Ніхто не хотів помирати, ні – декларувати…

                                                                                                           Люди, котрі голосують

                                                                                                за злодіїв, зрадників і шахраїв,

                                                                                               не являються їхніми жертвами.

                                                                                                                   Вони співучасники.

                                                                                                                     Джордж Оруелл

   Ми всі з вами були свідками, як у парламенті до останнього моменту (жовтень 2016 року) не припинялися спроби обрізати  й так уже надто компромісне законодавство щодо оприлюднення електронних декларацій – одного із засобів запобігання корупції. Про крайню необхідність запровадження та здійснення жорсткої майнової (фінансової) перевірки всіх владних посадовців наголошує написаний ще в квітні 2015 року мій аналітичний матеріал «Корупція – наш рулєвой? Кого і як треба люструвати…».

   А які перипетії точилися навколо розробки відповідного програмного забезпечення разом із його захистом від стороннього впливу, форми електронної декларації та початку її запуску!

   Тільки тиск громадськості, а ще більше спонукання Заходу і страх влади втратити кредитування міжнародних фінансових інституцій та відкладення на невизначений термін введення безвізового режиму для окремих категорій громадян України при відвідуванні ЄС, який Київ обіцяв українцям запровадити ще на початку 2015 року, не дали можливості поховати електронне декларування.

   Врешті решт його старт відбувся 1 вересня 2016 року (перший етап, другий буде в першому кварталі 2017 року). На подання декларацій за 2015 рік відведено 60 днів, тобто по 30 жовтня 2016 року (дається також тиждень на виправлення). Але ніхто з високих чинів не поспішав демонструвати свої статки. Напевно вичікували, до останнього моменту сподівалися, що вдасться в той чи інший спосіб уникнути публічності. Нижчі чини, дивлячись на вищих, і собі не поспішали ділитися з громадськістю своїми багатствами. А в крайні дні, бачачи, що уникнути цієї участі не вдасться, почалися ажіотаж та стовпотворіння!

   Після того, як Єдиний державний реєстр декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (зайшовши на цей сайт і вказавши для пошуку прізвище, а ще краще й ім’я та по — батькові того чи іншого посадовця, побачите його декларацію) почав приймати і оприлюднювати, згідно законодавства, декларації перших (не за рангом, а за часом внесення даних) можновладців, остаточно стало зрозуміло, чому так багато списів було зламано навколо багатостраждального електронного декларування: причиною безкінечної вовтузні були, є величезні статки (ярмарок марнославства, жлобства й ненаситності – шок: надто далекі українські владні особи від українського народу!) посадовців на всіх щаблях влади (сюди відносяться народні депутати України, посадові особи місцевого самоврядування, представники держави – від райдержадміністрацій до всіх центральних владних інституцій), які вони до останнього моменту не мали бажання показувати (ніхто не хотів декларувати, бо для багатьох посадовців відкрите декларування є подібним до смерті (сподіваюся, не в прямому розумінні, а в інших аспектах), але страх від передбаченої законом можливої (нетяжкої: в початковому проекті закону передбачалося тяжче покарання) кримінальної відповідальності зробив свою справу) українському народу – платникові податків, котрі йдуть на утримання  цих же можновладців (зарплату, премії; при таких власних багатствах могли б від них відмовитися на користь простих людей), що в переважній більшості використовують свої владні посади для особистого збагачення, нехтуючи інтересами свого утримувача – народу.

   Ось тепер, отримавши електронні декларації (вони стали парадом шалених багатств), Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) має показати на що воно здатне і чи здатне взагалі: для нього робота лише починається. Вона повинна бути під пильним контролем народу, громадських активістів, щоб не було спокуси прикрити корупціонерів,щоб виводити на чисту воду не чистих на руку посадовців. Перевірка (глибока та прискіплива, а не поверхнево — формальна) електронних декларацій на присутність корупції – це основне завдання НАЗК (з 1 листопада 2016 року воно має аналізувати всі майнові зміни нинішніх декларантів і, звісно, нових, які будуть згодом, починаючи від їхньої першої електронної декларації). При наявності правопорушень, включаючи невідповідність видатків доходам, належної юрисдикції та відповідальності, за його зверненням або за публікаціями в засобах масової інформації далі почне вже глибше копати Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) (з цього приводу воно навіть видало відповідне Роз’яснення).

   Адже одна справа – посадовці, які до приходу у владу займалися підприємницькою діяльністю різного масштабу і набули відповідних статків (хоча тим, хто сильно збагачувався в буремні 90 — і та й після них, має приділятися особлива увага з боку всіх правоохоронних органів, включаючи ГПУ, СБУ та МВС: серед вказаних посадових осіб можна знайти цілий спектр правопорушень – від корупції до криміналу), а інша справа – посадовці, які ніколи не займалися підприємництвом (їхні члени родин, хоча б для прикриття, як це часто робиться, й мало (має) місце серед можновладців, – також), постійно працювали в бюджетній сфері, але у володінні багатствами нічим не уступають своїм колегам – колишнім підприємцям (серед нинішніх високопосадовців вже можна знайти таких, тому за них спочатку має взятися НАЗК, а потім і НАБУ, не виключаючи СБУ й ГПУ/САП – Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (вкрай потрібен Антикорупційний Суд): за багатьма посадовими особами тюрма вже плаче).

   Кидається теж у вічі, що багато осіб, наділених владними повноваженнями, чимало своїх заощаджень (готівкових, безготівкових) тримають у твердій іноземній валюті, а не в гривнях, та в іноземних банках. Значить вони недовіряють українській грошовій одиниці, вітчизняній банківській системі, а раз так, то – і Україні. Чи потрібні ій та українському народу такі посадовці, які використовують Україну лише для набивання власних кишень?!

   Більшість можновладців – це очевидні реалії – мають народ за гумус, перегній для облаштування власного шикарного життя: вони тріскають від розкошів, а людям часто не вистачає коштів навіть на звичайні продукти харчування – не смаколики, якими ласують багатії – хозяєва жізні. Недарма народна мудрість гласить: «Ситий голодного не розуміє».

   На жаль (треба називати речі своїми іменами й казати суспільству правду), в Україні правлять ті, хто неймовірно збагатився (серед них мізерна кількість добилися величезних статків законно: первинне накопичення капіталу відбувається переважно всупереч закону) в часи незалежності. Це – трагедія! Трагедія не тому, що є багаті люди (я – за те, щоб всі українці були заможними, стаючи такими у правовому полі), а тому, що абсолютна більшість українського народу є бідною, і влада, сама продовжуючи збагачуватись на тлі майже суцільного суспільного зубожіння, не створює потрібні умови для зростання загальнонародного добробуту, але натомість підживлює народну ненависть  до себе (народ є джерелом влади, будучи одночасно й її могильником, як показав Майдан: дивіться мій матеріал «Український Євромайдан діє!»), нерідко безпідставно списуючи всі свої неефективні вчинки на війну з Росією (прочитайте уважно мою статтю «Листи небайдужого… Або перемога, або наша смерть!»).

   Чи не тому українська влада вирішила удвічі підняти розмір мінімальної зарплати (до 3 200 гривень) в 2017 році, щоб хоч якось знівелювати прірву між нею та народом?!

   Хтось може сказати, що це потрібний крок, бо простий люд (не посадовці) в Україні є бідним (2 – 3 тисячі гривень зарплати при мільйонних статках можновладців, котрі встигли ще й заховати левову частку, бо було достатньо часу для цього), а з бідністю повинна боротися державна машина, тобто влада. І з цим важко не погодитись.

   Але чому тоді не збільшують удвічі мінімальну пенсію та інші соціальні виплати? Чи про пенсіонерів (я не беру до уваги так звану елітну, багату їхню категорію) і загалом соціально вразливі верстви українських жителів піклуватися не треба? Треба та не робиться, а якщо й робиться, то явно замало!

   З іншого боку, звідки візьмуться гроші на вкрай необхідне покращення життя людей, які утримують українську владу, при тотальній корупції (моя публікація «Лист Голові Комітету Верховної Ради України з питань запобігання і протидії корупції…» демонструє її на одному прикладі), тінізації господарського комплексу (зверніться до мого матеріалу «По — чорному» і «по — білому!»), глибокій економічній кризі, вимушеній воєнній протидії Росії, коли навіть на першочергові потреби оборонно — безпекового сектору для відсічі російській збройній агресії не виділяється потрібна кількість фінансів через їх нестачу? Друкування грошових знаків – це інфляція  і ще більше зубожіння людей!

   Потрібна деолігархізація (моє дослідження «Або незалежність, або олігархи!» обґрунтовує її необхідність), про яку влада вже не згадує, жорстока боротьба з корупцією та тіньовою економікою і казнокрадством, чого, на жаль, теж не робиться. Та посадовцям плювати на це – їм, майже всім, важливішим є свій, а не народний, добробут. «Еліта» переслідує свої інтереси, а народ живе своїм окремим життям. Тому так довго Україна не мала власної держави, бо «верхи» частенько не зважали на «низи»: кожен керувався своїми цілями (перші – збагаченням, другі – виживанням), мало звертаючи уваги на загальнонаціональні (державні) потреби.

   Більшості політичної верхівки – постмайданної влади від села до столиці все мало й мало – вона ніяк не може наїстися, розтоптавши ідеали Революції Гідності (аналізуйте мою розвідку «Це – тривожний сигнал!»), забувши про соціальну справедливість. Їй навіть Конституція України (цитую: «Стаття 1. Україна є… соціальна, правова держава… Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність… визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю… Держава відповідає перед людиною за свою діяльність») – не указ! Хоча розумна людина мала б усвідомлювати, що всі ми є смертними, а для нормального, гідного життя власної родини разом з народженими нащадками не потрібні шалені статки та й з собою на той світ нічого не забереш: труна (гріб) кишень не має.

   Люди будьте Людьми, врешті решт!

   Грузинський поет і державний діяч Шота Руставелі казав: «Що сховав ти – те пропало, що віддав ти – те твоє до гробу».

   Жлобство, зажерливість і нахабство – не найкращі характеристики людини (про це прочитаєте у моїй статті «Нахабство чи доброта?»). Вони краще личать людиноподібному створінню, негіднику, далекому від Божих заповідей, моральності та порядності! А посадовці різного ранґу вважають себе людьми, хоча часто поступають не по — людськи. Але чого гріха таїти, подібних є чимало й серед людей, не наділених владно — розпорядчими повноваженнями.

   Крім того, негідників до української влади приводять українські, а не закордонні, виборці, часто не відділяючи біле від чорного, тому вони так само несуть відповідальність за стан справ в Україні.

   Одним з найважливіших показників ефективності владних структур є довір’я до них з боку власного народу. Втратити його легко, а повернути майже неможливо (правда, зустрічаються й винятки через коротку людську пам'ять). В народі можна почути, що довір’я, як і нервова клітина, не відновлюється. Це треба пам’ятати!

   Можновладці, будьте разом з українським народом!

   Посадовці, ви всі зобов’язані бути прикладом, взірцем вірного служіння українській громаді, а не її розчаруванням!

   Народ оцінить добрі та щирі вчинки владних інституцій, віддячивши їм довір’ям і підтримкою!

   Натомість відсутність взаємного порозуміння може мати тяжкі наслідки не лише для влади (хіба українцям потрібні безпринципні, ненаситні, несправедливі можновладці?!), а й для держави (російський же ворог ніколи не зникне), яка постала (відновилася) 24 серпня 1991 року, але котру українці часто втрачали, бо не розуміли один одного, особливо багаті «верхи» та бідні «низи». Багатий, як правило, бідного не чує й не бачить до тих пір, поки йому це не вигідно, або коли бідному вже увірвався терпець і він береться за ніж та сокиру (тоді бачити й чути може бути вже пізно)!

   Розумна і справді народна влада діє твердо в інтересах усіх громадян, безкомпромісно обмежуючи апетити олігархів, незалежно від партійних таборів, та заставляючи їх діяти на користь громаді, а не лише собі самим, нищить корупцію у своїх лавах, сприяє розширенню прошарку середнього класу, цим самим зменшуючи до нуля (в ідеалі) кількість бідних і ліквідуючи провалля між різними суспільними верствами та між самою владою і народом. В Україні – практично все навпаки: олігархи панують, середній клас, будучи в зародковому стані, бореться за своє народження, а бідні (переважна більшість населення) борються за виживання. Як у такій ситуації український народ повинен ставитися до влади?

   Свого часу англо — ірландський поет, письменник та філософ Оскар Вайлд зазначив:«Суспільство часто прощає злочинців, але ніколи не прощає мрійників».

   Саме зусиллями мрійників (у широко — позитивному розумінні цього слова), на мій погляд, в сучасній Україні (незалежність українська теж не була б можливою без них) проводяться (хай і зі скрипом, бо система опирається їхнім новаціям) зміни, які мають її наблизити до західних високих стандартів життя (моя публікація «Горбатого могила виправить? Щодо візитів в Україну Джорджа Буша і Джозефа Байдена» показує, що владі вже незалежної держави рекомендує робити український союзник).

   Однією з таких змін є започаткування електронного декларування (поцікавтеся також, що каже стаття 67 Конституції України). Його нівелювання приведе до втрати мрії – запровадження на українській землі для українського народу тих життєвих зразків, за котрими існує весь демократичний цивілізований світ.

   Українці, не можна втрачати мрію про вільне, гідне життя, як на Заході (там немає місця таким бідним суспільствам, як українське – найбідніше в Європі, одне з найбідніших на землі, котрим правлять одні з найбагатших у світі можновладців)!

   Українці, прощаймо мрійників, якщо вони не скурвилися, та ніколи не прощаймо злочинців!

   Ті, хто хоче «вбити» електронне декларування, хто не хоче проводити деолігархізацію, хто не хоче боротися з корупцією, тіньовою економікою (в моєму матеріалі «Ні розуму, ні совісті?» знайдете відповідний аналіз), позалаштунковими договірняками з внутрішніми та інколи зовнішніми ворогами України (як кажуть, друг мого ворога – теж мій ворог), цим самим перешкоджаючи покращенню життя українців, а значить і наносячи збитки українським національним інтересам, – це злочинці!

   Злочинці – це вороги української державності!

   Вороги України підлягають безкомпромісній нейтралізації для того, щоб український народ знову не втратив свою власну державу!

   P. S.  Неймовірна кількість задекларованої можновладцямиготівки (про всі показані розкоші нічого навіть говорити: в шоці не лише українці, а й вся міжнародна спільнота, свідченням чому є реакція ЗМІ провідних демократичних країн світу; при таких власних багатствах посадовцям не соромно звертатися за західними кредитами?) в багатьох випадках може свідчити про її сумнівне походження, а отже є кропітка робота для антикорупційних та інших правоохоронних органів, включно зі спецслужбою, якою є СБУ.І такі люди представляють владу воюючої країни, якій збройно треба боронитися від найстрашнішого зовнішнього ворога – російського агресора, захищаючи свою незалежність, при цьому вимушено захищаючи й їх – ненаситний правлячий клас?!

   Посадові особи всіх українських спецслужб, про яких є дані у відкритому доступі, бо вони не належать до оперативних працівників (співробітники оперативних підрозділів Національної поліції у випадку потреби електронного декларування повинні прирівнюватися до відповідних співробітників спецслужб, тобто доступ до декларацій зазначеної категорії службовців можуть мати лише НАЗК і правоохоронці), зобов’язані свої електронні декларації оприлюднювати на загальних підставах. Чи може з точки зору національної безпеки їхні посади є важливішими, ніж посада Президента України, котрий відкрито декларує свої статки?!

   Ті народні депутати України, які у відповідному законі пролоббіювали таку «пільгу» (її необхідно ліквідувати) для спецслужбістів, не розуміються на азах оперативної діяльності або «висять» на гачку у самих спецслужб.