Це теж нарешті дійшло!
Українське членство в Організації Північноатлантичного договору – це гарантія увіковічення суверенності Українського народу та незалежності Української Держави.
Патріоти, вороги, дурні, болото
Ті з українців, хто виступав до російської агресії, усвідомлюючи постійну протиукраїнську загрозливість Московії, й виступає після її початку за вступ України в НАТО, є думаючими, небайдужими, просунутими і розумними людьми, українськими патріотами. Будь Україна членом Північноатлантичного Альянсу, Московський Кремль ніколи б не насмілився розпочати проти неї бойові дії, оскільки б діяла стаття 5 Вашинґтонського Договору про колективну оборону (напад на одного члена НАТО означає напад на весь Альянс), а московитський воєнний потенціал в рази менший за бойові можливості НАТО.
Ті з українського суспільства, хто виступає проти входження України до Організації Північноатлантичного договору, бачачи на власні очі війну Росії проти України та її наслідки, є внутрішніми ворогами («ватниками») і поплічниками зовнішнього ворога – Московії, керованої кремлівськими імперіалістами й ненависниками всього українсько — незалежницького, українсько — європейського та українсько — євроатлантичного, підтримуваних абсолютною більшістю росіян з такими ж ординськими україноненависницькими поглядами.
Ті з української громади, хто не виступає проти вступу, але й попри всі аргументи (читайте мою статтю «Навіщо це Україні?») не підтримує його, бо сумнівається в необхідності набуття Україною членства в НАТО, говорячи про позаблоковий (був при Януковичу) або міфічний нейтральний статус, на тлі російської агресії, розв’язаної Московією антиукраїнської війни і вбивства тисяч людей та окупації частини українських територій, – це короткозорі люди, дурні, адже плани Московського Кремля про повне підпорядкування собі України є очевидними і зрозумілими, як Божий день, а без західної підтримки, особливо в 2014 та 2015 роках, хай навіть і не такої значної, якою б вона мала бути після українського ядерного роззброєння та підписання Будапештського меморандуму (зверніться до мого дослідження «Ціна незалежності: 1240 чи 600 тисяч?»), Україна могла не встояти перед агресором. Московські загарбницькі плани кануть в небуття лише після вступу України до Альянсу.
Ті з українських людей, хто немає ніякої думки про повну інтеграцію України в НАТО, знаючи про збройний напад Росії на їхню землю, є байдужим болотом.
З усіма переліченими категоріями Українського народу має активно працювати українська влада:
патріотів реальними справами переконувати в тому, що вона здійснює необхідні реформи для швидкого здобуття Україною критеріїв відповідності стандартам Організації Північноатлантичного договору з метою вступу до неї;
з внутрішніми ворогами зобов’язані жорстко розбиратися правоохоронні органи, в першу чергу СБУ через загрози українській національній безпеці, адже ворогам місце за ґратами;
дурням закон не писаний, але якщо вони переходять на сторону «ватників», то це також справа правоохоронців;
болото треба переконувати в необхідності вступу України до НАТО, бо під дією російської агресивної ворожої пропаганди його частина може перекинутися в табір «ватників» або дурнів, а потрібно, щоб підтримувався вступ.
Підсумовуючи, чим повинна займатися влада, необхідно сказати таке: вона має працювати не покладаючи рук з метою реформування української ґосподарки за стандартами Альянсу і аргументовано, дохідливо, наполегливо пояснювати Українському народу необхідність набуття Україною членства в Організації Північноатлантичного договору та вигоду від цього. Активна роз’яснювальна робота лише збільшить число прихильників вступу України до НАТО, а глибокі, швидкі реформи зроблять реальним повноправне українське членство в Північноатлантичному Альянсі за 3 – максимум 5 років.
Євроатлантизм = український патріотизм
У питанні вступу України до НАТО я завжди був і залишаюся переконаним євроатлантистом.
Уся моя політична, парламентська діяльність, публічні виступи, статті в ЗМІ спрямовувались (при чому в той час, коли багато нинішніх активних прихильників Альянсу навіть не згадували його у приватних розмовах, а дехто з них перебував у проросійських організаціях або працював у москвофільських структурах, як от телеканал «Інтер») і спрямовуються на користь входження моєї Батьківщини до Організації Північноатлантичного договору. В цьому, шановні читачі, ви можете переконатись самі, детально знайомлячись з наступними моїми (далеко не всіма, бо багато з них я, на жаль, не зберіг для власного архіву) публікаціями, інтерв’ю, де йдеться про потребу членства України в НАТО:
«Георгій Манчуленко. Три роки у Верховній Раді України: звіт і аналіз» («Нова буковинська газета» № 22 від 30 травня та № 23 від 6 червня 1997 року; газета «Голос краю», м. Заставна, №23 від 6 червня, № 24 від 13 червня, № 25 від 20 червня, № 26 від 27 червня і № 27 від 4 липня 1997 року; газета «Буковинське віче» № 45 від 11 червня, № 47 від 18 червня, № 48 від 21 червня, № 49 від 25 червня, № 51 від 2 липня та № 55 від 16 липня 1997 року; газета «Zorile Bucovinei» № 45 від 11 червня 1997 року; газета «Хотинські вісті» № 25 від 14 червня, № 26 від 21 червня і № 28 від 5 липня 1997 року);
«Працюючим – зарплату! Пенсіонерам – пенсії! Потребуючим роботу – допомогу! Бандитам – тюрми!» («Нова буковинська газета» № 42 від 18 жовтня 1997 року);
«Депутатський звіт народного депутата України Георгія Манчуленка» («Нова буковинська газета» № 11 від 20 березня 1998 року);
«Концепція національної безпеки України – справа кожного» (газета «Україна молода» від 9 квітня 2003 року);
«Нові пригоди українців у Перській затоці» (газета «Столиця» № 23 від 6 – 12 червня 2003 року);
«Обрізання для армії» (газета «Україна молода» від 23 березня 2004 року);
«Армія ХХІ століття» (газета «Без цензури» № 19 від 14 – 20 травня 2004 року);
«Армійська реформа чи руйнація війська» (газета «Українське слово» число 23 від 2 – 8 червня 2004 року);
«Через терни до Альянсу» (газета «Слово Просвіти» ч. 24 від 10 – 16 червня 2004 року);
«Георгій Манчуленко: «Якщо Воєнна доктрина передбачає вступ до НАТО, час, нарешті, подати офіційну заяву» (газета «Народне слово» № 24, липень 2004 року);
«Георгий Манчуленко: Запад осознает важность Украины в системе безопасности» (газета «Вечерние вести» № 107 от 23 – 29 июля 2004 года);
«Георгій Манчуленко: Незрозуміло, якими інтересами керується наша влада, направляючи українських миротворців до Іраку та Ліберії й ігноруючи Придністров’я» (газета «Україна молода» від 1 вересня 2004 року);
«Хіба можна розчаруватися в Україні?!» (серпень 2011 року, звідси й далі – електронні ЗМІ);
«Команда ТАЯ, що на людей чхає…»;
«Наше майбутнє – в об’єднаній Європі, а не на руїнах Російської імперії» (вперше ця стаття була опублікована в газеті «Голос України» № 201 від 20 жовтня 1998 року і пізніше переробленою та доповненою – на сторінках електронних ЗМІ в грудні 2011 й у січні 2012 року);
«З Новим роком та Різдвом Христовим, Українська громадо!» (грудень 2011 і перероблений варіант – грудень 2015 року);
«Від соборності українських земель до соборності наших душ!» (січень 2012 та з доповненнями – січень 2016 року);
«Старі гримаси нового обличчя російської демократії»;
«Справа Троцького живе… » (лютий 2012, доповнення – серпень 2015 й березень 2016 року);
«Україні – порядну владу і чесних депутатів! Що мною зроблено…»;
«Край, де варто жити! Кому?» (квітень 2013, доповнення – травень 2016 та червень 2017 року);
«Чому я не хочу вертатись до СРСР?»;
«Золота Орда, Московська (урядова) православна церква і «русскій мір»;
«Пам’ятайте, що Росія завжди була вашим ворогом»;
«В Європу – без сміття! Про деякі першочергові кроки нової влади» (початок лютого 2014 року);
«Захищай Україну зараз, щоб потім не було пізно!»;
«Обережно – Росія! 10 завдань українцям» (квітень 2014 року);
«Меморандум — Резолюція — Постанова — Заява = ?»;
«Листи небайдужого… Або перемога, або наша смерть!»;
«А що сталося з першою леді України?»;
«Фільтрація, або Таких «правоохоронців» – на мило!»;
«Щоб жити по — новому, потрібні зміни!»;
«Ето радость со слєзамі на глазах…»;
«Куди нас ведуть?»(грудень 2014 року);
«Про проблеми української розвідки»;
«Кому в Україні весело живеться, або Хто плює на законодавство про боротьбу з корупцією… Частина 5»;
«Корупція – наш рулєвой? Кого і як треба люструвати…»;
«До Дня Перемоги над нацизмом! З ким Україні звіряти годинник?»;
«Емігрувати не можна залишитися…»;
«Говориться одне, а робиться інше?» (серпень 2015 року);
«Ціна незалежності: 1240 чи 600 тисяч?»;
«Чи шльондра, чи імпотент – все одно біда!»;
«Горбатого могила виправить? Щодо візитів в Україну Джорджа Буша і Джозефа Байдена» (грудень 2015 та доповнено в листопаді 2016 року);
«Де закінчується політична Європа?» (січень 2016 з доповненням в червні 2017 року);
«Москві Київ ніпочому! І Ватикану теж…»;
«Владна багатоголовість доведе нас до цуґундера!»;
«Згадаємо всіх зрадників поіменно!»;
«ЄС – Україна: безвіз, безліс чи безшанс? Український шанс – твердий курс на США і НАТО, як надвагому складову частину української мрії!» (грудень 2016, доповнення – червень 2017 року);
«Вчімося у маршала Маннергейма перемагати Россію!»;
«6Д + 3П, або Що необхідно Україні для успіху»;
«США визначилися з окремими зовнішньополітичними пріоритетами?»;
«Про «ватників», дурнів, чистоплюїв і запізнілу реакцію…».
Чому я навів такий достатньо обширний перелік моїх проНАТОвських статей? Та тому, що завершився певний етап зближення України з Північноатлантичним Альянсом і через те є потреба підвести його підсумки. Що ж це за етап? Законодавчий.
НАТО та українська «позаблоковість»
Ще в грудні 2014 року у матеріалі «Куди нас ведуть?» мною було зазначено: «Верховна Рада України 23 грудня 2014 року ухвалила президентський законопроект №1014-3 від 18 грудня 2014 року: за – 303 депутати.Після його підписання, що Президент України зробив 29 грудня 2014 року, і оприлюднення він набуде сили Закону (згодом ми отримали Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості»№ 35-VIII від23 грудня 2014 року). Ним вносяться зміни до Закону України «Про основи національної безпеки України» та Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» в редакції Януковича 2010 року і одночасно фіксується вступ у майбутньому України до ЄС, але не фіксується вступ у перспективі України до НАТО. Тобто, метою поглиблення співпраці України з ЄС є набуття членства в ньому, а метою поглиблення співпраці України з НАТО є… подальше поглиблення співпраці з ним. Оце така «відмова» від позаблоковості!».
Влада тоді переконувала українське суспільство, що таке рішення – єдино правильне (боялася Московії?), що воно передбачає членство України в НАТО, хоча такого там й близько не було. Ніхто з високопосадовців не реагував на пропозиції, мої зокрема, що формула, застосована до ЄС, має бути вжита і щодо НАТО, а тому Закон № 35-VIII потребує відповідної зміни. Так тривало 2,5 роки.
НАТО та українська позаблоковість
Аж 8 червня 2017 року Верховна Рада України прийняла проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо зовнішньополітичного курсу України) з реєстраційним № 6470 від 18 травня 2017 року (за 276, проти 25, утрималися 3, не голосували 53: всі, хто був відсутній чи не голосував без поважних на то причин і голосував проти – це вороги Української Держави й агенти — соратники російського агресора, а ті, що утрималися – недалекі люди (дивіться вище). Цим законопроектом вносяться зміни до двох Законів України – деталі подано в пунктах а та б:
а) Закон України «Про основи національної безпеки України» (було): «Стаття 6.Пріоритети національних інтересів.
Пріоритетами національних інтересів України є:…
інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі та в євроатлантичний безпековий простір…»,
«Стаття 8.Основні напрями державної політики з питань національної безпеки…
Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є:…
поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації»,
Закон України «Про основи національної безпеки України» (буде): «Стаття 6.Пріоритети національних інтересів.
Пріоритетами національних інтересів України є:…
інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі та в євроатлантичний безпековий простірз метоюнабуття членства в Організації Північноатлантичного договору…», «Стаття 8.Основні напрями державної політики з питань національної безпеки…
Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є:…
поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою набуття членства у цій організації»;
б) Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (було): «Стаття 11. Засади зовнішньої політики…
2. Основними засадами зовнішньої політики є: …
поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою
досягнення критеріїв, необхідних длянабуття членства у цій організації…», «Стаття 14. Прикінцеві положення…
2. Внести до Закону України «Про основи національної безпеки України» (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., № 39, ст. 351) такі зміни: …
2) вабзаці одинадцятомустатті 6 слова «та в євроатлантичний безпековий простір»виключити;
3) вабзаці п’ятомучастини другої статті 8 слова «та Організації Північноатлантичного договору»виключити»,
Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (буде):«Стаття11.Засади зовнішньої політики…
2. Основними засадами зовнішньої політики є: …
поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою набуття членства у цій організації…», «Стаття 14. Прикінцеві положення…
2. Внести до Закону України «Про основи національної безпеки України» (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., № 39, ст. 351) такі зміни: …».
Схвалений законопроект чітко зафіксував майбутній вступ України в НАТО. Сподіваюся, що дане рішення – вже назавжди! Як і у випадку з прийняттям Постанови Верховної Ради України «Про Звернення Верховної Ради України до Конгресу Сполучених Штатів Америки щодо безпекових гарантій» від 22 березня 2017 року, котру треба було схвалити ще три роки назад (деталі я розказав у своїй статті «Нарешті дійшло!»), це теж нарешті дійшло до української влади, адже й Президент України під час спільного з Президентом Литви Далею Грібаускайте брифінгу у Харкові 9 червня 2017 року заявив: «Звичайно, що підпишу (проект Закону № 6470 – примітка моя), оскільки ця законодавча ініціатива була погоджена зі мною… Хочу нагадати, що це не новація, а повернення до того стану, коли в 2003 році в Законі про основи національної безпеки в якості головної мети було членство в НАТО (сказано саме про той Закон, над яким я працював у Комітеті Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборонита в парламенті 4 скликання серед колег — депутатів з метою його прийняття: деталі знайдете у моїй статті «Куди нас ведуть?» – примітка моя)».
Краще пізно, ніж ніколи…, ні – краще вчасно й реально!
І ось через 3 роки діяльності нової влади реальна відмова від позаблоковості України, запровадженої Януковичем 1 липня 2010 року, сталася! Мені приємно, що в цьому є й моя заслуга. А от чому українська влада так часто в різних ситуаціях діє за принципом «Краще пізно, ніж ніколи…», я не можу збагнути, але такий підхід є надто ризикованим та загрозливим, бо може настати момент, коли намагання зробити потрібну справу бодай пізно означатиме дійсно запізно, а в зовнішній політиці, міжнародних стосунках це нерідко має наслідком те, що потрібного результату через упущений момент не буде вже ніколи й тоді держава стає ще вразливішою до будь — яких небезпек. Гратися з вогнем – занадто дороге задоволення, коли на кону стоїть незалежне існування України.
Тепер законодавче рішення про українське блокове майбутнє треба наповнювати реальним змістом (головне, щоб не було хитань і, боронь Боже, відкату до позаблоковості, котра не вберегла Україну від російської агресії) й наповнювати оперативно, а не так, як вказано вище, зокрема у моїй публікації «Говориться одне, а робиться інше?». В ній, а також у моєму дослідженні «Ціна незалежності: 1240 чи 600 тисяч?» знайдете деталі про право (не обов’язок!) України проводити чи не проводити референдум щодо вступу в Північноатлантичний Альянс. Якщо вже й проводити, то в час найвищої громадської підтримки ідеї входження до НАТО. Це можна було зробити, як я пропонував, одночасно з місцевими виборами 2015 року (та й заяву про прийняття України до Альянсу варто було зробити в тому ж році: аргументи наведені у моїй статті «Куди нас ведуть?»), бо чим менше буде успіхів (або вони будуть надто повільними, малопомітними) у покращенні життя українців і наближенні його до європейських стандартів та антикорупційній боротьбі, тим менше ставатиме прихильників Організації Північноатлантичного договору, ЄС (хоча вони ніяк не пов’язані з українською внутрішньою політикою, на яку найбільше повинні впливати самі українські громадяни, але люди, на жаль, повністю цього не усвідомлюють). Й тут принцип «Краще пізно, ніж ніколи…» може тільки нашкодити. Українська влада має проводити постійну широку роз’яснювальну роботу серед Українського народу про переваги, вигоди від набуття Україною членства в НАТО, але не так, як зараз – практично ніяк. Це ж стосується і її дій відносно Євросоюзу, хоча перспектива вступу до нього набагато віддаленіша, ніж членство в Альянсі.
Безвізовий режим та НАТО. Пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики
11 червня 2017 року для власників українських біометричних паспортів запрацював безвізовий режим між Україною та ЄС: це є визнанням того, що українська сторона, хай і під західним тиском, виконує взяті на себе зобов’язання та здійснює потрібні для людей реформи з поступом вперед. Але, скажімо, у сфері боротьби з корупцією, попри прийняття доброго антикорупційного законодавства, створення нових антикорупційних органів і запровадження електронного декларування, ситуація залишається жахливою (мій матеріал «Ніхто не хотів помирати, ні — декларувати…» підтверджує сказане).
Крім того, треба відмітити, що зближення України з Європою, Заходом відбулося, в першу чергу, завдяки Майдану, героїзму Небесної Сотні та українських воїнів на східній війні у зоні проведення АТО, а вже потім – завдяки владі.
Безвізовий режим не повинен бути спаплюжений російськими колабораціоністами з окупованих Московією Криму і окремих районів Донецької та Луганської областей – противниками повернення України до свого європейського дому, апологетами московитського ярма і заодно «українськими громадянами» з внутрішніми українськими паспортами, за якими їм видадуть біометричні паспорти для безперешкодного відвідування вільного європейського світу. Для цієї категорії істот влада повинна створити жорсткі запобіжники з метою недопущення урівняння її в правах з українськими патріотами, майданівцями, військовиками АТО й дійсно українськими громадянами.
На тлі безвізових поїздок українців до країн дружнього ЄС відсутність віз між Україною та ворожою Росією – таке собі безпекове дежавю – виглядає нонсенсом. Це ще не дійшло до влади? Але ж російська збройна агресія триває вже три роки!
Впровадження євросоюзівського безвізового режиму є кроком (але тільки кроком, хай і великим, назад від Московії, а коли настане остаточний розрив України та Росії розказує моя замітка «Де закінчується політична Європа?») до суттєвого зближення не лише з ЄС, а й із НАТО, оскільки вимоги до впровадження Україною західних стандартів з боку обох структур багато в чому співпадають у розрізі цивільного сектору. І якщо в ньому Україна має непогані здобутки, то про воєнний сектор цього сказати не можна – за три роки мало бути зроблено набагато більше у впровадженні стандартів Північноатлантичного Альянсу.
Наповнення законопроекту № 6470 реальними справами (про них, зокрема, йдеться у моїй публікації «ЄС – Україна: безвіз, безліс чи безшанс? Український шанс – твердий курс на США і НАТО, як надвагому складову частину української мрії!» й виконання УА з Євросоюхом) та підняття рівня життя Українського народу до західних (ЄС, НАТО) стандартів, жорстке посилення безпекових заходів різного виду на російському напрямку і вступ України до Організації Північноатлантичного договору, а після неї – до Європейського Союзу – це пріоритети української внутрішньої та зовнішньої політики.
Надіюся, що до української влади це теж нарешті дійшло!
P. S. Прийнятий 8 червня 2017 року Верховною Радою України законопроект № 6470 Голова Верховної Ради України підписав і відправив на підпис Президенту України 22 червня 2017 року, а Президент України його підписав 6 липня 2017 року: таким чином почав діяти Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зовнішньополітичного курсу України» № 2091-VIII.
P. Р. S. На жаль, українська влада не діяла в здійсненні необхідних для українського суспільства реформ за євроатлантичними стандартами так, як я пропонував вище, тому й мій прогноз щодо можливого набуття Україною повного членства у НАТО щонайпізніше в 2022 році виявився занадто оптимістичним, хоча заради справедливості необхідно відзначити, що гальмування євроатлантичної інтеграції України відбулося і з «допомогою» таких українських «друзів», як Німеччина, Угорщина, Франція тощо…
0 коментарів