«Друзі» України?

   Відповідь на дане питання можна буде отримати після аналізу фактів, пов’язаних із суверенним правом України приймати ті чи інші суголосні з міжнародними нормами та своїми зовнішніми зобов’язаннями рішення (для цього необхідне цитування багатьох матеріалів, то ж читачам потрібно налаштуватися на кропітку й тривалу роботу), про котрі йтиметься далі...

                                                         Закон України «Про освіту»

   В Україні діє Закон «Про освіту»№ 2145-VIII, прийнятий Верховною Радою України 5 вересня 2017 року, підписаний Головою Верховної Ради України 19 вересня 2017 року, підписаний Президентом України 25 вересня 2017 року і опублікований в газеті Верховної Ради України «Голос України» 27 вересня 2017 року. Під час його підготовки та прийняття точилися складні дискусії як в громадському середовищі так і в українському політикумі. Особливо гострими вони були щодо статті7 «Мова освіти», котра отримала таку остаточну редакцію: «1. Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова.

   Держава гарантує кожному громадянинові України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях (дошкільної, загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої), а також позашкільної та післядипломної освіти державною мовою в державних і комунальних закладах освіти.

   Особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідної національної меншини поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням українською мовою.

   Особам, які належать до корінних народів України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної і загальної середньої освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідного корінного народу України поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням українською мовою.

   Особам, які належать до корінних народів, національних меншин України, гарантується право на вивчення мови відповідних корінного народу чи національної меншини в комунальних закладах загальної середньої освіти або через національні культурні товариства.

   Особам з порушенням слуху забезпечується право на навчання жестовою мовою та на вивчення української жестової мови.

   2. Заклади освіти забезпечують обов’язкове вивчення державної мови, зокрема заклади професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти – в обсязі, що дає змогу провадити професійну діяльність у вибраній галузі з використанням державної мови.

   Особам, які належать до корінних народів, національних меншин України, іноземцям та особам без громадянства створюються належні умови для вивчення державної мови.

   3. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування, насамперед англійської мови, в державних і комунальних закладах освіти.

   4. У закладах освіти відповідно до освітньої програми можуть викладатися одна або декілька дисциплін двома чи більше мовами – державною мовою, англійською мовою, іншими офіційними мовами Європейського Союзу.

   5. За бажанням здобувачів професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти заклади освіти створюють можливості для вивчення ними мови корінного народу, національної меншини України як окремої дисципліни.

   6. Держава сприяє створенню та функціонуванню за кордоном закладів освіти, у яких навчання здійснюється українською мовою або вивчається українська мова.

   7. Особливості використання мов в окремих видах та на окремих рівнях освіти визначаються спеціальними законами».

   Попри те, що цією редакцією мовної статті залишилися невдоволеними і прихильники посилення статусу української мови (дійсно, її знання всіма сущими в Україні людьми – це не лише право, а й їхній обов’язок: дана норма має бути закріплена законодавчо), і противники такого підходу, але все ж таки вона є значним поступом вперед після відновлення української незалежності (зверніться до моєї публікації «Хіба можна розчаруватися в Україні?!») та багатовікового гноблення  нашої рідної мови різними окупантами української землі (моя праця «Наше майбутнє – в об’єднаній Європі, а не на руїнах Російської імперії» вказує напрямки розвитку України як самостійного суб’єкта міжнародного права), підтвердження чому показано у моїй статті «За що Україні така кара?!», хоча й після 24 серпня 1991 року українській мові в Україні приділялося надто мало уваги навіть всупереч статті 10 Конституції України. Судіть самі…

                                Закон України «Про засади державної мовної політики»

   Чого тільки вартий закон КаКі, про який ідеться у моєму матеріалі «За мову солов’їну! За Україну!», тобто чинний Закон України «Про засади державної мовної політики» № 5029-VI від 3 липня 2012 року, що фактично урівняв українську державну мову з мовою однієї із національних меншин – російською, сприяючи таким чином подальшій русифікаторській «двомовності» совєтского образца (моя публікація «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» розказує про той образєц), та навіть вийшов за межі Європейської Хартії регіональних або меншинних мов (англійською EuropeanCharterforRegionalorMinorityLanguages: в Україні замість міноритарних, тобто «меншинних мов», у перекладі застосовується термін «мов меншин» і цим самим кардинально міняється суть Хартії) та Конституції України, загрожуючи українській державності. В цьому Законі є стаття 20 «Мова освіти» (її назва така сама, як і у статті 7 Закону «Про освіту»: співставте їх), котра гласить: «1. Вільний вибір мови навчання є невід'ємним правом громадян України, яке реалізується в рамках цього Закону, за умови обов'язкового вивчення державної мови в обсязі, достатньому для інтеграції в українське суспільство.

   2. Громадянам України гарантується право отримання освіти державною мовою і регіональними мовами або мовами меншин. Це право забезпечується через мережу дошкільних дитячих установ, загальних середніх, позашкільних, професійно-технічних і вищих державних і комунальних навчальних закладів з українською або іншими мовами навчання, яка створюється відповідно до потреб громадян згідно із законодавством України про освіту.

   3. Потреба громадян у мові навчання визначається в обов'язковому порядку за заявами про мову навчання, які подаються учнями (для неповнолітніх – батьками або особами, які їх замінюють), студентами при вступі до державних і комунальних навчальних закладів, а також, у разі потреби, у будь-який час протягом навчання.

   4. Державні і комунальні навчальні заклади у встановленому порядку створюють окремі класи, групи, в яких навчання ведеться іншою мовою, ніж у навчальному закладі в цілому, за наявності достатньої кількості відповідних заяв про мову навчання від учнів (для неповнолітніх – від батьків або осіб, які їх замінюють), студентів згідно із законодавством України про освіту.

   5. З метою підтримання нечисленних мовних груп у встановленому законом порядку встановлюються нормативи формування малокомплектних навчальних закладів, класів, груп і забезпечуються умови для їх функціонування.

   6. Мова навчання у приватних навчальних закладах усіх освітніх рівнів визначається засновниками (власниками) цих закладів.

   7. В усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і однієї з регіональних мов або мов меншин. Обсяг вивчення регіональних мов або мов меншин визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цих мов на відповідній території.

   8. У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови і літератури, вивчення яких ведеться українською мовою).

   9. Тести для зовнішнього оцінювання якості освіти укладаються державною мовою. За бажанням особи тести надаються у перекладі на регіональну мову або мову меншин (за винятком тесту з української мови і літератури).

   10. Співбесіда або інші форми контролю, якщо такі передбачені при вступі у навчальний заклад, проводяться державною мовою або мовою, якою здійснюється навчання у цьому закладі, за бажанням абітурієнта.

   11. Держава забезпечує підготовку педагогічних кадрів для навчальних закладів з навчанням регіональними мовами або мовами меншин, здійснює методичне забезпечення такої підготовки.

   12. Навчальні заклади можуть створювати класи, групи з навчанням іноземними мовами».

   Якщо порівняти статтю 20 Закону України «Про засади державної мовної політики» і статтю7Закону України «Про освіту», то можна помітити, що вони не зовсім корелюють між собою. Виходить, що в українському законодавстві, регулюючому мовне питання, зокрема і в освіті, існує колізія, яку Верховна Рада України, на жаль, ще не ліквідувала, але все одно зобов’язана це зробити, оскільки Закон України «Про засади державної мовної політики» несе ознаки базового у мовних питаннях українського суспільства. Даної колізії можна було б і уникнути, якби постмайданна українська центральна влада, включаючи парламент, проявила політичну волю й скасувала у потрібний час, уже після президентських виборів 2014 року, прийнятий з масою зафіксованих правопорушень сумнозвісний закон КаКі, ухваливши замість нього інший Закон, котрий би відповідав не лише Європейській Хартії регіональних або меншинних мов чи іншим міжнародним зобов’язанням України, а й українським національним інтересам, як я пропонував це зробити у своїй публікації «Чому?» ще в березні 2014 року.

   До речі, на час ухвалення бандитською зграєю Януковича КаКівського закону діяло й діє фактично проігнороване нею Рішення Конституційного Суду України  (КСУ) у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року (справа № 1-6/99), котрим установлено, що «під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя», і вирішено наступне: «1. Положення  частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частини п’ята статті 10 Конституції України)…

   2. Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова.

   У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокремачастини п’ятоїстатті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.

   3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим…».

   А згадана в процитованому вище Рішенні КСУ частина п’ята статті 53 Конституції України твердить: «Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».

   Як бачимо стаття 7 Закону України «Про освіту» відповідає Конституції України та Рішенню КСУ № 10-рп/99. Але це ще далеко не все…

                                                              Агенти Росії в Європі

   Здавалося б, що вже після вступу в силу Закону України «Про освіту» пристрасті мали б влягтися. І якщо в Україні вони таки дещо втратили запал, то поза Україною розгорілися з новою силою. Появилися невдоволені голоси високопосадовців Угорщини, Росії, Румунії, Польщі, Болгарії, Греції, Молдови, котрі почали хто говорити, хто волати про порушення прав відповідних національних меншин в Україні статтею 7 Закону «Про освіту». Прикро, що ці держави де-факто стали союзниками (агентами) Москви у неіснуючій мовній проблемі навколо даного Закону. Найбільше крику наробила Угорщина разом із Росією (вони й далі продовжують звинувачувати Україну в усіх бідах), трохи менше – Румунія і далі – по низхідній…Згодом на непримиренних позиціях залишилися Московщина й Угорщина, Румунія – на майже непримиренних, а решта, мабуть, усвідомили хибність (я б сказав навіть шкідливість для дружніх двосторонніх стосунків) своєї початкової позиції та перейшли до більш конструктивної співпраці із українською стороною. З Москвою – агресором і окупантом частки української землі тут все зрозуміло, а от Будапешт, безпідставно діючи із нею заодно супроти України, проявив себе з дуже поганої сторони. Друзі так не поступають! Українському народу не потрібні безцеремонні «старші брати», а потрібні справжні брати-друзі!

   Невже Угорщина забула, як Москва 1956 року залила кров’ю угорське повстання проти комуністично-московського тоталітаризму й диктату та російського великодержавного шовінізму, що показано в моїй роботі «Два чоботи – пара»?! Від цього імперського шовінізму – «русского міра» під проводом вірного послідовника Сталіна-Гітлера Путіна тепер уже потерпає Україна, яка захищає свою незалежність і українськість законними з точки зору міжнародного права способами.

                                               Плакат Войцеха Осуховського, Польща.

   Невже Москва так вміло смикає за нитки, що позбавляє правителів окремих країн розуму?! Та ні! Всі вони добре усвідомлюють, що коять, бо злочини Росії, яка пішла війною проти України, є очевидними, а дії Києва на захист своєї української ідентичності відповідають міжнародним стандартам. Саме про отаких свідомих окремих європейських московських симпатиків і розповідає моя праця «Обережно – агенти Росії в Європі, або Зґвалтування – не найкращий спосіб отримання жертвою задоволення!».

   Оцініть наведені нижче, що оприлюднювалися різними ЗМІ, висловлювання та вчинки тих, хто діє в унісон з Росією щодо Закону України «Про освіту».

   7 вересня 2017 року Міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто сказав (його заява розміщена на інтернет-сторінці уряду): «Україна встромила Угорщині ножа в спину, внісши зміни до Закону «Про освіту», який сильно порушує права угорської меншини».

   Парламент Угорщини 19 вересня 2017 року одноголосно схвалив резолюцію, котрою засудив прийняття Верховною Радою України Закону «Про освіту», вважаючи, що він порушує права українських угорців на Закарпатті, закликав міжнародну спільноту засудити український законодавчий акт і звернувся до свого уряду аби той вжив усіх заходів, щоб Закон України «Про освіту» не почав діяти.

   20 вересня 2017 року обидві палати парламенту Румунії одностайно ухвалили декларацію відносно Закону України «Про освіту», який на думку румунських парламентарів «обмежує право на освіту рідною мовою для етнічних румунів, котрі проживають в Україні, що викликає глибоке занепокоєння у Румунії».

   Президент Румунії Клаус Йоганніс 21 вересня 2017 року заявив: «У результаті, коли ми дізналися про цей закон, я відмовився від свого візиту в Україну (у жовтні 2017 року – примітка моя), і я також виступив проти візиту Голови парламенту України, запланованого наприкінці вересня, щоб послати сильний дипломатичний сигнал».

   Підписання Президентом України Закону України «Про освіту» Міністр Петер Сійярто у коментарях 26 вересня 2017 року для угорського інформагентствп МТІ назвав «ганебним і обурливим», сказавши далі наступне: «Сором та розчарування, що Президент України підписав Закон «Про освіту». Ми можемо гарантувати, що це боляче вдарить по майбутньому України…

   Угорщина накладатиме вето на всі кроки в межах ЄС, які представлятимуть прогрес у процесі європейської інтеграції України в дусі програми «Східне партнерство»…

   Петро Порошенко досі говорив про європейську Україну, але це те, про що він тепер може забути у намірах і цілях, зважаючи на те, що Угорщина буде блокувати всі ініціативи, вигідні Україні, в усіх міжнародних організаціях, особливо у рамках ЄС».

   6 жовтня 2017 року Петер Сійярто в інтерв’ю російській радіостанції «Коммерсантъ FM» заявив таке (цитую мовою оригіналу): «…украинский парламент принимает вот такое решение (Закон «Про освіту» – примітка моя). Это позор!…мы не остановимся до тех пор, пока закон не отменят… На Украине проживают 150 тыс. венгров, и нам не все равно, что с ними будет. Мы несем за них ответственность».

   А ось як на недружні випади Міністра закордонних справ Угорщини Петера Сійярто відреагувало Міністерство закордонних справ (МЗС) України 10 жовтня 2017 року у своєму коментарі: «МЗС України із здивуванням сприйняло заяву Міністра закордонних справ Угорщини П.Сійярто стосовно перегляду Угоди про асоціацію між Україною та ЄС… Ми неодноразово наголошували на своїй відкритості до предметних переговорів. Попри пропозицію української сторони щодо спільного відвідання Закарпаття главами МЗС двох країн, угорською стороною було ухвалено рішення здійснити такий візит в односторонньому порядку… Ми готові до діалогу на міждержавному рівні, на рівні громад та у рамках міжнародних організацій». І хоч би словом МЗС України згадало про угорських українців, яким навіть і не снилося те, що мають українські угорці. На жаль, цього немає в коментарі.

   Після зустрічі зі своїм українським колегою Павлом Клімкіним 12 жовтня 2017 року Петер Сійярто все одно заявив: «Ми розглядаємо новий український закон про освіту як ніж у спину нашої країни. …поки угорська меншина не буде задоволена ситуацією, Угорщина не відмовиться від свого рішення не надавати підтримки пропозиціям України в міжнародних організаціях і не підтримувати важливі для України питання».

   Що ж думають про український освітній закон у контексті дотримання прав національних меншин міжнародні організації, зокрема Рада Європи (РЄ), яка опікується подібними питаннями? Читайте відповідь…

                                      Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи

   Угорщині й Румунії напевно так кортіло покарати «непослушну» Україну за Закон «Про освіту», що їхні делегати в Парламентській Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), не дочекавшись висновків Венеціанської комісії, пролобіювали прийняття Асамблеєю 12 жовтня 2017 року достатньо критичної по відношенню до України Резолюції 2189 (2017) «Новий український закон про освіту: головна перешкода для навчання національних меншин рідною мовою»: «1. Парламентська Асамблея занепокоєна статтями, що стосуються освіти мовами меншин у новому законі про освіту...

   2. Різні сусідні країни стверджували, що цей акт порушує права осіб, які належать до національних меншин, й піднімає чутливі питання українського правового режиму.

   3. Асамблея бере до уваги серйозне занепокоєння щодо низки правових питань.Вона вважає, що важливо виконувати зобов'язання, засновані на Європейській конвенції про права людини…, Рамковій конвенції про захист національних меншин… і Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, а також сприяти відновленню конструктивного діалогу між різними зацікавленими сторонами. У цьому відношенні, на думку Асамблеї, зацікавлені сторони повинні дотримуватися трьох взаємопов'язаних принципів на шляху до більш узгоджених домовленостей.

   4. Перший полягає в тому, що знання державної мови будь-якої держави є чинником соціальної згуртованості та інтеграції, і держави мають право підтримувати вивчення державної мови й просити (цікаво звучить «просити» – примітка моя), щоб вона була мовою освіти для всіх.

   5. Другий принцип полягає в тому, що… коли держави вживають заходів щодо просування державної мови, вони мають іти рука в руку із заходами щодо захисту та просування мов національних меншин. Якщо цього не буде зроблено, результатом стане асиміляція, а не інтеграція.

   6. Третій – це принцип недискримінації (жодну національну меншину в Україні не дискримінують, а от українці на своїй рідній землі до цього часу продовжують зазнавати, до певної міри, дискримінації у мовному аспекті, як і в тих країнах, що сильно виступають проти Закону України «Про освіту» – примітка моя)…

   8. Виходячи із значених вище принципів і всеохопної концепції «спільного проживання», нове законодавство, схоже, не забезпечує належного балансу між державною мовою та мовами національних меншин.

   9. Зокрема, новий закон призводить до значного скорочення прав, раніше визнаних за «національними меншинами» щодо їхньої власної мови освіти… На думку Асамблеї, це не відповідає концепції «спільного проживання»…

   12. Асамблея обізнана, що україномовні меншини в сусідніх країнах не мають права на одномовну освіту своєю рідною мовою і не дістають переваг від домовленостей, спрямованих на заохочення двомовної освіти. Тому Асамблея рекомендує владі сусідніх країн, які закликають до захисту своїх меншин, проявити готовність запропонувати українським громадам, які проживають у їхніх країнах, угоди, аналогічні тим, на яких вони наполягають для своїх власних меншин (один із небагатьох пунктів, включаючи четвертий, позитивних для України – примітка моя)…

   14. Асамблея приймає рішення стежити за розвитком подій в Україні щодо захисту та просування регіональних мов і мов меншин.

   15. Асамблея просить українську владу повністю виконати майбутні рекомендації й висновки Венеціанської комісії та відповідним чином змінити новий закон про освіту».

   Окремі критичні щодо України поправки до цієї Резолюції разом з представниками Угорщини і Румунії також підтримували й делегати із Німеччини, Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Болгарії й Польщі. З української делегації Резолюцію підтримав лише Мустафа Джемілєв: його позиція є дивною. Навіть доповідач Андреас Херхель (представник Естонії), який готував її проект, утримався, бо проголосовані поправки, внесені виключно угорськими і румунськими членами ПАРЄ (більшість їхніх пропозицій були підтримані), суттєво змінили зміст Резолюції. А чому ж українські члени Асамблеї не вносили свої пропозиції для відстоювання правоти України?

   Представники Угорщини, Румунії, Хорватії та Сербії виступили проти ідеї «змішаного навчання» із викладанням, до прикладу, 60% предметів українською і 40% – мовою меншин.

   Також з Резолюції виключили тезу про те, що навчання «тільки мовою меншини» (без викладання частини предметів державною мовою) завдає шкоди самим дітям цієї національної меншини через зменшення їхньої конкурентності на ринку праці й ускладнення вступу до вищих навчальних закладів. За видалення даної тези проголосували угорські, румунські, німецькі, хорватські та польські делегати.

   Лише із мінімальною перевагою (42 голоси «за», 39 «проти») була відхилена угорська поправка про виключення п. 4, і так само (40 на 37 голосів) – пропозиція парламентарів із Угорщини та Румунії, які пропонували видалити з Резолюції п. 12.

   Резолюцію 2189 (2017) з окремими упередженими політичними висновками щодо Закону України «Про освіту» до певної міри можна розцінювати як своєрідний тиск на суто правовий орган – Венеціанську комісію, що для ПАРЄ взагалі мало б бути неприпустимим.

   Незважаючи на критичний тон Резолюції 2189 (2017), її пункти 4 і 12 є позитивними для України при відстоюванні нею своєї правоти перед упередженими критиками Закону «Про освіту», зокрема Угорщини й Румунії.

   Після зустрічі в Бухаресті 13 жовтня 2017 року з Міністром закордонних справ Румунії Теодором Мелешкану Міністр закордонних справ України Павло Клімкін із певним натяком заявив таке: «Я знаю про те, яким чином Румунія сприяє українській освіті, одночасно хотів би, щоб ми разом зробили більше». Далі він сказав, що для 60 тисяч румунських українців є лише один ліцей, а для України є оосбливо важливим аби українці, котрі мешкають вздовж кордону з Україною, могли здобувати освіту рідною мовою. Після сказаного очевидною є велика недостатність у сприянні Румунією українській освіті. Тому тут Павло Клімкін мав би говорити твердо та однозначно, а не натяками, спираючись на п. 12 Резолюції ПАРЄ 2189 (2017), витримки з якої подано вище, про вимогу України до Румунії зробити у освіті стільки ж для румунських українців, скільки Україна зробила для українських румунів, й звісно, що це можна робити разом і не тільки для прикордонних українців Румунії.

                                           Та повертаємося до російських союзників…

   17 жовтня 2017 року в Москві відбулася зустріч Прєдсєдатєля Совєта Фєдєраціі Россійской Фєдєраціі Валєнтіни Матвієнко із Головою Державних Зборів Угорщини Ласло Кевером. Ось, що вона сказала, принагідно подякувавши  Угорщині за популяризацію російської мови й літератури, про український освітянський законодавчий акт: «Ми будєм дєйствовать, чтоби побуждать Украіну убрать із закона всє діскрімінаціонниє мєропріятія. Ми нє можєм допустіть, чтоби он вступіл в сілу (Московщина буде бомбити Київ за його законні дії чи що? – примітка моя)… Он грубо нарушаєт європєйскіє конвєнціі в сфєрє прав національних мєншінств, іхніх язиков і культури. На Украінє прожівают мілліони русскоговорящіх соотєчєствєнніков. С прінятієм закона об образованіі політіка витєснєнія русского язика і совсєм набіраєт «законних» форм». До речі, ч.1 ст. 68 Констітуціі Россійской Фєдєраціі недвозначно стверджує таке (цитую оригінал): «Государственным языком Российской Федерации на всей ее территории является русский язык». Ласло Кевер зі свого боку загострив увагу на потребі покращення стосунків між ЄС та Росією, а також заявив наступне: «Сьогодні розв'язати актуальні світові проблеми, конфлікти без участі Росії неможливо… Угорщині Україна потрібна як стабільний і врівноважений сусід. Закон «Про освіту»свідчить, що, на жаль, сьогодні ця країна є нестабільною. Питання зачіпає нас не меншою мірою, ніж Росію. В Україні проживає 170 тисяч угорців. Цей закон унеможливлює навчання дітей угорською мовою. Ми не знайшли жодної здорової причини ухвалення даного документа, крім бажання посилити напругу всередині України».

   Петер Сійярто говорить про 150 тисяч угорців (дивіться вище), а Ласло Кевер – про 170 тисяч. Хоч би самі між собою розібралися, не кажучи вже про відверту неправду з  боку Голови Державних Зборів Угорщини, який заявляє, що Закон України «Про освіту» «унеможливлює навчання дітей угорською мовою», бо його стаття 7 (дивіться її вище) якраз уможливлює «навчання дітей угорською мовою» (на тлі цих незаслужених закордонних випадів проти України моя стаття «Не ваше собаче діло!» буде тут злободенною).

   Невже Угорщина, будучи свого часу під багатолітнім ворожим диктатом Москви, котра є ворогом України, бо по-бандитськи порушила її територіальну цілісність і пішла на українську землю війною, діє за принципом: «Ворог мого ворога – мій друг»? Невже Угорщині є ближчою Московія, а не Україна? Невже Угорщина вважає Україну ворогом, що домовляється з Московщиною про спільні дії супроти України?!

   Як я вже писав вище, ПАРЄ прийняла Резолюцію 2189 (2017), п. 15 котрої говорить про Венеціанську комісію, висновки якої Україна мала б виконати. Та й високі владні представники України неодноразово заявляли про готовність повністю врахувати рішення даної Комісії (хоча усі вониз будь-якого питання, без виключення, мають рекомендаційний, а не зобов’язуючий характер) в українському законі про освіту. Зокрема Президент України Петро Порошенко у своєму виступі на сесії ПАРЄ 11 жовтня 2017 року сказав таке: «Я впевнений, що висновок Венеціанської комісії зніме всі контраверсійні трактування і непотрібні підозри. І я впевнений, що ми втілимо усі рекомендації Комісії вцьому законі». Тому тут може бути цікавою думка правників інших країн щодо неї. Читайте нижче…

                                 «Чи дійсно Венеційська комісія… є другом України?»

   17 жовтня 2017 року інтернет-видання «Главком» опублікувало сміливу думку про Венеціанську комісію у інтерв’ю «Голова Конституційного суду Литви Дайнюс Жалімас: Ви впевнені, що Венеційська комісія є другом України?»: «Я можу чесно сказати, що члени Венеційської комісії, в тому числі пан Букіккіо (Джанні Букіккіо є головою (президентом) Венеціанської (Венеційської) комісії (ВК) – примітка моя), неодноразово намагалися тиснути на нас, мовляв вони відкличуть цей захід з Литви (мова йде про міжнародну неурядову конференцію Конституційних судів, що проходила у вересні 2017 року в Литві, на який вона не допустила суддів Конституційного суду Росії, котрі  за ніч (!) 19 березня 2014 року всі 19 чоловік скоїли міжнародний злочин, одноголосно всупереч міжнародному праву узаконивши агресію Росії проти України та анексію Криму, на знак солідарності з Україною ввівши проти них 2016 року санкції у вигляді 10-річної заборони їм на в’їзд до Литви – примітка моя). …Венеційська комісія тиснула на всі можливі важелі, на мене, на міністра закордонних справ. Але згодом зрозуміли, що тиск на Литву нічого не дасть. На початку жовтня голова Конституційного суду РФ Валерій Зорькін у своїй статті в «Російській газеті» цю всю історію чудово описав… Він розповів, що голова Венеційської комісії неодноразово висловлював підтримку російській делегації. І навіть після конгресу він (Букіккіо) прислав лист-вибачення Зорькіну, що, на жаль, йому не вдалося вплинути на владу Литви. Отже, це питання риторичне. Чи дійсно Венеційська комісія в особі її голови є другом України?…

   Я вважаю, що Венеційська комісія сама зраджує своїм принципам, коли вона підтримує такі Конституційні суди, як у Росії…

   Читайте продовження — Ч. 2.