«Друзі» України? Ч. 3

   З іншого боку, оскільки стаття 7 встановлює рамкову законодавчу базу, і через те, щовона не зазначає деталі, як саме вона повинна бути реалізована, існує достатньопростору для такого її тлумачення та застосування, яке більше відповідає вимогам захисту національних меншин.

   Венеціанська комісія вітає те, що українська влада готова використовувати такі можливості…

   Закон про освіту є рамковим законом, а закон про середню освіту, який ще має бути схвалений, міг би передбачати детальніші та збалансованіші рішення.

   Якби закон був імплементований таким чином, що мови меншин викладалися лише як предмет, без можливості вивчати інші предмети мовами меншин, це явно було би непропорційним втручанням у існуючі права меншин. Однак пункт4 статті 7 передбачає правову основу длявикладання інших предметів офіційними мовами ЄС.

   Намір української влади, по суті, полягає у використанні цього положення, щоб забезпечити викладання інших предметів цими мовами…

   Проте цей пункт не передбачає рішення для мов, які не є офіційними мовами ЄС, зокрема для російської, як найбільш широко використовуваної в Україні мови після державної. Менш сприятливе ставлення до цих мов важко виправдати, і тому постає питання про його дискримінаційність. З огляду на ці міркування, коректним рішенням було би внесення поправок до статті 7, які замінили би це положення на більш збалансоване та чіткіше сформульоване…

   126 (таким є порядковий № даного пункту в оригіналі Висновку – примітка моя). Поза тим, багато питань можуть також невідкладно вирішуватися через інші законодавчі акти, із виконанням статті 7 у тому вигляді, як вона ухвалена – в тому числі через ухвалення Закону «Про середню освіту». У зв'язку з цим Венеціанська комісія рекомендує, зокрема:

   повною мірою використовувати гнучкість, передбачену пунктом 4 статті 7, при ухваленні імплементаційного законодавства для забезпечення значного рівня викладання офіційними мовами ЄС для відповідних меншин;

   продовжувати забезпечувати достатню частку освіти мовами меншин у початковій та середній школі, на додаток до вивчення державної мови;

   покращити якість викладання державної мови;

   внести зміни до перехідних положень Закону «Про освіту», забезпечивши довший перехідний період для поступового здійснення реформи;

   звільнити приватні школи від нових мовних вимог відповідно до статті 13 Рамкової конвенції;

   розпочати в рамках виконання нового Закону «Про освіту»новий діалог із представниками національних меншин та усіх зацікавлених сторін щодо мовного питання у освіті;

   забезпечити, щоби виконання Закону не загрожувало збереженню культурної спадщини меншин та безперервності вивчення мов меншин в традиційних школах» (всі кольорові виділення у Висновку ВК зроблені мною – Г. М.).

   Ознайомившись із цим Висновком, можна констатувати, що Венеціанська комісія не знайшла суттєвих протиріч Закону України «Про освіту» з міжнародними нормами і загалом підтримала українську сторону в її діях щодо підвишення ролі державної мови, а певна критика України Комісією, зокрема відносно російської мови, є не до кінця обґрунтованою, бо цій мові на українських теренах, як я уже вказував више, не загрожує жодна дискримінація – навіть навпаки: через згубні попередні рішення української влади російська мова дискримінувала й ще продовжує дискримінувати українську державну мову. Мої висновки підтверджуються далі словами представників влади України.

                           Українські високопосадовці – про український освітній закон,

                                                     Висновок ВК і «старшобратство»

   9 грудня 2017 року Голова Верховної Ради України Андрій Парубій заявив, що він мав розмову з представниками Венеціанської комісії «і було узгоджено, що сьома стаття Закону «Про освіту» змінюватись не буде. Вона залишиться в ухваленій редакції».

   Міністр закордонних справ України Павло Клімкін у своїй статті, опублікованій «ЄП» 11 грудня 2017 року під назвою «Старші брати лишилися в минулому: Павло Клімкін про вимоги щодо освітнього закону», написав: «Хочу поділитися одним доволі парадоксальним своїм спостереженням: хоча новий закон найсильнішу політичну бурю викликав у Будапешті, найбільш корисним він є саме для угорської національної меншини на Закарпатті. Її чисельність за останні роки скоротилася мало не на третину. А все через те, що угорська молодь, яка практично не вивчала в школі українську, не може знайти себе у власній країні й масово виїжджає в Угорщину та інші країни ЄС.

   Тільки знання державної мови дозволить молодим угорцям повноцінно інтегруватися в наше суспільство і зупинить депопуляцію. У цьому питанні Будапешт мав би нам тільки допомагати.

   Реакція сусідніх європейських країн висвітлила ще одне серйозне, якщо хочете, загальнополітичне питання. Хоча Закон «Про освіту»аж ніяк не порушував жодних норм Європейського Союзу, наш намір посилити в Україні позиції української мови викликав у них спонтанний протест.

   Виходить, що Україні не дозволено те, що дозволено решті країн, виходить, що ми, українці, мали б і далі залишатися комфортними для всіх, без власної волі і власних пріоритетів.

   Щось подібне спостерігаємо і в ситуації, коли Польща вимагає, щоб ми разом дивилися на нашу спільну непросту історію виключно крізь польські окуляри…

   Якщо у наших європейських друзів прояви такого «старшобратського» ставлення до України є спорадичними і пояснюються, швидше за все, інерцією мислення та внутрішньополітичними чинниками (в даному контексті моя робота «Євроскептицизм чи все — таки «На зєркало нєча пєнять, колі рожа кріва»? є дуже цікавою – Г. М.), то у Росії «старшобратство» є параноїдальним і вкрай агресивним. Росія не може змиритися з втратою своєї головної колонії…

   Хочу заспокоїти усіх стривожених: російській мові в Україні нічого не загрожує. Вона, як і за часів СРСР, масово звучить на вулицях великих міст, вона широко присутня на українському телебаченні, вона й досі домінує в друкованих ЗМІ.

   Засторога Венеційської комісії щодо можливого дискримінування російської мови в українській освіті у порівнянні з мовами ЄС може здатися формально вмотивованим. Але це тільки ще раз підтверджує, що міжнародній спільноті давно час розібратися в складній мовній ситуації, яка виникла в Україні за століття російського панування…

   Останні опитування, які Київський міжнародний інститут соціології провів по всій Україні, за винятком окупованих територій, переконливо показують, наскільки складною, парадоксальною й деформованою є мовна ситуація в нашій країні. Цитую: «У 2017 році етнічними українцями себе назвали 88% опитаних, росіянами – менше 6%. Українську мову назвали рідною 68%, російську – 13%. Водночас спілкуються з родиною завжди чи переважно українською лише 50% опитаних, тоді як 25% – завжди чи переважно російською, 24% – рівною мірою і українською, і російською».

   Тобто тих, хто вважає російську рідною, удвічі більше, ніж етнічних росіян, а тих, хто завжди спілкується російською, вдвічі більше, ніж тих, хто вважає її рідною мовою! Картинка явно шизофренічна, чи не так?

   Ми не піддаємо сумніву необхідність забезпечити мовно-освітні права російської меншини, але тільки якщо це стосується її національної ідентифікації і виключно в місцях її компактного проживання. Вважаю, що це може бути зроблено без зміни закону шляхом запровадження такої кількості уроків російської мови та літератури, яка б задовольняла потреби громад і узгоджувалася з необхідністю повноцінного оволодіння державною українською мовою.

   Але чому ми повинні докладати зусиль для збереження постколоніальних деформацій та результатів насильницької денаціоналізації власного народу?

   І чи справедливим було б вважати відродження української мови на власній українській землі дискримінацією інших мов?..

   Безперечно, нам потрібно вести конструктивний діалог з нашою російською меншиною, інакше замість нас цей діалог вестиме Москва.

   Безперечно, нам потрібна виважена й толерантна дискусія і з усіма російськомовними співвітчизниками, а також і в українському суспільстві загалом. Переконаний, разом ми знайдемо шлях, щоб гарантувати права наших етнічних росіян, дійти згоди з іншими російськомовними та забезпечити повноцінне функціонування державної мови як потужного чинника формування єдиної української політичної нації».

   Але ж…

                                  Угорщина гне своє та Україна обґрунтовано заперечує!

   11 грудня 2017 року МЗС Угорщини на своїй інтернет-сторінці оприлюднило офіційне повідомлення «Київ має реалізувати рекомендації Венеціанської комісії», якимспотворило норми Закону України «Про освіту», зазначивши таке: «Новий закон про освіту, прийнятий українським парламентом 5 вересня, спрямований на модернізацію державної освіти шляхом реформ, які будуть запроваджені до вересня 2018 року. Згідно зі статтею 7 закону, навчання рідною мовою національних меншин буде дозволене лише у перших чотирьох класах,і лише в окремих класах чи групах шкіл, що перебувають у віданні місцевого самоврядування, тобто, починаючи з 5 класу всі предмети, крім предметів з рідної мови, далі мають викладатися українською. Це суперечить Конституції України та її зобов'язаннямзаміжнародними конвенціями».

   На чому базуються ось ці твердження МЗС Угорщини? Такого ж немає в Законі України «Про освіту», що підтверджує і вказаний вище Висновок Венеціанської комісії CDL-AD(2017)030-e, який угорське зовнішньополітичне відомство своїм офіційним повідомленням закликає Київ реалізувати.

   Про необґрунтованість тверджень МЗС Угорщини свідчить й офіційний документ Міністерства освіти і науки (МОН) України, оприлюднений 11 грудня 2017 року, після публікації Висновку CDL-AD(2017)030-e, на інтернет-сторінці МОН під назвою «Позиція МОН щодо опублікованого висновку Венеційської комісії: Міністерство дякує за роботу Комісії та готове імплементувати рекомендації», де сказано наступне: «…Венеційська комісія врахувала більшість поправок МОН, висновок є збалансованим та конструктивним…

   Важливо додати, що основним пунктом висновку є останній заключний пункт (№126), в якому (дивіться його вище – примітка моя) консолідовано рекомендації комісії та за яким потім Рада Європи проводить моніторинг імплементації країною рекомендацій ВК…

   Міністерство освіти і науки України, як і зазначається в рекомендаціях, планує повною мірою використати гнучкість, передбачену п. 4 ст. 7 Закону «Про освіту».

   Враховуючи рекомендації, МОН пропонує наступні моделі імплементації ст. 7, що будуть прописані в Законі «Про загальну середню освіту». Моделі навчання у школах з мовами меншин будуть враховувати освітні потреби дітей різних національних громад, зважаючи на три критерії.  Перший критерій – вразливість мови, другий – мовне середовище, у якому проживає меншина, і третій критерій – мовна група, до якої належить відповідна мова.

   Отже, мають бути запропоновані  3 моделі застосування і вивчення мов для впровадження статті 7 Закону «Про освіту».

   Перша модель передбачає можливість викладання мовою меншини всіх предметів з 1-го до 11(12)-го класу поряд з українською мовою. Ця модель діятиме для вразливих мов, тобто тих, що не мають власної держави…, а також для тих, що не живуть у середовищі власної мови. Наприклад, кримські татари…

   Наступна модель – для національних громад, мова яких належить до мов Європейського Союзу. Залежно від мовної групи та мовного середовища проживання, використання цієї моделі може мати 2 варіанти. Першийваріант для громад, чия мова належить до слов’янської мовної групи, та які проживають у переважно українськомовному середовищі. Йдеться, наприклад, про польську, словацьку, болгарську мови.

   Як і передбачено Законом, діти, чия материнська мова належить до цієї групи, зможуть повністю навчатися рідною мовою у дитсадку та початковій школі, водночас вивчаючи українську. З 5-го класу поряд з предметами, що вивчаються рідною мовою, будуть запроваджуватися предмети, що вивчаються українською, їх частка буде збільшуватися та пропорційно зростатиме до старшої школи. Другий варіант враховуватиме особливості вивчення української мови представниками інших мовних груп та які переважно проживають у середовищі рідної мови. Зокрема, йдеться про румунську та угорську громади. Для шкіл із цими мовами навчання перехід на вивчення предметів українською відбуватиметься ще поступовіше, а відсоток предметів, що вивчаються державною, буде меншим. Такий підхід зумовлено тим, що вивчати мову іншої мовної групи значно складніше і потребує більше навчального часу, щоб досягти мовного рівня для вивчення інших предметів.

   Третя модель – для національних громад, материнська мова яких належить до однієї з українською мовної сім’ї, а також, що проживають переважно в середовищі власної мови. До таких мов належить російська(росіяни, які не вивчали й ніколи не чули українську мову, зовсім її не розуміють при спілкуванні з українцями, а українці, котрі не вчилися та ніколи не чули, до прикладу, польської мови, зможуть її частково зрозуміти, спілкуючись із поляками: ось вам і одна мовна сім’я, куди входять українська та російська мови – примітка моя). Діти, що навчатимуться за цією моделлю, переходитимуть на навчання предметів українською одразу після 5-го класу. Діти, материнська мова яких російська, легко засвоюють українську, водночас вони здебільшого проживають у середовищі саме російської мови – у сім’ї, на вулиці спілкуються нею, переглядають фільми й телебачення російською. Отже, єдине місце, де діти з цієї національної громади можуть вільно застосовувати державну мову, – це школа. Вивчаючи предмети українською, водночас продовжуючи вивчати російську як предмет, діти зможуть на якісно високому рівні оволодіти одразу обома мовами – і українською, і російською…

   Міністерство також погоджується з тим, що питання звільнення приватних шкіл від нових мовних вимог – відповідно до статті 13 Рамкової конвенції – не врегулювано в Законі «Про освіту», і це можна буде зробити у Законі «Про загальну середню освіту».

   А 13 грудня 2017 року Міністр освіти і науки Лілія Гриневич заявила: «Ми не будемо вносити жодних змін до статті 7 Закону «Про освіту». Фактично з рекомендацій Венеційської комісії випливає лише те, що необхідно подовжити перехідний період. Особливо це є актуальним для тих національних меншин, для яких вивчення української мови є складним».

   І отут наведена далі думка відомого представника однієї з національних меншин України представляє чималий інтерес. Ось вона…

                       «Випускники національних шкіл мають знати українську мову…»

   12 грудня 2017 року в коментарі інтернет-виданню «Gazeta.ua» виконавчий співпрезидент Асоціації єврейських організацій та общин (Ваад) України, політичний в’язень совєтскіх лагєрєй як «украінскій буржуазний націоналіст» (про те, за що його тоді карав московсько-комуністичний режим, він сам мені розповідав) Йосиф Зісельс сказав: «Українська мова розповсюджується повільно, є спротив з різних боків… Потрібна позитивна мотивація. Люди мають зрозуміти: говорити українською – не тільки високоморально, а й вигідно у всіх аспектах: громадському, матеріальному…

   Меншинам варто пропонували формати, при яких українська мова отримувала б позитивний імпульс, а їхня не страждала… Випускники національних шкіл мають знати українську мову, літературу та історію. Міністерство освіти недопрацьовує в цьому напрямку. Не формулюють вимоги, не забезпечують школи вчителями, підручниками, словниками…

   Мову має пропагувати держава. Однак після розпаду комуністичної системи в нашому суспільстві погано працює пропаганда. Бо держава має низький рівень довіри. Тому мову повинні пропагувати ті, хто має високий рівень довіри – волонтери, громадські організації, церкви. Головне – не забюрократизувати і не заформалізувати все».

   А ось що Йосиф Зісельс 29 вересня 2017 року розказав про себе Українському національному інформаційному агентству «Укрінформ» в інтерв’ю під назвою «Йосиф Зісельс, дисидент, правозахисник. Як я сформував у собі українство? Живу я тут»: «Я не киянин, я з Чернівців. …в університеті (йдеться про Чернівецький державний, зараз – національний, університет – примітка моя) я вчився (на фізичному факультеті – примітка моя) разом із місцевими хлопцями й дівчатами… І я зблизився з багатьма. Їздив по селах до них у гості, на весілля. І потроху Україна входила у мене. Тобто, я був таким з єврейської російськомовної родини. Але потроху Україна входила-входила. Потім я познайомився з видатними українцями, з дисидентами вже в 70-ті роки і через них побачив те, про що не знав раніше: про Голодомор, про інші речі, про УНР. Так що потроху Україна входила в мене і стала частиною ідентичності».

   Еволюція Йосифа Зісельса є для представників інших національних меншин прикладом того, як Україна може стати їхньою «частиною ідентичності».Так само вона має бути прикладом для українських владних посадовців, політиків, при чому навіть тоді, коли вони є етнічними українцями, бо для багатьох із них Україна так і не стала їхньою «частиною ідентичності». Чи потрібні Українському народу такі провідники та можновладці?!

                               І знову – до Угорщини, а заодно – й до української влади

   Голова Закарпатської обласної державної адміністрації (ОДА) Геннадій Москаль в інтерв'ю журналу «Новоє врємя» (НВ, № 48 від 29 грудня 2017 року) відносно позиції Угорщини щодо Закону України «Про освіту» висловився так: «Угорщина – маленька країна, тому діаспора для неї дуже важлива. 1,2 млн угорців живуть у Румунії, 500 тис. – у Словаччині, а у нас, згідно з переписом 2001 року, – 150 тис… Наша дипломатія повинна була передбачити, що реакція Угорщини на обмеження мовних прав закарпатських угорців буде жорсткою». Цікавим виглядає співставлення цих слів зі сказаним народним депутаом України Ігорем Лапіним міркуванням про «Закарпатську народну республіку», яке наведено вище.

   А може українська влада, зокрема державні чиновники рівня голів ОДА, мала б краще дбати в першу чергу про українські національні інтереси, до яких відноситься й утвердження української мови як державної згідно Конституції України, бо національні меншини на українській землі зовсім не обділені у своїх правах і ніхто не збирається їх обділяти, не лякаючись при цьому будь-якого необґрунтованого закордонного окрику?!

   А може українська влада мала б жорстко реагувати на нехтування правами закордонних українців, зокрема в тій же Угорщині, не займаючись лише передбаченнями, хто та як критикуватиме суверенне право України законним способом обстоювати свої національні інтереси на своїй же території без порушення власних міжнародних зобов’язань?!

   А може українська владаповинна так само дбати про українську діаспору, як це робить, до прикладу, Угорщина?!Чи про свої діаспори мають піклуватися лише маленькі країни, а великим, якою є й Україна, це ні до чого?!

   Коли б українська влада повністю виконувала свої конституційні обов’язки і належним чином дбала про українців на українській землі, то Крим та частина Донбасу не були б окуповані Росією!

   Коли б українська влада дбала про українську діаспору так, як це робить Угорщина або Румунія для українських угорців чи румунів, то Україну поважали б і рахувалися з нею не лише сусіди, а й усе міжнародне демократичне співтовариство!

   Якщо на території тієї чи іншої держави проживає хоча б один (одна) свідомий (свідома) українець (українка), то він (вона) має завжди відчувати за собою підтримку України!

   За різними даними українська (західна та східна) діаспора налічує від 12 до 20 мільйонів людей. Якщо навіть четверта чи п’ята частина цієї кількості постійно пам’ятатиме про свою етнічну Батьківщину й посильно дбатиме про неї, то уявіть собі, яку підтримку у світі матиме Україна!

   На українську діаспору, котра пов’язує себе з Україною, українська влада не повинна шкодувати грошей (зовсім не багато треба, скажімо, для Канади, США, Австралії, оскільки тамтешні українці є доволі сильними) так само, як і на ЗСУ, бо активне сильне патріотичне зарубіжне українство є серйозним фактором впливу на політику держав свого проживання (моя публікація «Куди простягається Україна?»   детальніше про це розказує)!

   Конституція України зобов’язує українську владу підтримувати закордонних українців, адже її стаття 12 гласить: «Україна дбає про задоволення національно- культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави».

   Виходячи з маловтішного стану української діаспори (це не стосується українства в західних розвинутих демократіях, де українці самі дають собі раду), у першу чергу в сусідніх із Україною державах, можна говорити про те, що вона погано дбає про зарубіжних українців та що Конституція України не є указом для української влади. З цим українцям, перш за все всередині України, миритися не можна!

   А як вам, шановні читачі, наступна оказія, що сталася 10 січня 2018 року? У цей день Прем’єр-міністр Румунії (з 29 червня 2017 року по 16 січня 2018року) Мігай Тудосе в ефірі румунського телеканалу Realitatea TV сказав орієнтовно таке: «Якщо секейський прапор повісять на інституціях краю, то вони усі висітимуть поруч із ним». Мова йде про секеїв – угорську етнічну групу в Румунії, котрі вимагають територіальної автономії Секейського краю Трансільванії. Румунська влада й чути не хоче про будь-які автономії на території Румунії, де угорська національна меншина загалом складає 1,2 млн чоловік, включаючи приблизно половину з них секеїв.

   Через свою меншину Угорщина серйозно конфліктує з Румунією, Сербією і Словаччиною, а Румунія – так само із Угорщиною та трохи менше – з іншими сусідами. Попри гострі діаспорні проблеми між Угорщиною й Румунію це не заважає їм майже заодно, всупереч нормам міжнародного права, «пресувати» Україну, звинувачуючи офіційний Київ у неіснуючому порушенні ним прав національних меншин і намагаючись підпорядкувати нашу Батьківщину своїм національним інтересам. Україна не піддається зовнішньому тиску, сподіваюся, що й не піддасться, але угорсько-румунський жорсткий урок вона зобов’язана засвоїти: йдеться про таке ж дзеркальне жорстке, справді законне відстоювання прав румунських та угорських українців, які дійсно потерпають від асиміляції, й давно потребують допомоги і захисту від своєї рідної України-матері. Головне, щоб українська влада не була немічною, глухою та сліпою у співпраці з українською діаспорою у відстоюванні її інтересів, а заодно і національних інтересів України, перед владами країн, де вона проживає.

   Повертаючись знову до діаспорних відносин між Румунією та Угорщиною, добре видно, що румунська влада, Румунія по-іншому, ніж до угорської, ставиться до румунської меншини в Україні чисельністю орієнтовно 150 тисяч. Аналізуйте самі…

                       Зустріч на Пруті у Чернівцях. Враження чернівецького журналіста

   11 січня 2018 року в Чернівцях після двосторонньої зустрічі на спільній прес-конференції з Міністром закордонних справ України Павлом КлімкінимМіністр закордонних справ Румунії Теодор Мелешкану заявив: «Румунія і надалі дотримується точки зору, що стаття 7 нового закону про освіту має негативний вплив на етнічні меншини».

   В свою чергу Павло Клімкін сказав: «Я вважаю, що ми маємо більше робити для наших національних громад, у тому числі для румунської громади. Це стосується і фінансування, і зміни методик викладання». А чому він не сказав, що Румунія має так само ставитися до української меншини у себе?!

   Теодор Мелешкану далі провадив: «Що стосується подвійного громадянства, не існує жодних норм міжнародного права або певних практик, які не дозволяли б чи забороняли подвійне громадянство. Це право кожної держави – надавати просте єдине чи подвійне громадянство».  Виходить, що йому байдуже до того, що Румунія видає свої паспорти громадянам України попри заборону подвійного громадянства Конституцією України (зверніться ще раз до інтерв’ю Сергія Головатого).

   Згодом, уже після зустрічі з головою Чернівецької ОДА, Павло Клімкін зазначив журналістам: «…хочу згадати, що я сказав у Будапешті, коли мене запитали щодо аналогічної ситуації з Угорщиною. Я сказав чітко: «Я вважаю, що угорській громаді шляхом видачі паспортів допомогти не вдасться. І євроінтеграції цій громаді таким чином не досягти». Так само ми ведемо діалог з нашими румунськими друзями. І я так само казав і попередникам пана Мелешкану, і пану Мелешкану: шляхом видачі паспортів ми не досягнемо євроінтеграції румунської громади. Ми це досягнемо шляхом входження України до Європейського Союзу… І я вважаю, що тільки це – шлях уперед, а не роздача паспортів десь під столом».

   Угорщина, як я вже зазначав вище, й Румунія активно видають свої паспорти громадянам України, а українська влада, тобто держава, мовчки спостерігає за цим процесом, обмежуючись лише усними зауваженнями на їхню адресу Міністра закордонних справ України, підтвердженням чому є наведене нижче повідомлення МЗС. В Криму уже доспостерігалися… Щось тут не так з державними керівними кадрами.

   Навіть та важлива засторога, що Угорщина, Румунія й Польща є членами НАТО і ЄС, котрі не допускають територіальних зазіхань своїх членів на сусідів, не повинна заколисувати українську владу (зверніться до мого матеріалу «ЄС – Україна: безвіз, безліс чи безшанс? Український шанс – твердий курс на США і НАТО, як надвагому складову частину української мрії!»), якщо вона дійсно хоче аби Україна відбулася як повноцінна держава (моя стаття «6Д + 3П, або Що необхідно Україні для успіху» розказує, що для цього треба робити), адже свої національні інтереси необхідно завжди жорстко пильнувати.

   А тепер познайомимося із отим згаданим вище повідомленням МЗС від 12 січня 2018 року під назвою «Україна та Румунія домовилися напрацювати спільний документ щодо імплементації нового Закону України «Про освіту», цитую: «Керівники зовнішньополітичних відомств обговорили актуальні питання порядку денного українсько-румунських міждержавних відносин. Сторонами досягнуто домовленості напрацювати спільний документ щодо імплементації нового Закону України «Про освіту», зокрема його 7 статті, яка стосується використання мов у навчальному процесі.

   Спільно з офіційними чинниками румунської сторони проведено зустріч з представниками румунської громади, керівниками та викладачами румуномовних навчальних закладів області. В ході зустрічі обговорено шляхи врахування рекомендацій Венеціанської комісії стосовно статті 7 освітнього закону…

   Міністри закордонних справ України та Румунії спільно з керівниками освітніх міністерств України та Румунії взяли участь в урочистому відкритті в с.Йорданешти Чернівецької області новозбудованої загальноосвітньої школи з румунською мовою викладання, та вшанували хвилиною мовчання пам'ять загиблого на сході України буковинця Володимира Анадиба (загиблого від чого, чому не сказано, що він загинув як воїн під час війни, боронячи Україну від ворога – російського агресора? – примітка моя).

   Сторони також відвідали румуномовний Карапчівський ліцей ім. Міхая Емінеску».

   І ані слова немає про румунську паспортизацію громадян України! Як немає й жодного слова про відстоювання на паритетних засадах інтересів українців у Румунії! Сумно…

   Ось що з приводу цієї сумної ситуації написав у Facebook 14 січня 2018 року чернівецький журналіст Юрій Чорней: «Спостерігаючи за тим, як міністр закордонних справ Румунії забивав цвяхи у домовину вітчизняної дипломатії на спільній з українським колегою прес-конференції у Чернівцях, не міг позбутися відчуття алогічності всього дійства. Уряд Румунії хоче, пропонує, вимагає, наполягає... Мова навіть не про те, що друзі, зазвичай, так себе не ведуть. Хоча саме у міцній дружбі України з Румунією переконував присутніх наш міністр Клімкін. Інколи навіть починало здаватися, що це якісь спеціальні ритуальні заклинання, якими посадовець намагався задобрити капризного партнера. Холодний тон румунського міністра, який наполегливо гнув свою лінію, засвідчив: всі намагання заговорити проблему компліментами виявилися марними. Сусідка має свої інтереси, якими не збирається поступатися…

   Я наївно думав, що так звана «мовна стаття» Закону України «Про освіту» ухвалювалася з метою виправлення катастрофічної ситуації з вивченням державної мови у закладах освіти для національних меншин. І власне навколо цього сторони мали би вести переговори: як допомогти дітям етнічних румунів, угорців… легше інтегруватися в українське суспільство, зберігаючи при цьому власну національну ідентичність. Натомість з настійливих намагань румунського міністра забезпечити румуномовним громадянам України якісь додаткові умови для навчання рідною мовою у непосвяченого слухача – якогось німця, американця чи британця – могло скластися враження, що в Україні взагалі не існує навчання мовами нацменшин.

   Судячи зі слів румунського міністра, який фактично нав’язав Україні свій предмет для обговорення, мова йде вже не просто про збереження status quo, яке існувало до ухвалення Закону «Про освіту», а про отримання додаткових освітніх преференцій. Так ніби першопричина, яка спонукала до ухвалення «мовної статті» цього закону просто випарувалася. Тиск Румунії був настільки очевидним, що мені навіть довелося уточнити: чи я правильно розумію те, що відбувається просто на наших очах. Дітям етнічних румунів у державних українських школах ще треба вчити державну українську мову? Міністр дружньої країни поблажливо відповів, так. Хочеться сподіватися, що вітчизняна дипломатія почула відповідь румунського посадовця на питання українського журналіста і повернеться на переговорах до власного порядку денного, а не нав’язаного друзями (ці румунські друзі, як їх називає Павло Клімкін, діють заодно з російськими ворогами України в контексті Закону «Про освіту», не маючи при цьому юридичних підстав для звинувачення української сторони у порушенні прав нацменшин, що підтверджує й Висновок Венеціанської комісії CDL-AD(2017)030-e, котрий Україна взяла до виконання, але Теодор Мелешкану, напевно як справжній румунський друг українців, продовжує гнути своє про шкідливість статті 7 освітянського закону для етнічних меншин, що бачимо вище – примітка моя).

   І вже точно останнє спостереження, яким поділився глибоцький колега. Присутній на відкритті школи у Йорданештах міністр національного виховання Румунії Лівіу-Маріана Поп принагідно згадав, що свою педагогічну кар’єру розпочинав в українській державній школі в Румунії. Розповів він про цей епізод біографії, звісно, румунською. Хоча міг бодай слово, маючи такий досвід роботи, промовити українською, – сказав колега. Власне так, як на його місці вчинив би перший ліпший український вчитель зі школи для національних меншин. В Україні вчителі таких національних шкіл, окрім державної української, точно знають і ту мову, яку викладають. Невже викладачу української школи в Румунії, нехай навіть колишньому, не обов’язково знати мову національної меншини? Бо викладання там все одно ведеться державною румунською».

   Міркування Юрія Чорнея дуже влучно характеризуютьреалії румунсько-українських відносин, у яких Бухарест веде себе наче «старший брат» Києва. Так само по-«старшобратськи», тільки значно агресивніше, діє й Будапешт. Менш яскраво в освітньо-паспортних питаннях – Варшава, хоча у історичних – дуже яскраво. Значить Київ їм це дозволяє. Але чи мають вони для цього підстави? Щоб отримати відповідь на дане питання, порівняймо забезпеченість прав національних меншин  в освітніх галузях (Польща через наведені вище факти випадає з даного аналізу) України, Угорщини та Румунії…

                                                  Як справи у нас в Україні та як у них?

   5 вересня 2017 року появилося звернення до Президента України Петра Порошенка, Голови Верховної Ради України Андрія Парубія і Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана, підписане головою Товариства угорської культури Закарпаття Василем Брензовичем (народний депутат України 8 скликання, обраний за списком політичної партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність»), головою Демократичної спілки угорців України Ласло Зубаничем, головою Закарпатського угорського педагогічного товариства Ілдиком Оросом, єпископом Закарпатської реформатської церкви Шандором Заном Фабіаном, єпископом Закарпатської римо-католицької церкви Анталом Майнеком та священиком Мукачівської греко-католицької єпархії Ференцом Демком, де сказано таке: «Поправки до освітнього законопроекту суперечать Конституції України, зазначеним там правам та свободам. Це все можна розглядати як кроки, які штучно хочуть пришвидшити процес асиміляції нацменшин.

  Читайте продовження — Ч. 4.