна «страшилка» серед закарпатських реформатів та римо-католиків…

   Звичайно, списувати все на Росію – легковажно та безвідповідально, бо між Україною та Угорщиною є ще чимало факторів для непорозумінь. Але роль Москви вагома, її дуже важливо розуміти, аби максимально вичистити дискурс українсько-угорських відносин від гібридного впливу».

   Як тут не згадати «Закарпатську народну республіку», про котру вже йшлося вище…

   Прикро, що спецоперації Росії вдаються, бо це означає, що їхні ідеологеми потрапляють на благодатний грунт у Закарпатті та Угорщині. Якби там не було людей, котрим близькі ідеї автономії, про котру, не криючись, говорить Віце-прем’єр-міністр Угорщини Сем’єн Жолт (дивіться вгорі), то й російські провокації на цю тему в Закарпатті не мали б успіху. Отакі-то невтішні реалії…

   Вже згадувана вище газета «Час» 19 жовтня 2017 року опублікувала статтю «На Буковині почалося розхитування соціально-політичної ситуації», вказавши наступне: «Лідери громадських організацій румунів разом з опоблоківцями 17 жовтня організували пікет проти Закону України «Про освіту»…

   Подібне до Мітріка з ВО «Батьківщина» звернення зареєстрував депутат від «Опозиційного блоку» Дмитро Павел. Після цього окремі лідери румунських громадських організацій подали заявку на проведення пікету під стінами обласної ради. До них знову ж таки долучився й «Опоблок»…

   До стін обласної ради прийшли 150-200 пікетуючих. Був з ними… Василь Терицану. З'явилася й Ауріка Божеску. Були румунські попи Московського патріархату, очолювані Михайлом Жаром...

   Тримали гасла про відміну 7 статті «Закону про освіту» та слогани: «Не крадіть нашу рідну румунську мову». Василь Терицану надавав слова своїм. Ледве випросила у нього мікрофон директор Департаменту освіти й науки ОДА Оксана Палійчук. Вона єдина зі всієї представницької та виконавчої влади зуміла зрозуміло на фактах переконувати присутніх у тому, що ніхто ніколи не зазіхав на мову національної меншини на Буковині. Навпаки, у Чернівецькій області нині є 63 школи, де всі предмети викладають румунською мовою, 18 шкіл двомовних. До речі, у Румунії є тільки один ліцей, де викладання ведеться українською. І нема жодної школи, де б усі предмети викладали українською мовою…

   Далі румуни з попами Московського патріархату та «Опоблоком» вимагали скасування 7 статті Закону «Про освіту». Склалося враження, що сам закон і 7 статтю вони не читали. А якщо читали, то не вникли у її суть…

   – Ганьба! Ганьба! Ганьба! – скандували румуни з попами Московського патріархату.
   – Проти чого «Ганьба»? – запитала Оксана Палійчук. – Я переконана, що разом з рідною, кожна людина повинна знати і послуговуватися державною мовою.
   Чому «Ганьба»? Кому потрібне таке несправедливе ставлення до держави, у якій живеш? І що криється за ширмою протесту проти Закону «Про освіту»…

   P.S. Буковинська влада в цих умовах повела себе, як останні боягузи. З облради не було жодного керівника: ні голови, ні його заступників, які б могли відстоювати інтереси держави… Якщо вони думають, що проблему можна замовчати, пересидіти, переховатися і потім знову керувати – не вдасться! За дії як і за бездіяльність треба буде відповідати…   

   Голова ОДА Фищук на переговорах з ініціативною групою вів себе ніби угодовець. Він не зумів захистити ні президента, який підписав Закон «Про освіту», ні Україну від неправомірних вимог, які йому зачитували колишні регіонали Василь Терицану та Ауріка Божеску (ці громадські діячі були депутатами обласної ради від партії регіонів, котра розпалила війну на Донбасі). Більше того, Фищук взяв на себе роль передавальника ультиматуму пікетуючих Президенту України. А сам усунувся від вирішення проблеми…

   І, насамкінець, окремі пікетуючі почали висловлюватися про те, що Чернівецька область – це Румунія. Була, є і буде.

   Хто понесе відповідальність за прояви сепаратизму на Буковині?!».

   27 листопада 2017 року на інтернет-сторінці уряду Угорщини бкло розміщено інформаційне повідомлення «Сем’єн Жолт обговорив права меншин в Україні», де сказано, що Віце-прем’єр-міністр Угорщини Сем’єн Жолт, відповідальний за національну політику, провів переговори з депутатом українського парламенту Нестором Шуфричем, під час яких обговорювали українську поточну політичну ситуацію, а також питання, пов’язані з українсько-угорськими відносинами, українськими угорцями та українським громадянством і що сторони домовились про підтримку свободи вибору громадянами кількох громадянств та захист набутих прав меншин.

   Додам, що Нестор Шуфрич є членом парламентської фракції політичної партії «Опозиційний блок», сформованої з проросійських регіоналів, і близьким соратником Віктора Медведчука – кума Владіміра Путіна та палкого любителя Росії, не дивлячись на те, що вона розв’язала війну проти України, окупувала частину української території і вбила більше десяти тисяч українських жителів. Отакий-то порадник з України в угорської влади!

   І знову – до Буковини. Інтернет-портал «BukNews» 25 грудня 2017 року оприлюднив матеріал «Диригент антиукраїнського оркестру», в якому читаємо наступне: «…виступи буковинських румунів проти Закону України «Про освіту» тільки на перший погляд були стихійними. На публіці виступали Василь Терицану та Ауріка Божеску, свою «принципову позицію» у соцмережах висловлював лідер обласного «Опозиційного блоку», депутат обласної ради Дмитро Павел. Насправді ж ними диригувала вправна рука… громадянина Румунії, заступника голови «Румунського культурологічного центру Єудоксіу Гурмузакі» Євгена Патраша…

   Після навчання у школі Євген Патраш вступив до Чернівецького державного університету і навчався на найпрестижнішому в часи «застою» історичному факультеті, який був головною кузнею кадрів для партійного активу КПРС, КДБ та інших державних структур…

   У буремних 1990-х роках певний час Євген Патраш працював у компанії «Лукойл-Румунія», де відповідав за юридичне забезпечення входження на румунський ринок російського олігархічного капіталу.

   …на початку 1990-х він став одним із засновників першого в Чернівецькій області румунського національно-культурного товариства, яке пізніше стало називатися «Товариством румунської культури імені Міхая Емінеску». У 1990-1993 роках Євген Патраш був спочатку секретарем, а відтак і заступником голови цієї організації.

   Досвід такої громадської діяльності неабияк згодився, бо дав Євгену Патрашу широкі знайомства і він потрапив до тоді ще вузького списку «благонадійних співвітчизників за кордоном», на яких Бухарест покладав особливі надії. Особливо прийшлося до душі румунським політикам  відверте україно- та молдавофобство братів Патрашів, їхнє заперечення очевидних історичних подій та готовність і словом, і ділом служити ідеям відновлення «історичної справедливості» та вимагати відродження «Великої Румунії»…

   У травні 2001 року, на запрошення тодішнього завідувача кафедри політології та соціології ЧНУ Анатолія Круглашова Євген Патраш (на той час вже не громадянин України і громадянин Румунії) приймає участь у першій міжнародній науковій конференції «Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин». Через рік виходить із друку його промова на конференції «Вопрос защиты прав национальных меньшинств во взаимоотношениях Украины, Румынии и Республики Молдова»…, яку можна вважати… програмною і такою, що повністю розкриває світогляд і мотиви поведінки Євгена Патраша. Під невинною назвою вміщено кілька ключових тез, які сьогодні… чітко пояснюють звідки бере свій початок той процес… Отож, слово автору:

   – Украина должнаофициально признать, теоретически и практически, этническую идентичность румын/молдаван(сторінка 322);

   – Политика «молдаванизации» румын продолжалась вплоть до начала 90-х годов, охватывая, в первую очередь, населённые пункты, находящиеся в прилегающей к Черновцам зоне... Расчленение и в дальнейшем «молдавского» сегмента румынне имеет ничего общего с точки зрения научного обоснования, а значит не может найти себе места в новых условиях взаимоотношений трёх стран (сторінка 323);

   – Сюрпризы льются постоянно как из рога изобилия.…административный перевод бывших школ с русским языком обучения на украинский в местах компактного проживания румын без ведома родителей…, неприведение сети учебно-воспитательных заведений в соответствие с национальным составомнаселения в случаях с румынскими населенными пунктами…(сторінка 327);

   – Настойчивая и планомерная кампания по подготовке перевода национальных школ на государственный язык обучения не имеет никакого законного, политического либо морального оправдания (сторінка 327)…

   Коли викласти ці одкровення простою мовою, то отримаємо таке: Україна – це держава, що йде сталінською дорогою і помилково вважає молдаван окремим народом, а насправді ніяких молдаван немає і бути не може. Україна – це держава, яка умисно утискає права українських румунів на освіту рідною для них мовою і мало не під дулом пістолета заставляє українізувати школи… Україна – це держава, яка не дотримується своїх міжнародно-правових зобов’язань у сфері захисту прав національних меншин.

   Як бачимо, викладені у далекому 2001 році патрашеві думки дружнім хором повторюють у 2017 році, зібрані під дахом «Румунського культурологічного центру Єудоксіу Гурмузакі», діячі – Василь Терицану, Ауріка Божеску та інші борці проти Закону «Про освіту»…

   В листопаді 1999 року громадянин України Патраш Євген Миколайович звернувся до Президента України Леоніда Кучми із клопотанням надати дозвіл про вихід із громадянства України. 30 червня 2000 року Указом № 843/2000 це клопотання було задоволено… До честі Євгена Патраша, він, як-то кажуть, заднім числом спробував поступити як законослухняний громадянин, бо в Україні подвійне громадянство не дозволено. Отож, він спочатку набув громадянства Румунії, а вже після того розпрощався із українським.

   Громадянство Румунії Євген Патраш отримав ще… в 1996 році, коли йому 22 жовтня було видано паспорт громадянина Румунії для поїздок за кордон № 003146835. Ідентифікаційну ж картку громадянина Румунії RT № 174896 він отримав рівно через 61 рік після, як стверджує Патраш, «незаконної анексії території Чернівецької області радянськими окупаційними військами» – 28 червня 2001 року. Ось вона тонка іронія історії…

   На цьому, схоже порядність і законослухняність Євгена Патраша скінчилися, бо закордонного паспорта громадянина України АС № 967215 він так і не здав та продовжував ним користуватися…

   На вулиці 2013 рік… А на початку березня в Чернівцях реєструють громадську організацію «Румунський культурологічний центр Єудоксіу Гурмузакі». Список засновників промовистий – на його чолі зіц-голова Василь Терицану з дружиною Оленою, а за їх спиною, звісно, Євген Патраш (який вже прикупив собі квартиру в Чернівцях по вулиці Коперника). Окрім них – головний редактор газети «Зоріле Буковіней» Микола Тома з дружиною Фелічією та донькою Діаною; подружжя Андрієш – Федір та Марія; знаний художник Михайло Єлісоветій…; вчителька Чернівецької гімназії №6 Лариса Жар; історик Степан Гостюк та поет Ілля Зегря; директор Карапчівського ліцею Євген Товарницький та колишній начальник відділу освіти Герцаївської РДА Марія Візітів; сільський голова Магали Олена Нандриш.

   Нічим помітним ця організація два роки не займається, існує, як-то кажуть, «на папері». Проте ця тиша оманлива. Насправді, Євген Патраш підшуковував, на своє ім’я за власні (???) кошти купляв (близько 120 тисяч євро) та капітально ремонтував приміщення для центру. Роботи було багато і відтак лише 10 травня 2015 року на вулиці Ольги Кобилянської помпезно відкрили «Румунський культурологічний центр Єудоксіу Гурмузакі»… Тоді анонсували, що при центрі діятимуть т.зв. «департаменти» освіти та шкіл, культури та літератури, а також бібліотека «Міхай Емінеску» та кафе «Бухарест». Але, певне, забули згадати, що це лише видима частина айсберга…

   Насправді ж,окрім культурологічних питань приміщення центрувикористовується як… пункт прийому документів на отримання громадянства Румунії. А це, подейкують, справа дуже прибуткова… У 2015 році джерела «Часу» казали, що повний пакет послуг Євгена Патраша з такого делікатного питання як отримання громадянства Румунії, коштував від 1200 євро.

   Напевно про подібну діяльність Євгена Патраша не підозрювало керівництво «Румунського інституту культури», яке у грудні 2015 року нагородило його відзнакою за внесок у розвиток відносин румунів України із «матір’ю Румунією». Так і написали – за заслуги перед румунським народом в Україні був нагороджений адвокат Євген Патраш. А те, що це не чергове брязкальце, а справді серйозна нагорода, свідчить хоча б те, що «Румунський інститут культури» діє при МЗС Румунії і фактично виступає тим троянським конем, якого засилають за стіни кожної держави, до якої румунські горе-патріоти і прихильники «Великої Румунії» мають хоча б найменші претензії…

   І лише в 2017 році виявилося, що не для однієї паспортизації створював Євген Патраш із товаришами «Центр Гурмузакі». Майже всі його засновники та активні діячі тим чи іншим чином доклалися до протестів проти Закону «Про освіту».

   …мітинг під стінами облдержадміністрації… став єдиним за багато років проявом, по-суті, політичного протесту чернівецьких румунів».

   Але все ж таки, яким реально є стан справ з освітніми правами національних меншин в Україні? Для відповіді на це питання нагадаю ще раз дані, котрі наведені вище Сергієм Головатим, а саме: на території України діє 581 школа виключно з російською мовою викладання, є 78 шкіл виключно із румунською мовою навчання, функціонує 71 школа виключно з угорською мовою викладання. Але він наголошує, що«навчання… виключно мовою національної меншини… не допускає жодна країна Європи!..».

   То як справи у них? Яка там практика із забезпеченням культурно-мовних потреб українців?

   В Угорщині під тиском тривалої асиміляції українська діаспора налічує лише орієнтовно 8 тисяч осіб, українська офіційно визнана мовою національної меншини, але при цьому ні початкових, ні середніх шкіл з українською мовою викладання немає.

   У Румунії після багатолітної асиміляції проживає 60 тисяч етнічних українців та там також немає шкіл із викладанням українською мовою. Єдиним українським навчальним закладом є ліцей імені Тараса Шевченка в місті Сигіт (Сигіт Мармароський, Сігету Мармацієй), в якому навчається менше 200 учнів.

   Не йдеться вже про Росію з її асиміляційною політикою, де, за неофіційними даними, проживає близько 10 млн українців, а українських шкіл немає взагалі. 

   При цьому Угорщина й Румунія – члени НАТО та ЄС. Вони мали б виконувати норми міжнародного, європейського права, ті ж висновки Венеціанської комісії, зокрема рішення CDL-AD(2017)030-e, до чого Будапешт і Бухарест так палко закликають Київ. Але ж, як бачимо, факти – річ уперта. Вони яскраво засвідчують, що Україна повністю дотримується міжнародно-правових норм у забезпеченні прав національних меншин, чого не скажеш про Угорщину та Румунію щодо українських меншин на їхніх територіях, де справи зовсім невтішні, а про Росію й говорити нічого.

   То чим невдоволені угорська, румунська чи російська громади в Україні?! Що їм не вистачає? Чому вони під патронатом влади Угорщини, Румунії та Росії створюють непотрібну напругу в українському суспільстві? Не хочуть вчити українську державну мову?! Ну то нехай ще раз подивляться на норми міжнародного права, зокрема в освітній сфері, на Конституцію України і почнуть їх виконувати, як це робить Україна – їхня Батьківщина. Чи вони не вважають Україну своєю Батьківщиною?

   Адже ж ситуація в Закарпатті на території України, де у Берегово 75 % випускників шкіл, навчаючись угорською, не склали іспиту (ЗНО) з української мови, є ненормальною. Замість того, щоб пістя закінчення школи в місцях компактного проживання українських угорців про знання української говорити «Nem tudom» (угорською) – «Я не знаю», має бути «Тudom» – «Я знаю», знаю українську і знаю угорську, а не російську та угорську, як було колись, чи лише угорську. Отоді це буде правильно й по-європейськи, по-НАТОвськи, по-ЄСівськи.

   Якщо порівнювати Закарпаття з Буковиною в освітянському аспекті національних меншин, то ситуація з українськими румунами у Чернівецькій області не набагато краща, а ще ж є Одещина. І тому такий стан справ зі знанням румунською меншиною в Україні української мови є теж неправильним. Буде правильно й по-європейськи, по-НАТОвськи, по-ЄСівськи, коли кожен український румун казатиме, що він знає українську і знає румунську, а не російську та румунську, як було колись, чи лише румунську.

   Україна, офіційно прагнучи набути членства у НАТО (моя робота «Це теж нарешті дійшло!» підтверджує даний факт) і ЄС, по відношенню до своїх національних меншин діє по-європейськи, по-НАТОвськи, по-ЄСівськи, як каже ВК.

   Саме так, по-європейськи, по-НАТОвськи, по-ЄСівськи мають поступати й українські румуни та угорці, а не так, як хоче румунська влада (відповідні факти дивіться вище, зокрема там, де йдеться про зустріч Міністрів закордонних справ України і Румунії в Чернівцях) чи угорська, доказом чому є розміщене 24 січня 2018 року на інтернет-сторінці уряду Угорщини повідомлення «Має бути юридична гарантія того, що український уряд консультуватиметься із закарпатськими угорцями», в якому наведені такі слова Петера Сійярто: «Україна не повинна вводити в дію закон про освіту, допоки вона попередньо не узгодила його з представниками угорської меншини. Обіцянок недостатньо, нам потрібні юридичні гарантії… Київ порушив міжнародні стандарти захисту меншин. Будапешт зацікавлений у неодмінному вирішенні цієї проблеми за умови сприяння інтересам українських угорців…При відсутності юридичних гарантій Угорщина залишає за собою право блокувати всі існуючі міжнародні ініціативи України в рамках Європейського Союзу і НАТО».

   Угорський уряд, зокрема МЗС, не може не знати реальних вимог Закону України «Про освіту», але його офіційні повідомлення все одно поширюють неправду, хибні дані про нього, при чому вже й після рішення Венеціанської комісії. Та Комісія забаганки Будапешта про навчання українських угорців лише угорською мовою аж до закінчення середньої школи відкидає. Підтвердження цього читайте далі…

                                       Секретар ВК: «Ні, ми не поділяємо цю позицію»

   25 січня 2018 року секретар Венеціанської комісії Томас Маркерт у своєму інтерв’ю під красномовною назвою «Секретар Венеціанської комісії: від Угорщини до України лунають дещо штучні вимоги» редактору інтернет-видання «Європейська правда» («ЄП») Сергію Сидоренку відносно Закону України «Про освіту» сказав таке: «…Ми з Україною співпрацюємо активніше, ніж з будь-якою іншою державою…

   Рекомендації Венеціанської комісії не є зобов’язуючим документом…

   Тут треба чітко розділити на дві частини – щодо мов меншин, які є мовами ЄС, і щодо інших. Відмінність між нормами закону щодо цих груп надто велика, останні опинилися в значно гіршому становищі щодо перших.

   І, схоже, тут є проблеми з дотриманням Конституції України, яка окремо згадує про російську мову і не згадує про жодну іншу…

   Що ж до європейських мов, то рішення може бути знайдене, приміром, за допомогою нових законів, підзаконних актів, інструкцій міністерства.

   …Україна має виконати міжнародні зобов’язання і дозволити діяльність приватних шкіл із викладанням мовою меншин. Також треба змінити перехідний період– такі серйозні зміни не мають відбуватися надто швидко.

   – Отже, ви наполягаєте, що закон можна поліпшити до достатнього рівня без внесення змін, в тому числі до ст. 7?

– Щодо меншин, мови яких є мовами Євросоюзу – так, це можливо.

– Просто від наших угорських сусідів ми чуємо вимоги змінити саме цю статтю.

– Так, це лунає – але це дещо штучна вимога.

   У ст. 7 є достатня гнучкість, і… вона цілком може бути використана для гарантування прав угорської, румунської, болгарської, грецької тощо. Немає жодних юридичних перепон для цього.

   – Ключова проблема у діалозі з Угорщиною – в тому, що вона наполягає на неприпустимості будь-якого скорочення прав меншин. Мовляв, якщо зараз можна вчитися лише угорською від дитячого садка до університету, то ця можливість має бути збережена назавжди. Вони кажуть, що це гарантовано європейським та міжнародним правом.

– Ні, ми не поділяємо цю позицію. Ми вважаємо, що держава може перейти від суто угорськомовної системи до змішаної, за якої частину годин буде викладання угорською, частину – українською.

   Понад те, це навіть краще для самих учнів, якщо вони будуть отримувати навчання двома мовами...

   Водночас державна мова також має викладатися у достатньому обсязі, зокрема, щоби людина мала можливість інтегруватися, була конкурентною на ринку праці – а для цього потрібно добре говорити українською, а не лише угорською.

   Але саме по собі двомовне навчання – це перевага…

   Звичайно, громадяни повинні знати державну мову!».

   Ну як ще чіткіше можна сказати за Томаса Маркерта, що ні Угорщина, ні Румунія, ні всі інші зовнішні критики Закону України «Про освіту» не мають для цього ніякої юридичної бази, а контраргументи відносно його (ВК) позиції про російську мову уже викладені у вказаних угорі рішенні КСУ, моїй публікації «За мову солов’їну! За Україну!», інтерв’ю Сергія Головатого, статті «Старші брати лишилися в минулому: Павло Клімкін про вимоги щодо освітнього закону» та роз’ясненні МОН «Позиція МОН щодо опублікованого висновку Венеційської комісії: Міністерство дякує за роботу Комісії та готове імплементувати рекомендації».

   До речі, ну а якими правовими підставами тоді послуговувався уряд Угорщини, безапеляційно неправдиво критикуючи Закон України «Про освіту»?! Чи не рекомендаціями «Опоблоку» устами Нестора Шуфрича?

   Так само – парламент Угорщини, котрий, як уже зазначалося мною вище, 19 вересня 2017 року одностайно (!) прийняв рішення із засудженням українського освітянського закону, керуючись повністю неправдивими даними щодо нього. Угорські парламентарі, навіть якщо їх неправильно інформував угорський уряд, не можуть не знати (вони ж мають розум чи ні?), власне як і самі урядовці, реальних вимог даного закону.

   Значить вся ця дезінформація робиться свідомо! Чому?

   Українська влада (повинна бути краща, ніж та, що змальована у моїй публікації «Розкоші й злидні українських (не куртизанок) можновладців…»), включаючи спецслужби, має знати відповідь на це питання, щоб адекватно реагувати на загрози національній безпеці України.

   Я думаю, що в Угорщині є люди й з іншими поглядами на українсько-угорські стосунки, котрі мали б бути рівноправними та дружніми (саме на такій позиції стоїть Україна), але, очевидно, що ці люди складають меншість, бо якби їх була більшість, то була б і інша влада в Угорщині – не зверхньо-«старшобратська» за зразком Росії.

   Та все ж, таки звідки береться отака зверхність угорської влади по відношенню до України?

   Не дає спокою Австро-Угорська (дуалістична) імперія, в якій Угорське королівство мало широку самостійність у внутрішніх справах і котрому під опіку було віддане Закарпаття, де серед жителів складали більшість русини-українці? В той же час Буковина та Галичина, де також мешкали русини-українці, відійшла австрійській частині імперії, яка менше пригнічувала буковинських і галицьких русинів, ніж угорці в Закарпатті, але імперія є імперія.

   Якраз українців у цих трьох краях Австро-Угорщини називали русинами або рутенами (латинізовано)  чи руснаками, що є одним і тим же. Така тодішня назва українців говорила про їхнє походження з древньої Русі, центром котрої був Київ, тобто українці є руськими людьми. Русь із Московщиною немає нічого спільного. Моя робота «Вперед – у минуле!»  служить доказом цього. Русь – це Україна, Україна – це спадкоємиця Русі, Київ був, є й залишиться її столицею, а московити нахабно присвоїли собі руське походження. Натомість Московія, як показано вгорі у статті «Новий рівень угорського конфлікту: хто стоїть за вимогами відокремлення Закарпаття», активно розігрувала в Закарпатській області тему «русинства» (згодом переключилась на підтримку автономії угорців), вдаючи, що русини – окремий народ, чого, насправді, й близько немає. Окремішність русинів також підтримується окремими політичними колами у сусідніх із Закарпатським краєм України державах. Невже їхні інтереси співпадають з московськими?! Будь-які розмови та дії будь-кого на підтримку міфічного, окремого від українців, «русинського народу» є загрозою національній безпеці України, котру українські спецслужби мають швидко нейтралізовувати, щоб не повторювалася сумна ситуація, змальована у моєму дослідженні «Українські спецслужби провалилися!». Отут українська влада мала би проявити свою твердість, жорстко вказуючи владі тих держав, звідки підживлюється «русинство», на шкідливість і неприпустимість такої політики щодо русинів-українців та України, а ще жорсткіше вона повинна би діяти проти апологетів «русинства», як окремої національності, на українській території: захист національних інтересів України служить запорукою існування української державності, а для того, щоб могти їх належно захищати, Україна має бути сильною (що й продемонстровано у моїй праці «Чим Україна лякає Північну Корею? Або Україна має законне право на володіння ядерною зброєю та відновлення ядерного статусу!»).

  Читайте закінчення — Ч. 5.