«Друзі» України? Ч. 2

Це ж питання підіймалося паном Букіккіо неодноразово. Мовляв, якщо ми почнемо виключати такі суди, як Конституційний суд Російської Федерації, то організація просто розвалиться. Чи дійсно це так? Але наскільки буде дієвою організація, у якій перебувають міжнародні злочинці?..

Я не розумію, чому Україна із кожного питання звертається до Венеційської комісії? Таке враження, що в Україні немає юристів. В даній ситуації ми відстоюємо європейські цінності. Ми хочемо сказати, що не можемо спілкуватися на рівних з людьми, які скоїли такі міжнародні злочини. І тут, навіть заклики пана Букіккіо вести діалог, а не займатися конфронтацією, наражаються на запитання: діалог з ким і про що? Діалог про те, як анексувати чужі держави, чужі території? Росіяни ж не визнають, що вони зробили. Наочний приклад – стаття Зорькіна. Він Литву і Україну називає неонацистськими державами, по духу близькими до нацизму. Тому, перепрошую, діалог про що? Неможливо вести діалог з судом, який заперечує твоє право на існування. Я маю на увазі анексію Криму».

Як бачимо, влада маленької Литви та Конституційний суд Литовської Республіки твердо і послідовно відстоюють свою точку зору. Українській владі та КСУ є з кого брати приклад.

Далі йде важливий матеріал, котрий дає вичерпні відповіді на аналізовані в даному моєму дослідженні проблеми…

Позиція члена Венеціанської комісії

24 жовтня 2017 року у «Главкомі» було оприлюднено інтерв’ю «Член Венеційської комісії Сергій Головатий: Навчання виключно мовою нацменшин? Такого не допускає жодна країна Європи!», назва якого є однозначною, але я все-таки наведу витримки з нього: «Де проходить межа між правом дитини здобувати освіту рідною мовою і правом держави вимагати знання державної мови?

У міжнародному праві цюмежу визначає Рамкова конвенцією про захист нацменшин. Зокрема, дві статті: 13-та й 14-та. Згідно з 13-ою статтею, держави-сторони конвенції, включно з Україною, визнали в рамках своїх освітніх систем за особами, які належать до нацменшин, право створювати свої власні приватні освітні та навчальні заклади й керувати ними. Проте, слід усвідомлювати, що здійснення такого права не накладає жодних фінансових зобов’язань на нашу державу…

У статті 14-й ідеться про те, що сторони зобов’язались визнати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право вивчати свою материнську мову…Тут слід звернути увагу на два істотні аспекти: по-перше, в Конвенції йдеться не проімперативний обов’язок держави – «забезпечити», а про те,що вона«намагатиметься» це робити; по-друге, держава буде так чинити, якщо на те в неї є можливість (формула конвенції: «за можливості»)…Проте найважливішим у цьому аспекті в Конвенції є те, що все це має здійснюватись, не завдаючи шкоди для вивчення усіма державної мови або для викладання державною мовою…

За міжнародною практикою і європейськими стандартами держава, не порушуючи їх, є доволі вільною у визначенні своєї мовної політики. У цьому питанні слід керуватись двома головними засадами: з одного боку, державною мовою повинні володіти і отримувати нею освіту всі, а з другого – особам, що належать до національних меншин, повинне бути забезпечене право на вивчення своєї рідної мови й здобуття освіти в певному обсязі своєю рідною мовою. Ось це і є та межа.Чи виходить за ці межі 7-ма стаття нашого закону? На мій погляд, жодним чином…

Президент України, виступаючи у ПАРЄ заявив, що Україна погодиться зі змінами Закону «Про освіту», якщо їх запропонує внести Венеційська комісія. Тобто Україна готова визнати, що закон не досконалий?

Якщо у Венеційської комісії будуть істотні зауваження юридичного змісту, то Україні доведеться їх врахувати. Але, на мій погляд, у нашому законі немає істотних порушень європейських юридичних стандартів, установлених Європейською конвенцією про захист національних меншин. Погляньте, як автори проекту резолюції в ПАРЄ (а це головним чином угорські та румунські депутати) назвали цю «проблему»: за їхнім авторством назва доповіді та Резолюції така: «Новий український законпро освіту:головна перешкода для навчання національних меншин рідною мовою». Це ж просто відверта брехня! Бо стаття 7 нашого Закону легко й переконливо доводить, що ценетак. І в ній – цілковито навпаки.

У системі європейського правопорядку головним і найвагомішим експертним органом з юридичних питань є Венеційська комісія… Її висновки (як, між іншим, і резолюція ПАРЄ) є так званим європейським «м’яким» правом… «Жорстке» право – це те, що містить зобов’язальні норми… Натомість «м’яке» право – це рекомендації. Держава, котра бажає виявляти себе надійним партнером Ради Європи, зважаючи на авторитетність Венеційської комісії, завжди намагатиметься враховувати її поради та приводити своє законодавство у відповідність до її рекомендацій…

Навіть президент Венеційської комісії Джанні Букіккіо нещодавно зазначав, що наразі співпраця України з Венеційською комісією є найкращою, відколи Україна приєдналась до цього органу Ради Європи. Україна на відміну від Росії, Угорщини, Польщі чи Туреччини доволі продуктивно реагує на зауваження Венеційської комісії (виходить, що Росія, Угорщина і Польща, будучи членами РЄ, погано виконують рекомендації ВК, але в той же час, особливо дві перших, повчають Україну, яким має бути її освітнє законодавство – примітка моя)…

До речі, хочу підкреслити, що свою Резолюцію Асамблея (ПАРЄ – примітка моя) ухвалила на основі доповіді Комітету з питань культури, науки, освіти та медіа, в якій наведено досить цікаві статистичні дані, зокрема: в Україні діє 581 школа виключно з російською мовою викладання (а це, на хвилиночку, 356 тисяч учнів). Окрім цього, є 78 шкіл виключно з румунською мовою викладання (а це 19 тисяч учнів). Далі: є 71 школа виключно з угорською мовою навчання (близько 16 тисяч учнів). Утім, такого – коли навчання повністю здійснюється виключно мовою національної меншини – жодним чином не повинно бути. Такого не допускає жодна країна Європи!…

Українці за кордоном здобувають освіту державними мовами тих країн, де вони й проживають (чому українська влада, зокрема МЗС, жорстко не добивається для них того, що вже мають вказані національні меншини в Україні? – примітка моя).

…Дійсно, ПАРЄ у своїй резолюції висловила невдоволення тим, що заздалегідь не було проведено консультацій щодо 7-ї статті ухваленого Закону з представниками нацменшин. Проте мене дивує, чому наші делегати до Асамблеї не виступили з цього приводу і не пояснили суть справи, не спробували вилучити цей елемент із проекту резолюції? Така можливість у них була, проте ніхто цього не зробив. Чому промовчали?! Усі 12 поправок до підсумкової резолюції ПАРЄ внесли угорці з румунами. А українська делегація не внесла жодної. Хоча підстави для цього були вагомими.

Адже реально не існувало жодної можливості здійснити таке консультування ні з представниками нацменшин до ухвалення Закону, ні заздалегідь надіслати статтю 7 в ухваленій редакції до Венеційської комісії. Тому що ухвалена редакція статті народилася на світ лише під час дебатів у сесійній залі Верховної Ради як компроміс… Тому й не було чого надсилати до Венеціанки чи обговорювати з представниками нацменшин заздалегідь. Адже та редакція тексту, що її вніс профільний комітет у другому читанні, цілком задовольняла нацменшини. Бо вона лише консервувала той абсурдний стан, що існував у нас десятиліттями та який надалі вже не може існувати – бо є ненормальним навіть з точки зору не тільки здорового глузду, а й самої ПАРЄ, яка висловилась негативно щодо факту навчання винятково мовами нацменшин і на шкоду державній мові. То як можна було заздалегідь узгоджувати вдома чи надсилати за кордон те, чого реально до вечора того дня, коли було Закон ухвалено, просто не існувало? Таких консультацій в природі не могло бути, бо нову редакцію статті 7 було сформульовано тоді, коли відбувалось остаточне голосування за закон у другому читанні.

То чому ці поправки до статті 7 закону так роздратували ту саму Угорщину?

У радянські часи, приміром, угорці на Закарпатті були двомовними, бо навчались російською(як мовою «межнационального общения» в рамках концепції «новая общность – советский народ») та угорською. А в роки української незалежності, ще від часу ухвалення Конституції 1996 року за Кучми, а потім і за часів Ющенка та Януковича виникла ситуація, коли вже російською так навчати не було потреби, а українську як державну не було запроваджено в освітній процес. Як не прикро, але в минулого керівництва нашої держави так і не дійшли руки до забезпечення належного функціонування української як державної в усіх сферах суспільного життя, включно з освітньою. Отже, якби ухвалили закон без того, що було здобуто як компроміс, то він би просто законсервував радянську модель, яка існувала в Україні й у пострадянський період до останнього часу. Це нехлюйство з боку попередніх керівників Української держави спричинило утворення мовних анклавів, які маємо нині. Про це цілком слушно зауважує міністр освіти Лілія Гриневич: «Будь-які створені «мовні гетто» – це завжди політично уразлива територія для територіальних претензій. Погляньте, що було в Криму. В Криму взагалі не було української мови…»…

Чи могла Україна уникнути нинішнього конфлікту із сусідами, і як?

Ухвалений закон жодним чином не мав на меті розсваритись із сусідами. Його пріоритетною метою було закласти підвалини для так потрібної країні системної реформи освіти загалом…Невдоволення з боку сусідніх держав виникло через те, що з ухваленням українського закону для них закінчується така собі «комуністична лафа», коли коштом української держави, а точніше – за кошт кожного українського платника податків, навчання в школах у певних регіонах здійснювалось державними мовами Угорщини або Румунії. З якого це дива ми всі разом – громадяни України – маємо готувати за власний кошт майбутніх спеціалістів чи посадовців для сусідніх держав?!…

Я сподіваюсь, що Венеційська комісія не скаже, що Україна припустилася грубої юридичної помилки. Адже ще в минулому Комісія в попередніх своїх висновках неодноразово наголошувала на важливості захисту в Україні, як парадоксально це не звучало б, саме української мови… Досить лише перечитати висновок Венеційської комісії щодо так званого «закону Ківалова-Колєсніченка» (КаКі – примітка моя). Ще тоді Комісія вказала на те, що має бути встановлено баланс між застосуванням мов меншин і захистом української як державної, зважаючи на особливу ситуацію, за якої російська посіла панівне становище в Україні, що становить серйозний виклик для нашої держави.

Посол Угорщини в Україні Ерно Кешкень в інтерв’ю «Главкому» заявив, що в його країні українська громада налічує лише сім тисяч осіб і порівнювати їх із чисельнішою угорською громадою в Україні не варто. Він має рацію?

Я би з цього питання взагалі ані з угорським послом, ані з румунським не заводив би мову. По-перше, не їм вказувати, як Україні визначати свою державну мовну політику. Це суверенне право України, де іншим державам – зась. По-друге, угорський міністр закордонних справ заявив, що Угорщина не відступить, «допоки угорська меншина не буде задоволена ситуацією…». Поведінка офіційного Будапешта є досить агресивною. І в цьому аспекті ми вже маємо досвід: Путін, анексуючи Крим, обґрунтовував свою агресію інтересом захисту «русскоязычнихсоотечественников»…

А якщо порівняти наші закони із законодавством Румунії чи Угорщини.

Аби отримати угорське чи румунське громадянство, потрібно знати державну мову цих країн, скласти з неї іспит. У нашому законодавстві є вимога складання такого іспиту? Ні…Коли сьогодні всі радіють із того, що на українському телебаченні буде 75% української на добу, а решта 25% – російської, то з чого радіти? Європейський Суд з прав людини авторитетно визначив, що державна мова – це конституційна цінність нарівні з державною територією чи з державним прапором…У кожній державі Європи мовлення (радіо- чи теле-) стовідсотково ведеться державною мовою на всій її території.Але іншою мовою, зокрема мовою національної меншини, воно може здійснюватись лише на тій території, де компактно проживає відповідна меншина, і то – не всю добу. А на території України – лише Крим, де компактно проживає російська етнічна меншина…

Видано сотні тисяч румунських і угорських паспортів громадянам України.Але ж наша Конституція каже, що у громадянина України може бути лише одне громадянство – українське. Натомість на Українську державу, її конституційний правопорядок ніхто не зважав, видаючи українцям паспорти іншої держави…».

Та рухаємось далі…

Ситуація з Польщею. Приклад Казахстану

26 жовтня 2017 року під час засідання комісії Сейму з питань контактів із поляками за кордоном Міністр народної освіти Польщі Анна Залевська зазначила: «Ми можемо чесно сказати полякам в Україні, що жоден з їхніх привілеїв, які передбачені двосторонніми договорами, не обмежуватиметься». Така її позиція випливає з двосторонньої декларації, підписаної 24 жовтня 2017 року нею та Міністром освіти і науки України Лілією Гриневич. Вона також підкреслила, що Україна хотіла б аби «усі школи національних меншин виглядали як польська школа».

На даний час в українських загальноосвітніх навчальних закладах польською мовою навчається 1 785 учнів, вивчають польську як предмет 45 964 учні, у тому числі, як другу мову – 27 636 учнів.

В ситуації із Законом України «Про освіту» Польща зайняла набагато конструктивнішу позицію, ніж, скажімо, Угорщина, але, на жаль, вона займає абсолютно неконструктивну точку зору в історичних питаннях, зокрема таких як Волинська трагедія. Офіційна Варшава взагалі хоче заставити Київ дивитися на весь період визвольної підпільної боротьби Української військової організації (УВО), Леґії українських націоналістів (ЛУН), Організації українських націоналістів (ОУН), ОУН(б), тобто бандерівської, під проводом Степана Бандери, ОУН(м) – мельниківської під проводом Андрія Мельника, УПА «Поліська січ» Тараса Бульби-Боровця і УПА (мій матеріал «Украина, не подведи Майдан… Не подведи всех нас» пошановує її) тільки так, як хоче вона, увівши змінами до закону про Інститут національної пам’яті Польщі кримінальну відповідальність за заперечення «злочинів українських націоналістів у 1925 – 1950 роках» (усіх гамузом, за принципом колективної відповідальності – без розбору хто й що робив, просто за те, що – націоналісти, а значить – українські незалежники і противники польської окупації української землі) проти поляків та прирівнявши діяльність українських націоналістичних організацій до дій злочинних комуністичних, нацистських і фашистських режимів й відкидаючи реальні факти історії, замовчуючи масові багатотисячні вбивства з особливою жорстокістю (її навіть страшно деталізувати) польською самообороною і Армією Крайовою (АК) під керівництвом польського уряду у вигнанні мирних українців, включаючи маленьких дітей, з метою повної деукраїнізації «східних кресів» разом із Волинню, тобто споконвічних українських земель, та відмовляючись від погодженого обома сторонами ще в 2003 році компромісного, адже жертви ж були з обох боків, принципу «Прощаємо і просимо вибачення». Такими підходами Польща однозначно грає на руку ворога України Росії (зверніться до моїх публікацій «148 зрадників України!» та «Росія аплодує!»).

Хоча схоже, що польська влада намірилася ревізувати історію не лише в 1925 – 1950 роках, а й значно раніше, бо Прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравєцкій договорився вже до того, що для нього Богдан Хмельницький є таким же злочинцем, як німецькі нацисти Гітлер і Гіммлер(це ж треба бути настільки «розумним», щоб поставити їх в один ряд). Ось що він заявив 11 лютого 2017 року під час зустрічі в публічній бібліотеці з жителями міста Холм Люблінського воєводства у своєму виступі про багатовікові стосунки поляків і євреїв: «…в нас були найбільші німецькі репресії за допомогу євреям, саме в нас євреям допомагало найбільше осіб...

У нас майже тисяча років співпраці на одній землі з євреями, цього не можна порівняти з іншими країнами в Європі та світі (історична маячня, адже те ж саме стосується й України – примітка моя). Євреї почувалися на наших землях щасливими (ці твердження український літератор Юрій Винничук у своїй статті «Прем'єрські байки», оприлюдненій виданням «Збруч» 13 лютого 2018 року, на підставі реальних історичних фактів називає байками, а антисемітизм Хмельницького, вказаний далі, – фікцією, оскільки історики причиною тодішнього українсько-єврейського конфлікту (не антисемітизму) називають соціально-економічні протиріччя – примітка моя). Багато із них проживало в Холмі...

Польські правителі скористалися мудрістю наших єврейських братів (отаке примітивне загравання з євреями після того, як польська влада опростоволосилася із новими двоякотрактованими нормами закону щодо Голокосту, котрі не сприймає Ізраїль, видно неозброєним оком – примітка моя)…

Першим великим злочинним актом проти євреїв, який у єврейській історіографії часом прирівнюється до Голокосту, було повстання Хмельницького. Очевидно, що тоді доходило до страшних злочинів, історики кажуть про 100 тисяч вбитих євреїв.

Один з… рабинів (м. Торунь Куявсько-Поморського воєводства – примітка моя) представив свій погляд на історію. Він говорив про трьох злочинців на «х»– Гітлер, Гіммлер і Хмельницький. Для наших сусідів Хмельницький – це національний герой, а для нас той, хто фактично зробив перший акорд у загибель Речі Посполитої».

Але чомусь Матеуш Моравєцькій не згадує про одного із сучасниів Богдана Хмельницького(до речі, в його українському козацькому війську, за твердженнями істориків, приблизно десяту частину складали євреї, тому не треба Гетьмана Хмельницького безпідставно очорнювати за принципом колективної відповідальності всіх українців без розбору та диференційованого підходу) україноненависника польського воєводу Стефана Чарнєцкого, який сам говорив (історія підтверджує його слова), що замордував, вбиваючи, спалюючи живцем, саджаючи на кіл, не менше ста тисяч мирного українського люду(з яким рафінованим нацистом його можна порівняти?)на «питомих польських землях» Київщини, Черкащини й Поділля, теж маючи на меті деукраїнізацію цих споконвічних українських земель. Прем’єр-міністр Польщі мовчить про тодішні страшні злочини, скоєні поляками проти укранців, оскількидля Матеуша Моравєцького та Польщі Стефан Чарнєцкій – це національний герой, котрий утверджував Річ Посполиту на загарбаних українських землях, а для українців – це злочинець, вбивця та кат. Прем’єр-міністр Польщі, сумуючи за загибеллю Речі Посполитої, початок якій, за його словами, поклав Богдан Хмельницький, натякає на територіальні претензії до України?

Отакою є тепер ситуація з Польщею, котра постійно претендувала на роль адвоката України в Європі. Коли так починає поводитися адвокат, то як тоді має діяти обвинувач? Якщо оця недалекоглядна державна історична політика офіційної Варшави відносно Києва буде продовжуватися, то користь від неї матиме тільки Москва, що й було вже не раз у минулому.

Україна ж не повинна мовчки ковтати безпідставні образи, бо, як кажуть у народі, апетит приходить під час їди. Або є і ще різкіша народна мудрість: «Пусти свиню під стіл, товона залізе й на стіл». І це стосується не тільки Польщі в історичному контексті, а й усіх європейських держав, які проявили себе справжніми українськими «друзями» після появи Закону України «Про освіту», упереджено його критикуючи та безпідставно звинувачуючи Україну в порушенні прав найменшин, який нарешті починає дбати про мовні потреби українців на українській землі і захищати такі ж потреби національних меншин України відповідно дл міжнародно-правових норм, але вже без шкоди українським національним інтересам.

Цікавим у контексті внутрішньоукраїнської державної мовної політики є приклад Казахстану, а саме Указ Президента Республики Казахстан «О переводе алфавита казахского языка с кириллицы на латинскую графику» № 569 от26 октября 2017 года, в якому сказано: «В целях обеспечения перевода алфавита казахского языка с кириллицы на латинскую графику ПОСТАНОВЛЯЮ: …

2. Правительству Республики Казахстан: …

обеспечить поэтапный перевод алфавита казахского языка на латинскую графику до 2025 года…».

Коротко і ясно, незважаючи на невдоволення Москви та її прихильників усередині Казахстану і керуючись тільки казахстанськими національними інтересами з метою поступового позбавлення впливу Росії на культурно-мовну політику Казахстану.

Україні варто взяти на озброєння такий впевнений казахстанський підхід, враховуючи, що «старшобратівські» мовні указанія поступають Києву не лише від Московщини та підтримуються її «п’ятою колоною» на українській землі, а й від окремих російських союзників у Європі. Дивіться самі…

Чим відповість Угорщина після Польші?

Премєр-міністр Угорщини Віктор Орбан, який помпезно приймає на угорській землі правітєля всія Россіі Путіна Владіміра Владіміровіча, кумиром котрого є кровавий кат угорців Андропов, і називає «дурістю демонізацію Путіна» (та моя робота «Подякуймо Путіну…» підтверджує таки його демонічність), довго мовчав і врешті-решт під час зустрічі в Будапешті із представниками закордонних угорців 9 листопада 2017 року (матеріал «ЄП» від 13 листопада 2017 року «Прем'єр Угорщини: мені байдуже, чи відповідає стандартам український закон, питання в іншому») заявив наступне: «Дуже важко співпрацювати з країною, яка явно дискримінує наших співвітчизників, що проживають на її території…

В даному контексті ми не будемо починати марну йфілософськи неоднозначну дискусію про міжнародні стандарти захисту прав меншин…

Натомість Європейський Союз твердо стоїть на заявах про те, що рівень прав меншин, який вже досягнутий та наданий, не може бути зменшений з жодної причини…

І незаперечним фактом є те, що новий Закон України «Про освіту» являє собою зменшення такого рівня у порівнянні з попередньою ситуацією.

Це є фактом навіть попри заяви України, що вона дотримується міжнародних стандарті у певній формі. Я не знаю, чи є коректними ці заяви України, імене це не обходить…».

А ось що Віктор Орбан сказав 14 листопада 2017 року (текст заяви розміщений на інтернет-сторінці уряду Угорщини): «Я хотів би запевнити закарпатських угорців, що незалежно від того, куди повіє вітер, угорський уряд не відступиться від своєї позиції. Ми будемо рішуче її відстоювати не тільки тут чи в Києві, а й у ЄС. І якщо ви слідкуєте за останніми подіями – в тому числі в НАТО та ЄС – ви можете побачити ознаки принципових дій угорських дипломатів…

Ми не приймаємо жодних дебатів, відповідає чи ні новий український закон існуючим чи гіпотетичним європейським нормам. Нас ці дебати не обходять…».

Не відстає від Віктора Орбана і Віце-прем’єр-міністр Угорщини Сем’єн Жолт, який на телеканалі М1 заявив таке (текст виступу розміщено 15 листорада 2017 року на інтернет-сторінці партії Fidesz (Fiatal Demokraták Szövetsége) – МРS (Magyar Polgári Szövetség), тобто Асоціація молодих демократів – Угорський громадянський союз): «Угорське громадянство для закарпатців – це не тільки емоційне питання, а й екзистенційне, оскільки дозволяє вільно пересуватися по світу. Уряд прагне до цього, аби… люди відчули переваги бути громадянином Угорщини…

Сьогодні, доки мовне законодавство не буде відкликано, угорський уряд перешкоджатиме всім важливим для України ініціативам». При цьому він наголосив, що закордонні етнічні угорці мають право на автономію, а загалом прийняли присягу громадян Угорщини за кордоном майже мільйон угорців – жителів інших країн, зокрема в державах Карпатського регіону 870 тисяч людей отримали угорське громадянство за спрощеною процедурою.

Цікаво, скільки ж насправді громадян України отримали громадянство Угорщини всупереч Конституції України? І чи не загрожує така повзуча іноземна паспортизація українських громадян національній безпеці України?! Адже угорський високопосадовець Сем’єн Жолт уже відкрито говорить про автономію для етнічних українських угорців. Як правило, все починається з культурної автономії, потім переходить до територіальної, а потім… Україна отримує окуповані Росією Крим та частину Донбасу під маркою «ДНР»/«ЛНР» (читайте мій матеріал «Як російський офіцер у своїх батьків-українців стріляв…»). Ну а подібна мовно-культурно-територіальна автономія у Закарпатті (в моїй статті «Донбас = Закарпаття?» читачі знайдуть цікаві паралелі) вже за сценарієм Будапешту може згодом перетворитися у такий собі майже анклав під назвою «ЗНР», тобто…

«Закарпатська народна республіка»

Про це 17 листопад 2017 року говорив народний депутат України Ігор Лапін під час години запитань до КМУ у Верховній Раді України, коли апелював до Прем'єр-міністра України Володимира Гройсмана: «Хочу звернути увагу на Закарпатську область. У нас там є пан Геннадій Москаль, який… спокійно дивиться на те, як у нас висять прапори інших держав на держустановах України (хтось може собі уявити, щоб український державний прапор розміщувався на держустановахУгорщини чи Румунії в місцях, де мешкають українці?! – примітка моя)… Ми дограємось до «Закарпатської народної республіки» (моя публікація «Як українська революція з’їла свого героя!» застерігає від повторення трагічних помилок минулого). У відповідь Володимир Гройсмансказав: «Ми – демократична унітарна країна. І ніхто не має собі дозволяти виходити за рамки законодавства. Як би не називалася посада тієї чи іншої людини. Я ваше звернення адресую віце-прем'єр-міністру з питань регіональної політики, щоб він з'ясував інформацію щодо цього. Якщо буде потрібно звернутися до Президента для врегулювання цього питання, коли будуть виявлені факти сепаратизму, я звернуся… Щодо заяв урядів інших країн, то можу сказати, що ми толерантна демократична країна і повністю забезпечуємо права нацменшин. Але треба пам'ятати, що ми – Україна і наша мова українська і її треба поважати. Не можна з нами розмовляти в тоні шантажу».

Та якраз Угорщина й Росія найбільше виявляють неповагу до української мови своїм ставленням до Закону України «Про освіту», а отже – до українців і України, та трохи менше за них – Румунія, хоча попри це Київ усе одно демонструє готовність до конструктивної співпраці з Бухарестом, підтвердженням чому є повідомлення «ЄП» про зустріч у Брюсселі Президента України Петра Порошенка і Президента Румунії Клауса Йоганніса 24 листопада 2017 року, після якої останній сказав: «Я попросив і Президент Порошенко прийняв це, що будь-які подальші зміни чи покращення, які стосуються цього законодавства, оскільки воно стосується румунської меншини, будуть внесені лише після двосторонніх консультацій з румунською владою та з представниками румунської меншини в Україні». На жаль, такої конструктивної співпраці між офіційними Києвом і Будапештом немає через деструктивну позицію останнього, що засвідчує наступне сообщєніє для прєсси від 8 грудня 2017 року МІД РФ: «7 декабря «на полях» 24-го заседания СМИД ОБСЕ в Вене состоялась беседа Министра иностранных дел Российской Федерации С.В.Лаврова с Министром внешнеэкономических связей и иностранных дел Венгрии П.Сиярто…

В контексте урегулирования кризиса на Украине выражена серьезная озабоченность проводимой Киевом политикой «украинизации» образования, ее пагубным воздействием на положение национальных меньшинств».

Це – чергова брехня, бо в Україні немає кризи, а є російська збройна агресія – війна проти України(проаналізуйте мою замітку «Маразм продовжується…»: попри всі гострі кути стосунків із окремими українськими західними сусідами західна ділянка кордону України є безпечною, адже ті сусіди входять до НАТО та ЄС, котрі не дозволяють своїм членам висувати територіальні претензії до сусідніх держав, а НАТО ще і боронить своїх членів від зовнішніх зазіхань), яка почалася у тому числі й через те, що українська влада (моя праця «Владна багатоголовість доведе нас до цуґундера!» аргументує, як вона має формуватися)після 1991 року на південно-східній території України дозволяла Росії безперешкодно вирощувати московську «п’яту колону», проводити свою русифікаторську політику та насаджувати «русскій мір», котрі закінчилися тим, про що я сказав вище відносно паралелей «Крим – «ДНР»/«ЛНР» – «ЗНР». Так само, як і немає пагубной для «національних мєньшінств» «украінізаціі» образованія», а є законний захист із допомогою Закону України «Про освіту» українського мовно-освітнього простору зі збереженням прав національних меншин відповідно до норм Конституції України та міжнародного права.

Але принаймні в цій ситуації усі (Росія, як агресор і окупант, до уваги не береться) упереджені, оскільки посилаються на неправдиві аргументи, закордонні критики Закону України «Про освіту» сходяться на тому, що остаточну крапку у баталіях навколо нього має покласти ВК (для цього вони навіть пролобіювали прийняття ПАРЄ наведеної вгорі відповідної Резолюції 2189 (2017): тільки б потім не з’явилося різночитання рішення Комісії, при якому на біле казатимуть чорне й навпаки), хоча вся їхня безпідставна зовнішня критика базується на вигаданому порушенні прав національних меншин, яку аргументовано спростовує член Венеціанської комісії Сергій Головатий (дивіться вище).

Отже…

Рекомендації Венеціанської комісії

8 грудня 2017 року в Брюсселі за підсумками роботи Ради асоціації Україна-ЄС, згідно повідомлення «ЄП», Віце-прем’єр-мінстр України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе підписала спільну із ЄС заяву, в якій погодилась, зокрема, на таке: «Що стосується Закону «Про освіту», Рада асоціації погодилася, що є необхідність забезпечити збереження тих прав, які вже є у осіб, котрі належать до національних меншин». Така заява не є юридичним зобов’язанням, але вона є політичним зобов’язанням, а тому українському високопосадовцю краще вже було спочатку дочекатися Висновку (рекомендацій) ВК, а вже потім, керуючись ним, підписувати відповідну заяву.

Венеціанська комісія того ж 8 грудня 2017 року схвалила документ-рекомендації «Україна – Висновок щодо положень Закону «Про освіту» від 5 вересня 2017 року, що стосуються використання державної мови і меншин та інших мов у галузі освіти, прийняті Комісією на її 113-му пленарному засіданні (Венеція, 8 – 9 грудня 2017 року)» CDL-AD(2017)030-e (український переклад окремих його положень «ЄП» подала у своїй статті «Висновок Венеціанської комісії щодо освітнього закону. Текст документа»), вказавши наступне: «Венеціанська комісіяхотіла б підкреслити, так само, як говорила про це у попередніх висновках, що сприяння посиленню державної мови та її обов’язковість для всіх громадян є законною і навіть похвальною метоюдержави.

Те саме стосується державних заходів для вивчення мови всіма громадянами, які є шляхом до подолання існуючих нерівностей та сприяють ефективнішій інтеграції в суспільстві осіб, що належать до національних меншин.

Хоча проведення всеосяжної реформи української системи освіти, схоже,сприймається загалом позитивно, новий закон про освіту пропонує також нові принципи використання мов для здобуття освіти та мов як предмету навчання. Зокрема, стаття 7 нового закону, зменшивши обсяги освіти мовами меншин, особливо після завершення початкової школи, викликала сильну критику…

Стаття 7 містить важливі двозначності та, як видається, не забезпечує дотримання ключових принципів, необхідних для виконання рамкового закону при застосуванні міжнародних та конституційних зобов'язань країни…

Читайте продовження статті — Ч. 3.