Деградація продовжується…
На жаль, продовжується…
І почалася вона не вчора й не позавчора…
Йдеться про національну збірну України з футболу.
Судіть самі, відштовхуючись від наведених нижче статистичних даних.
Кваліфікаційні відбори ЧЄ 1996, 2000, 2004, 2008 років збірна не пройшла. У 2012 році Україна (разом з Польщею) була співгосподарем європейської першості, тому її команда без відбору потрапила до групового турніру, але не змогла пройти далі. А на ЧЄ – 2016 збірна України здолала відбірковий турнір та в груповому турнірі провалилася.
Тепер подивимося кваліфікацію ЧС 1998, 2002, 2010, 2014, 2018 років: ці відбори українські футболісти здолати не змогли. Винятком став лише ЧС – 2006, коли Україна навіть дійшла до ¼ фіналу, програвши там Італії 0:3, але то вже справа давно минулих днів.
Найсвіжіші враження, звісно, від кваліфікаційного турніру ЧС – 2018, де українська збірна здобула невтішні результати. Ось вони…
Місце Збірні Матчі Перемоги Нічиї Поразки М’ячі Очки
1 Ісландія 10 7 1 2 16 – 7 22
2 Хорватія 10 6 2 2 15 – 4 20
3 Україна 10 5 2 3 13 – 9 17
4 Туреччина 10 4 3 3 14 – 13 15
5 Фінляндія 10 2 3 5 9 – 13 9
6 Косово 10 0 1 9 3 – 24 1
Результати матчів:
Україна – Ісландія, 05.09.2016, 1:1;
Туреччина – Україна, 06.10.2016, 2:2;
Україна – Косово, 09.10.2016, 3:0;
Україна – Фінляндія, 12.11.2016, 1:0;
Хорватія – Україна, 24.03.2017, 1:0;
Фінляндія – Україна, 11.06.2017, 1:2;
Україна – Туреччина, 02.09.2017, 2:0;
Ісландія – Україна, 05.09.2017, 2:0;
Косово – Україна, 05.10.2017, 0:2;
Україна – Хорватія, 09.10.2017, 0:2.
Після таких «здобутків» напрошується одна характеристика: «Нездари!». Але в подібного результату є ще одна причина. Читайте про неї далі…
Ще в липні 2012 року у статті «Україна – не Іспанія» я писав: «…щоб… футболісти стали майстрами екстра — класу, їх треба починати готувати з дитячого віку. А це, в свою чергу, вимагає багато часу та капіталовкладень, не даючи швидких прибутків. Такий підхід для більшості сучасних українських (хоча українськими назвати їх важко) скоробагатьків є неприйнятним: їм треба все й одразу…
Тут потрібні тільки свої вихованці, яких з раннього дитинства мають готувати для того, щоб, граючи за різні клуби, вони могли гідно, на високому рівні виступати за українську футбольну збірну.
А все це впирається у розгалужену, високоякісну футбольну школу, якої зараз в Україні фактично немає…
От і виходить замкнене коло, з якого український футбол не може вибратися, бо американські долари та євро у вигляді швидких прибутків для ділків від футболу і не тільки не дають йому цього зробити.
Хоча приклад таких країн, як Чехія, Хорватія (порівняймо кількість населення у нас і у них), а Іспанія й поготів, де дбають про своє гідне футбольне майбутнє, показує нам шлях, яким треба рухатися: сильна національна збірна починається з дитячого футболу.
Але ж в цих, та й інших, країнах Європи, не правлять бал людці, які тільки стараються будь — яким способом і швидко набити грошима власні кишені, а далі – хоч потоп.
На теренах абсолютної більшості європейських країн панують інші підходи, які забезпечують багате життя громадянам цих країн та спортивну славу, в т. ч. і футбольну, самим країнам.
Ось чому Україна – не Чехія, не Хорватія, не Португалія, а тим більше не Іспанія».
Як бачимо, за п’ять минулих років після ЧЄ – 2012 змін на краще не сталося. Крім того, підготовка футболістів з малечку має базуватися на українському патріотизмі, щоб вони ставали справжніми Громадянами України, а не на «хохляцтві», про котре розказує моя публікація «Бєй хохлов! Спасай…», бо завдяки «хохлам» Росія окупувала українські Крим і частину Донбасу.
Тепер перейдемо до ЧЄ – 2016. У своєму матеріалі «Україна – не Ісландія» я зазначив: «На жаль, про українських збірників не можна сказати того, що про ісландських. Всі наші гравці з головної футбольної команди України (орієнтовно 45 мільйонів жителів – порівняйте з Ісландією; цікаво, скільки зафіксовано у нас професійних футболістів?) є доларовими/євровими мільйонерами (у ісландців ситуація набагато скромніша: весь чемпіонат Ісландії дешевший за одного Андрія Ярмоленка), але на полі під час ігор ЧЄ – 2016 не було помітно єдиного колективу з бажанням «вмирати» за свою Батьківщину (при поодиноких винятках, які за відсутності командної згуртованості не могли врятувати ситуацію; після програшу України Північній Ірландії футбольні дотепники кепкували, що мільйонери програли поштарям). Українським футбольним патріотизмом, на зразок ісландського, навіть не пахло.
Україна – не Ісландія…
Без жорсткого розбору «польотів», не тільки на керівному футбольному рівні, а й на вищому політичному (Міністерство молоді та спорту України теж несе частку своєї відповідальності: футбол – це не лише бізнес, а і вид спорту, який зобов’язаний прославляти Україну на міжнародній арені разом зі спортсменами з інших видів спорту; держава повинна належним чином піклуватися про розвиток свого спортивного господарства), не обійтися, інакше деградація українського футболу продовжуватиметься…
Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, у межах своїх зобов’язань і повноважень, не зачіпаючи компетенції Федерації футболу України (вона теж має зробити власні оргвисновки), просто змушені прийняти такі рішення, щоб згодом можна було хоча б у футбольному вимірі сказати: «Україна – це Ісландія».
Але високопосадовці, відповідальні за розвиток спорту в Україні загалом і футболу зокрема, постійно шукають якісь сторонні причини для виправдання власних бездіяльності й непрофесіоналізму, не бажаючи дивитися на себе у дзеркало. Підтвердженням цьому є моя стаття «І знову – прикрість!» про ганебний виступ українських спортсменів на Олімпіаді – 2016, де сказано: «…не треба (попри неодноразові, але хибні за своєю суттю, звучання) той чи інший спортивний провал, беручи за точку відліку весну 2014 року, списувати на війну з Россієй – АТО в українській юридичній інтерпретації. Неспроможність тих чи інших посадовців забезпечувати належний розвиток спорту України не залежить від бойових дій (хоча їм зручно за них ховатися). Як боротьба проти зграї терористів (українцям і світу з правової точки зору саме так подається російська агресія…) пов’язана з підготовкою українських атлетів світового рівня? Невже в Колумбії спокійніше, ніж в Україні?!
Якщо українська влада найвищого рангу не втрутиться в ситуацію та не зробить жорстких кадрових висновків зі звільненням із займаних посад відповідних чиновників, то Україну чекатимуть чергові провали не лише у футболі, а й в інших зимових і літніх видах спорту».
Контрастом на фоні вітчизняних спортсменів, включаючи футболістів, без фізичних обмежень є українські літні паралімпійці (не на багато від них відстають й учасники Паралімпійських зимових ігор), котрі від першої своєї Паралімпіади – 1996 демонструють величезний прогрес і є зразком служіння своїй справі, що показано у моїй публікації «Не скигліть, а беріть приклад!», в якій, зокрема, говориться: «Українські паралімпійці не скиглять, не нарікають на долю, а постійно вдосконалюють свою майстерність і приносять спортивну славу Україні!
Українські паралімпійці заслуговують на те, щоб українські олімпійці (особливо ті, хто повинен дбати про їхню належну підготовку) рівнялися на них!
Не скигліть, а беріть приклад!». Цей заклик стосується й національної збірної України з футболу, а також Федерації футболу України (ФФУ).
Але тепер на вказаному тлі напрошується наступне питання: «Невже українська влада так добре дбає лише про паралімпійців, забуваючи про інших спортсменів?!». Очевидно, що ні! Немає бажання та вміння в неї, за невеликими винятками, самовіддано працювати на українську справу. Оці винятки й героїзм самих параолімпійських атлетів і приносять великі спортивні здобутки для України на змаганнях людей з обмеженими фізичними можливостями, а загалом українська спортивно — футбольна картина є дуже похмурою. Без викорінення «хохляцтва», «вати», про що йдеться у моїй роботі «6Д + 3П, або Що необхідно Україні для успіху», в усіх сферах українського суспільного життя, включно зі спортом, діла не буде.
Та «повернемося до наших баранів», тобто до футболу України. Вище я охарактеризував його одним словом «Нездари!», виходячи з міжнародних «здобутків» української національної футбольної збірної команди. На фоні перманентних її невдач заключним акордом для такої характеристики став провальний матч Україна – Хорватія 9 жовтня 2017 року з рахунком 0:2 перед забитим вщент 70 — ма тисячами українських вболівальників стадіоном і мільйонами їх по всій Україні перед «голубими екранами». Українські футболісти навіть не спромоглися на нічию, чим продемонстрували власну неповагу до своїх прихильників.
Характеристика «Нездари!» стосується не лише гравців збірної України, а й тренерів, крім ЧС – 2006, включаючи тренерський штаб на чолі з Андрієм Шевченком (він був видатним футболістом, але з тренерством у нього поки геть не складається), оскільки від них (не тільки від польових гравців: як їх вирощувати, саме вирощувати, сказано вгорі) у значній мірі залежить рахунок того чи іншого матчу, підтвердженням чому є здобутки ісландців (дивіться нижче). Враховуючи результати гри збірної команди під його керівництвом, Шевченко мав би подати у відставку, зробивши таким чином високоморальний поступок, а приймати її чи ні – це вже справа ФФУ. Тим більше, що перше місце в підгрупі зайняла збірна Ісландії, більшість футболістів якої не грають у відомих клубах і не мають мільйонних статків (зверніться ще раз до мого матеріалу «Україна – не Ісландія»), якими володіють українські гравці, та котру тренує працюючий лікар — стоматолог, який сам лікує і оперує своїх пацієнтів. Чуєте?! Працюючий лікар — стоматолог! Також показовою в цьому питанні є команда Хорватії. Під час відбіркових ігор багато говорилося про поганий психологічний клімат у хорватській футбольній збірній, а винуватцем цього та невдалої гри хорватів у кількох матчах кваліфікації ЧС – 2018 називався головний тренер команди. Тепер вдумайтеся: тренера збірної Хорватії поміняли 7 жовтня 2017 року, не побоявшись того, що вже 9 жовтня 2017 року їй доведеться грати з українською збірною командою, котрій, як і хорватам, відступати було нікуди. В Україні цей факт сприйняли за добрий знак на користь українських футболістів, але шокова заміна хорватського тренера пішла на користь саме збірній Хорватії та на шкоду команді України, в якій під час гри проявилася купа проблем, особливо в ганебному для українських футболістів другому таймі. Так що подібна хорватській «шокова терапія» може давати позитивні результати у футболі. Чим не приклад для України?
Але є один позитивний момент від провалу української національної футбольної збірної. Знаєте який? Не буде гнилих дискусій на тему їхати чи не їхати на ЧС – 2018 до Росії, котра окупувала Крим і окремі райони Донецької та Луганської областей і продовжує збройну агресію проти України. Нормальним було б грати українським футболістам, у випадку гіпотетичного позитивного результату кваліфікаційного відбору для команди України, на російських стадіонах в той самий час, коли Росія на Донбасі продовжує воювати проти Українського народу, результатом чого вже є 10 тисяч убитих жителів України?!
Тепер підіб’ємо підсумки…
Щось змінилося у 2017 році в кращий бік для українського футболу, починаючи від літа 1996 й після 2016 року? Ні!
Деградація продовжується…
Чи не пора на ній поставити хрест? Способи, як це зробити, наведені вище.
Інакше Україна ніколи повністю не випрямить ноги, включаючи спорт загалом і футбол зокрема, з — під гніту олігархів, брудних ділків, «хохлів», пристосуванців, перекинчиків, «ватників», які детально змальовані у моєму дослідженні «Про «ватників», дурнів, чистоплюїв і запізнілу реакцію…», колабораціоністів, не тільки російських, та інших московскіх пріхлєбатєлєй, про котрих розказує моя праця «Українські спецслужби провалилися!».
0 коментарів