Пінчук, ПНХ!

   Американська газета The Wall Street Journal (WSJ) 29 грудня 2016 року опублікувала неоднозначну, м’яко кажучи, статтю одного з олігархів України Віктора Пінчука  «Україна має піти на болючі компроміси заради миру з Росією». ЇЇ неоднозначність, яка навіть не приховує російського колабораціонізму автора, є очевидною. Судіть самі, читаючи український переклад всього тексту зазначеного пінчуківського творіння. Отже,

                                                                                     програма Пінчука:

   «Крим не має стати на заваді угоди, яка закінчить війну. Життя, які будуть врятовані, варті цього.

   Багато українців схвильовані новою адміністрацією США через її обіцянку запровадити інший підхід до Росії, яка захопила та силою анексувала Український Кримський півострів у 2014 році і потім ініціювала та підтримала так званий «сепаратистський рух», щоб також отримати контроль над частинами території Східної України. Ми також схвильовані, що на фоні антиурядових настроїв у Європі, прийдешні вибори по всьому континенту приведутьдо владилідерів, які захочуть заключити угоду з Кремлем.

   Жодне рішення неможливо буде прийняти без 40 мільйонів українців. Наші громадяни продемонстрували з кінця 2013 року, що вони боротимуться, якщо перспектива життя у вільній, демократичній, толерантній ісправедливій державі буде забрана. Тим, хто шукає «реалістичного» рішення, слідвзяти це до уваги.

   Але інстинктивна реакція  багатьох українців  на  нові  обставини  – вимагати того, що й раніше, але з більшою силою та наполегливістю – може не спрацювати. Замість постійних пронизливих закликів, ми маємо також адаптуватися до нової реальності та  допомогти нашим міжнародним друзям допомогти нам.

   Нова адміністрація у Вашингтоні може стати можливістю для України внести свій вклад у вирішення  питання  російської інтервенції.

   Так, ми маємо відстоювати фундаментальні принципи нашої боротьби – право України обирати  свій  власний шлях, захищати територіальну цілісність і будувати успішну країну.   

   Москва має виконати свої зобов’язання відповідно до Мінських угод 2014 та 2015 років, щоб завершити конфлікт на  сході  України. Це має забезпечити припинення вогню і відведення бойовиків та важкого озброєння, що не було зроблено.

   Але це може бути частиною більшої картини, в якій ми робимо болючі копроміси заради  миру. Розгляньте наступні ідеї.

   Україні слід розглянути тимчасове виключення членства в ЄС зі списку наших заявлених  цілей на найближче майбутнє.  Ми можемо побудувати європейську країну, бути привілейованим партнером, а  потім обговорювати вступ.

   В той час як ми підтримуємо нашу позицію, що Крим є частиною України і має бути повернутий, Крим не повинен стояти на шляху угоди, яка закінчить війну на сході на рівноправній основі.Україні потрібно15-20 років, щоб закумулювати достатній економічний ріст та стабілізувати нашу інфраструктуру, соціальний захист та фінансову систему. Кожен з Криму захоче потім жити у цій майбутній Україні, як східні німці захотіли стати частиною Західної Німеччини.

   Конфлікт на сході був ініційований ззовні і  це не  є  рух  за автономію  чи громадянська війна. Не буде умов для справедливих виборів доки Україна не отримає повного контролю над своєю територією. Але ми маємо проігнорувати цю правду та  прийняти місцеві вибори.Такі компроміси можуть означати, що ми підводимо українців зі сходу, які сильно постраждали. Але, якщо це те, що потрібно, щоб продемонструвати українську  прихильність  до мирного об’єднання, то ми маємо піти на такий компроміс, щоб врятувати тисячі життів.

   Ми маємо зосередитися на допомозі тим, хто змушений був залишити свої домівки і не може повернутися  через загрозу  жити вумовах репресій та небезпеки, запропонувавши їм всю можливу підтримку з  відбудови  їх життя  в новій реальності.

   Насамкінець, давайте приймемо те, що Україна не стане членом НАТО в близькій чи середньостроковій перспективі.  Пропозиція не на столі, а якщо  б  і  була, це може призвести до міжнародної кризи безпрецедентних розмірів. Наразі, ми маємо переслідувати альтернативний безпековий план та  прийняти нейтралітет як наше близьке бачення на майбутнє.

   Україні будуть необхідні безпекові гарантії. В 1994  році  згідно  Будапештського  меморандуму США, Росія, Велика Британія, Франція і  Китай  надали запевнення безпеки в обмін на здачу Україною свого ядерного арсеналу. Ми довіряли цій угоді, але болюче зрозуміли, коли Росія захопила Крим, що запевнення не є гарантіями.

   Україна має запропонувати реалістичні, детальні пропозиції стосовно всіх цих пунктів. Ми також маємо дати зрозуміти, що ми готові прийняти поступове зняття санкцій з Росії, якщо ми рухаємось до рішення, яке забезпечує вільну, об’єднану, мирну та безпечну Україну.

   Українські життя, які будуть врятовані, варті болючих компромісів, які я запропонував. Ми маємо повторювати, що Україна може брати участь у  вирішенні власних проблем і протистояти  глобальним  викликам, як частина широкої міжнародної коаліції.

   Коли я приймав Дональда Трампа як спікера по відеозвязку  на щорічній зустрічі Ялтинської  Європейської  Стратегії  в 2015  році, він висловив велику повагу до України і  віру, що ми не отримуємо ту  підтримку, на яку заслуговуємо. Я сподіваюся, що його симпатія  до України може бути основою для значимих переговорів, угод та, нарешті, мирного врегулювання.

                                                                                                           Віктор Пінчук, український промисловець і філантроп».

                                                  «Друзі» України. Програма Пінчука – програма капітуляції

   Отаку програму капітуляції України перед Росією сотворив (ще й фактично закликає Президента США підтримати її) Пінчук, український промисловець і філантроп, як він сам себе називає, а насправді проросійський олігарх, котрий сколотив свої капітали на українських трудових мозолях в тісній кооперації з Росією, що продовжується навіть під час російської збройної агресії проти України, коли Московія окупувала Крим і частину Донбасу. Сутність таких пінчуків та їм подібних олігархічних створінь одна – для них Україна є лише територією для заробляння «бабла» (грошей – нормальною людською, не їхньою, мовою), а українців вони мають за дурнів (ґоїв ще кажуть на українських теренах), використовуючи їх для обслуговування власних інтересів (моя стаття «Або незалежність, або олігархи!» детально про них розказує, а її назва говорить сама за себе).

   Підтвердженням проросійської позиції Пінчука є його «пєрли» щодо Криму (фактично забути про нього на 15 – 20 років, а це значить, що забути назавжди – саме цього хоче Москва), виборів на окупованих Росією частинах Донецької і Луганської областей (без контролю Києва над своєю територією – саме цього хоче Москва), відмови України на ближню перспективу від цілі набуття членства в ЄС (практично означає забути про нього зовсім – саме цього хоче Москва) та взагалі від вступу до НАТО (прийняти нейтралітет – саме цього хоче Москва; позаблоковий статус України, запроваджений Януковичем і ще, на жаль, частково діючий навіть після нього в розрізі Північноатлантичного Альянсу, не врятував її від російської агресії), надання безпекових гарантій Україні (звісно, що за участі сусіда та «миротворця» Росії – саме цього хоче Москва, яка вже розтоптала одні гарантії безпеки у вигляді Будапештського меморандуму), поступового зняття санкцій з Росії (після вказаних вище капітулянтських кроків – саме цього хоче Москва). Фактично таку ж промосковську позицію, як і Віктор Пінчук, займає ще один «друг» українців Генрі Кіссінджер, колишній державний секретар США. Боже, бережи Україну від подібних «друзів»!

                                                       Болючі компроміси для України, але не для Пінчука

   Сподіваюсь, ви уважно прочитали пінчуківську капітулянтську програму. У вас ще є сумніви чиї інтереси Віктор Пінчук відстоює?! Очевидно, що не українські, а російські! Захищаючи російські інтереси, він захищає власні бізнес, прибуток, «бабло» (нічого особистого – лише власна кишеня), а ви, звичайні українські громадяни, борітеся, волонтерствуйте й гиньте на Майдані та в зоні АТО (хіба українське військо бачило його допомогу?), боронячи українську справу, а заодно спокій і благополуччя пінчуків та іже з ними (хоча вони без проблем можуть покинути Україну, якщо їй буде кепсько – власні літаки, закордонні мільярдні рахунки і палаци на них чекають, а простий український люд чекають лише злидні, які їм забезпечили олігархи: читайте мою публікацію «Націоналізація неплатоспроможного «Приватбанку». Хто відповідатиме за його банкрутство?»).

   Пінчуку плювати на ідеали Революції Гідності (мій матеріал «Український Євромайдан діє!» змальовує її), які не мають нічого спільного з його оприлюдненими вище поглядами. Він торгує українськими землями, за які боролося не одне покоління українців з чужинськими загарбниками без належної підтримки ззовні, в т. ч. й проти Російської імперії, СССР та бореться проти його спадкоємиці Росії – Московії. Хто дав Пінчуку таке право?

   Український письменник, поет, драматург Олександр Олесь (в дійсності – Олександр Кандиба: 05.12.1878 – 22.07.1944) 22 серпня 1931 року написав:

 

                                                                      «Коли Україна за право життя

                                                                      З катами боролась, жила і вмирала,

                                                                      І ждала, хотіла лише співчуття,

                                                                      Європа мовчала.

 

                                                                      Коли Україна в нерівній борьбі

                                                                      Вся сходила кров'ю і слізьми стікала

                                                                      І дружної помочі ждала собі,

                                                                      Європа мовчала.

 

                                                                      Коли Україна в залізнім ярмі

                                                                      Робила на пана і в ранах орала,

                                                                      Коли ворушились і скелі німі,

                                                                      Європа мовчала.

 

                                                                      Коли Україна криваві жнива

                                                                      Зібравши для ката, сама умирала

                                                                      І з голоду навіть згубила слова,

                                                                     Європа мовчала.

 

                                                                      Коли Україна життя прокляла

                                                                      І ціла могилою стала,

                                                                      Як сльози котились і в демона зла,

                                                                      Європа мовчала».

 

   Починаючи з 2014 року, Європа вже не мовчить, хоча й її допомога Україні могла би бути набагато більшою (як, зрештою, і США: доказом є моя публікація «Ціна незалежності: 1240 чи 600 тисяч?»), але серед європейського політикуму є чимало пінчуківських однодумців щодо торгівлі українськими суверенітетом та територіями, хоча серед європейців немає бажаючих торгувати землями власних країн.

   Віктор Пінчук відкрито демонструє свій російський колабораціонізм. Після прочитання його публікації «Україна має піти на болючі компроміси заради миру з Росією» тільки сліпий цього не побачить. Колабораціонізм – це зрада, що тягне за собою кримінальну відповідальність згідно статті 111 Кримінального кодексу України (ККУ), оскільки пінчуківські дії шкодять суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності України. Болючі компроміси від Пінчука погублять Україну!

                                                                    Правоохоронці чи «правоохоронці»?

                                                                   Де нейтралізація внутрішніх ворогів?

   СБУ повинна сказати своє слово. Вона, між іншим, розслідує обставини пінчуківських дій у кримінальному провадженні № 22014000000000489, але за статтями 110 «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України», 258 — 3 «Створення терористичної групи чи терористичної організації», 258 — 5 «Фінансування тероризму» ККУ. Не знаю, як відносно статей 258 — 3 та 258 — 5, але, на мій погляд, крім статті 110 мала б бути і стаття 111 ККУ. Головне, щоб розслідування закінчилося реальним звинуваченням, враховуючи викладені вище факти, а не відбілюванням чергового колабораціоніста. Україна й так ними кишить, дозволяючи їм вільно діяти на шкоду своїм національним інтересам, і вони почувають себе безкарно через беззубість правоохоронних органів, про що йдеться в моїй статті «Фільтрація, або Таких «правоохоронців» – на мило!».

   Подивіться на Туреччину після спроби військового перевороту, без зовнішнього вторгнення: заарештовані тисячі підозрюваних (незважаючи на критику міжнародного співтовариства про порушення прав людини), адже йдеться про повалення конституційного ладу. А в Україні відбувається збройна боротьба проти російської агресії, але неприховані колабораціоністи, сепаратисти, заколотники, посібники Московії без проблем насолоджуються життям на контрольованій владою території. Хіба так мають діяти владні структури фактично воюючої країни (де — юре в ній проводиться АТО, а парламент тижнями не працює), включаючи правоохоронні, зокрема й СБУ?! Якби так діяла Туреччина (я не захоплююсь нею через слабеньку підтримку України та відновлення широкої співпраці з Росією на шкоду українським інтересам, підтвердженням чому є моє дослідження «Хто найбільше любить Путіна?», але навів показовий приклад, як треба знешкоджувати заколотників, про що я писав ще в липні 2014 року у матеріалі «Нейтралізація спрута!»), то там військовики уже б поміняли владу.

   Чи розумів Віктор Пінчук, що він робить, публікуючи свою сумнозвісну статтю? Звичайно, що розумів! Всі його дії задля власного збагачення свідчать про наявність потрібних розумових здібностей. Мало того, він чудово усвідомлював свій статус, а також те, що він є зятем Леоніда Кучми, який від імені України веде переговори в Мінську щодо Донбасу (читайте про нього, Кучму, дві мої статті «Час показав…» та «Ето радость со слєзамі на глазах…»; Пінчук навіть надає українським переговірникам для польотів між Києвом і столицею Білорусі літак, яким користується сам: поважаюча себе держава забезпечила б їх своїм літаком аби не залежати від олігарха), що його стаття матиме значно більший резонанс в Україні та Росії, ніж у США, бо стосується, в першу чергу, українсько — російських відносин, що на неї зверне увагу Москва, бо озвучуються російські ідеї, що на неї може звернути увагу Вашинґтон, де до влади прийшов Дональд Трамп, який під час виборчої компанії озвучував контраверсійні підходи щодо подальших стосунків з Росією (зверніться до моєї публікації «Обама загнав Трампа на слизьке…»; автор болючих компромісів вкладався у підтримку Гілларі Клінтон, тому старається зблизитися з новою адміністрацією). Таким чином, як бачимо, Пінчук одним пострілом — публікацією «вбив кількох зайців», а заодно й протестував українське суспільство, певна частина якого раділа б закінченню війни навіть на його московських принципах. Стаття Віктора Пінчука також покаже чи є в Україні правоохоронці чи лише «правоохоронці».

                                                                         «Наша відповідь Чемберлену»

   А українці, тим часом, чекали реакції своєї влади на програму Пінчука (мені видається, що це не було мовчанням ягнят: пауза була потрібна для того аби побачити суспільну реакцію) і дочекалися. 4 січня 2017 року WSJ розмістила відповідь Віктору Пінчуку (чи була це відповідь вовків судіть самі) заступника глави адміністрації Президента України Костянтина Єлісєєва «Повага до України життєво необхідна для тривалого миру. Компроміси на російських умовах є хибною політикою для миру в Україні»:

   «Стосовно статті Віктора Пінчука «Україна має піти на болючі компроміси заради  миру з Росією»: я  погоджуюся з його благородним закликом до миру на Донбасі (східна  Україна), але не можу погодитися із закликом до компромісів, які грунтуються на побоюваннях. Страх і слабкість – погані радники. Вони підіграють російським апетитам, підштовхують до більшої агресії та людських страждань.

   Ось чому Україна завжди виступала за рішення, яке грунтується на національних інтересах і волі українців, які бажають, щоб їхня країна була незалежною та процвітаючою, а їхній вибір, щоб не залежав від агресивного диктату.

   Дозвольте чітко позначити червоні лінії, які ніхто в Україні не осмілиться перетнути – ні зараз, ні у майбутньому:

   Не буде розвороту у питанні європейської і євроатлантичної інтеграції України. Це означало б здачу незалежності, суверенітету та  територіальної цілісності України. Це виглядало б як повернення України до радянського минулого (прочитайте мою статтю «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» – Г. М.)  – до того, чого  навіть пан Пінчук би не привітав. Відмова від європейської інтеграції стала би  політичним самогубством для кожного політика в Україні, який наважився б закликати до такого драматичного розвороту, особливо після Революції Гідності і її вимоги до модернізації та реформ.

   Жодних торгів територією України, будь  то Донбас чи Крим. Ці території не можуть бути частиною компромісу для миру. Вони належать Україні і це підтверджено на міжнародному рівні, включаючи Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН стосовно Криму, схвалену минулого місяця, а також офісом Прокурора Міжнародного кримінального суду у листопаді.

   Не буде виборів на Донбасі, доки російські чоботи знаходяться на українській землі. Україна виступає за місцеві вибори, але тільки на основі українського законодавства та за стандартами Організації з безпеки і  співробітництва в Європі. Немає сумніву, що Кремль хотів би легалізувати свою гібридну окупацію та маріонеткові режими на Донбасі українськими руками.

   Компроміси на умовах Росії є хибною політикою. Як одного разу  сказав  один із важковаговиків нової адміністрації США: «Історія вчить, що слабкість розпалює зло»  (вислів Віце — президента США Майка Пенса, озвучений ним ще до обрання влітку 2016 року – примітка моя). Це ніколи не призводило ні до стійкого миру, ні  до  врятованих життів. Навпаки, це завжди розпалювало агресію та створювало більше людських страждань».

   Зрозуміло, що ця відповідь появилася з дозволу Президента України, хоча публічна позиція самого глави держави, навіть без апелювання безпосередньо до автора «болючих компромісів», виглядала би набагато переконливіше як всередині України так і за її межами.

   Крім того, Костянтин Єлісєєв згадав у ній лише одну Резолюцію ГА ООН А/RES71/205 «Положення в області прав людини в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі (Україна)» від 19 грудня 2016 року (у ній вперше на рівні ООН Росія визнана державою — окупантом, а АРК та Севастополь – тимчасово окупованою територією), але їй ще передувала Резолюція ГА ООН А/RES/68/262 «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 року, яка підтвердила суверенітет України «в межах її визнаних на міжнародному рівні кордонів», включно з Кримом і Севастополем (зверніться до моєї аналітичної розвідки «Меморандум – Резолюція – Постанова – Заява = ?»).

   Вельми красномовним також є згаданий вище звіт офісу Прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС, Гаазького трибуналу) від 14 листопада 2016 року, цитую уривок: «Згідно з останніми даними, ситуація на території Криму (АРК – примітка моя) та Севастополя рівнозначна міжнародному збройному конфлікту між Україною і Російською Федерацією. Цей міжнародний збройний конфлікт почався не пізніше 26 лютого, коли Російська Федерація задіяла особовий склад своїх збройних сил для отримання контролю над частинами території України без згоди уряду України». Подібне твердження зроблено й щодо Донбасу, тільки відлік починається не пізніше 14 липня 2014 року з одночасним існуванням неміжнародного збройного конфлікту. Таким чином, вказані конфлікти можуть розслідуватися згідно Римського статуту, ратифікацію якого українська влада чомусь відстрочила до кінця червня 2019 року (з іншого боку Верховна Рада України прийняла щодо них рішення ad hoспро тимчасове, часткове визнання юрисдикції Гаазького трибуналу – детальніше про це йдеться у моєму матеріалі «Нас мають за бидло!», а уряд України, на підставі відповідних рішень парламенту, 17 квітня 2014 року подав декларацію щодо можливих злочинів з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року і 8 вересня 2015 року – відносно можливих злочинів після 20 лютого 2014 року без кінцевої дати про визнання юрисдикції МКС; подібну логіку дій важко збагнути, оскільки Україна стала об’єктом Гаазького трибуналу, не ставши ще його суб’єктом та обмеживши саму себе в правах повного учасника Римського статуту), тобто виходить, що Україна певною мірою сама перешкоджає покаранню Росії за окупацію АРК і Севастополя. Чудеса та й годі…

                                                                                   Спроба оправдання

   «Українська правда» 13 січня 2017 року опублікувала колонку Віктора Пінчука «Без назви». Він пише, що редакція WSJ скоротила його публікацію і змінила початкову назву (далі цитую мовою оригіналу) «Новая стратегия для Украины в меняющемся мире: вклад ради достижения мира и защиты нашей свободы», але тут же стверджує: «Не  отказываюсь от своих тезисов…». Тому далі читати необов’язково, бо все одно вийде назва «Украина должна пойти на болезненные компромиссы ради мира с Россией», тільки зі спробою додаткової аргументації. Та хай буде стратегія, якщо йому так більше подобається,, але, як не крути, вона є програмою Пінчука – програмою капітуляції. ЇЇ автор навіть не розуміє, що немає окремих Мінського і Нормандського форматів, заявляючи, що «Крым не обсуждается ни в «минском», ни в «нормандском» формате». Як відомо, у Мінську лише відбуваються переговори, які «освятила» Нормандська група чотирьох: не більше й не менше. Оскільки Віктор Пінчук не відмовився від своїх тез, то спроба оправдання вийшла невдалою.

                                                                                    Російська реакція

   Як і слід було очікувати, старання Пінчука не залишилися поза увагою в Росії. Про нього говорять практично всі ЗМІ в контексті майбутнього Президента України – цілком підходяща кандидатура, оскільки його програма капітуляції повністю співпадає з московськими підходами щодо України. Найбільш яскравою є стаття кремлівського рупора «РИА Новости/Россия сегодня» під назвою «Новый президент Украины еще не избран. Но уже обозначен» від 18 січня 2017 року, котру прикрашає фотографія Віктора Пінчука с устрємльонним в будущєє взглядом. Справа навіть вийшла на рівень Путіна, вірний глашатай якого Пєсков (без команди государя він не міг цього зробити) заявив, що «нет, (Пинчук) не является (прокремлевским кандидатом). У нас нет прокремлевских кандидатов» (ТАСС, 25 января 2015 года). Таке саме Москва говорила про Януковича. Вірити Росії – себе не поважати!                                          

                            

                                                                           «Опозиційний блок» – Пінчук

   Засвітилися… І ОБ, і Віктор Пінчук. Перший навіть 24 січня 2017 року розродився заявою: «ОППОЗИЦИОННЫЙ БЛОК требует прекратить давление, которое власть оказывает на известного бизнесмена Виктора Пинчука после выхода его статьи в The Wall Street Journal… Свобода слова – одна из базовых демократических свобод…». В народі про подібне кажуть, що на злодієві шапка горить. Заклики до поступок агресору, на кшталт програми Пінчука, не мають нічого спільного ні з громадянською позицією, ні зі свободою слова – це колабораціонізм чистої води. Тому ОБ захвилювався, бо абсолютна більшість публічних висловлювань (відносно прихованих дій і говорити нічого) його членів свідчить про російський колабораціонізм цієї «партії», а значить тут починає діяти ККУ. На підставі його відповідних статей опоблоківцям «світить» тюрма, якщо правоохоронці не виявляться «правоохоронцями».

                                                                                Прикінцеві зауваження

   Переклад обох статей з WSJ українською зробила Манчуленко Оксана, аспірант кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, стипендіат програми Фулбрайта, Georgetown University (безпекові студії), Washington DC.

   Мені під час Різдвяних свят (Водохреща, про яке йдеться у моїй публікації «Митківські Йорданські щедрівки», закінчило їхній цикл) не хотілося псувати українцям святковий настрій вживанням різких висловів, характеризуючи негідницьку позицію Пінчука щодо України, тому я оприлюднив свою позицію після них. Ця пауза навіть виявилася корисною, бо з’явилася цікава додаткова інформація: не лише відповідь Пінчуку, а й його спроба оправдання, російська реакція та засвітка ОБ.

   А ще 19 січня 2017 року у Давосі (Швейцарія) в рамках Всесвітнього економічного форуму відбувся «Український сніданок», який фінансує Віктор Пінчук. На ньому були присутні, крім деяких західних – переважно колишніх, і окремі українські політики. Вони мотивували свою присутність тим, що повинні звучати й інші думки, а не лише ті, які суголосні з програмою Пінчука та кивали на присутність іноземних представників. Може й так, але як на мене, то має бути гидко від участі в його заходах, бо для висловлення іншої позиції є інші майданчики. Крім того, практично всі учасники сніданку беруть в ньому участь не за свій кошт: зокрема народним депутатам України поїздку оплатив Міжнародний фонд «Відродження», який виступив проти програми Пінчука, але співпраці з ним не припинив. Цей фонд створив Джордж Сорос. До речі, чому українська влада не відмобілізує близьких до неї багатіїв (зверніться до моїх викладок «Ніхто не хотів помирати, ні – декларувати…») і не створить альтернативу пінчуківським площадкам?

   Щодо тих однодумців Віктора Пінчука, включаючи так званих дипломатів, місцями й відставних, які кажуть, що потрібна хоч якась програма дій з боку Києва для українсько – російського напрямку, бо у випадку її відсутності вона буде написана без участі України. Так ось, програма Пінчука писалася поза Україною (не обов’язково в буквальному розумінні) на догоду Росії та тим окремим американським політикам, котрі готові поступитися  інтересами України заради примарної пєрєзагрузкі відносин з Московією (хоча в самих США будь — який публічний осудний торговець американськими територіями сидів би у тюрмі). Українська програма дій з відстоювання національних інтересів Києва має писатися на основі міжнародного права – це визначальна позиція: все інше – від лукавого. Поступившись у Криму і на Донбасі домаганням Москви, як тоді бути з Резолюціями ГА ООН щодо територіальної цілісності України та визнання Росії агресором і окупантом частини української території та звітом офісу Прокурора Гаазького трибуналу? А якщо не відштовхуватися від вже прийнятих  на базі міжнародно — правових норм міжнародними організаціями рішень, зокрема вказаних вище, то як тоді виглядатиме Україна в очах світу?! З нею ніхто не захоче мати справи через ненадійність як партнера та непослідовність у прийнятті рішень, і Україна може залишитися наодинці з ворогом – Росією – агресором та окупантом.

   Свої конкретні пропозиції, що треба робити українській владі на різних фронтах з відстоювання українських національних інтересів і згодом у протидії російській агресії, я неодноразово публікував та надсилав окремим високопосадовцям, починаючи з перших чисел лютого 2014 року (повторно наголошую на цьому, щоб не виглядати голослівним на фоні творців «болючих компромісів», але жодного разу, бо мені б навіть в голову таке не прийшло, не закликав до капітуляції перед Московією), свідченням чому є мій матеріал «В Європу – без сміття! Про деякі першочергові кроки нової влади», і закінчуючи моєю програмною статтею «ЄС –_Україна: безвіз, безліс чи безшанс? Український шанс – твердий курс на США і НАТО, як надвагому складову частину української мрії!» в грудні 2016 року.  

   Враховуючи все викладене вище, терпінню прийшов край, тому залишається сказати: «Пінчук, ПНХ!», «Всі апологети, однодумці Пінчука, сущі в Україні та поза нею, ПНХ!».

   Один друг Путіна і майже пінчуківський спільник (зверніться до моєї публікації «Саркозі, ПНХ») уже пішов у тому напрямку, програвши боротьбу за французьку «корону».

   Інші послідовники й однодумці з часом теж підуть! Туди вам всім і дорога!

   Україна без вас обійдеться!


0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте