І знову – прикрість!

   Прикрість – це коли говорити делікатно, дипломатично. А якщо називати речі своїми іменами, то ганьба й провал найкраще характеризують результат виступу українських спортсменів на Олімпійських іграх 2016 року в Ріо — де — Жанейро (Бразилія). Команда України посіла в загальному медальному заліку 31 (!) місце (2 золоті, 5 срібних і 4 бронзових нагороди – всього 11): найгірший результат за весь період, відколи Україна виступає самостійною командою на літніх Олімпіадах.

   Судіть самі, аналізуючи дані з попередніх Олімпійських ігор. Отже, змагання

   1996 (Атланта, США): 9 золотих + 2 срібних + 12 бронзових = 23 медалі (9 місце);

   2000 (Сідней, Австралія): відповідно 3 + 10 + 10 = 23 (21);

   2004 (Афіни, Греція): 8 + 5 + 9 = 22 (13);

   2008 (Пекін, КНР): 7 + 5 + 15 = 27 (11);

   2012 (Лондон, Велика Британія): 6 + 4 + 8 = 18 (14).

   Україну в Бразилії випередили Кенія, Ямайка, Хорватія, Куба, Узбекистан, Казахстан, Колумбія, Іран, ПАР.

   Крім того, українська спортивна влада (НОК, галузеві федерації, тренери) має жорстко відстоювати інтереси своїх спортсменів, бо суддівство на Олімпіаді – 2016, зокрема в боротьбі, художній гімнастиці, синхронному плаванні, не рідко межувало з «бєспрєдєлом» на користь окремих країн, стимулюючих, напевно, фінансово арбітрів (корупція, на жаль, роз’їдає не тільки футбол, а й олімпійський рух, тому жарти на тему, що заважає поганим танцюристам, тут є зовсім недоречні).

   Яскравим прикладом суддівського свавілля став фінал з греко — римської боротьби у ваговій категорії до 85 кг, коли суддя Темо Казарашвілі (грузин, що мешкає в російському місті Твєрь) фактично вкрав золоту медаль в українця Жана Беленюка та віддав її представнику Россіі грузину Давіту Чаквєтадзє (головний тренер російської борцівської команди греко — римського стилю грузин Гогі Когуашвілі). Як взагалі можна було допустити такий конфлікт інтересів у вказаному поєдинку?!

   Результати українських атлетів на Олімпійських зимових іграх, починаючи з 1994 року (Ліллегаммер, Норвегія), є ще більш провальними. Навіть не хочеться наводити статистичні дані.

   При цьому всім українцям – олімпійським чемпіонам, призерам (хоча слід зазначити: були випадки неналежної боротьби у окремих півфіналах/фіналах), тренерам і майбутнім переможцям, котрі залишаються громадянами своєї Батьківщини, – шана та низький уклін за їхню важку працю і терпіння!

   Перед Олімпіадою – 2016 Україна зазнала ще й іншої ганьби: на ЧЄ – 2016 з футболу, про що я писав у своїй статті «Україна – не Ісландія».

   Та не треба (попри неодноразові, але хибні за своєю суттю, звучання) той чи інший спортивний провал, беручи за точку відліку весну 2014 року, списувати на війну з Россієй – АТО в українській юридичній інтерпретації. Неспроможність тих чи інших посадовців забезпечувати належний розвиток спорту України не залежить від бойових дій (хоча їм зручно за них ховатися). Як боротьба проти зграї терористів (українцям і світу з правової точки зору саме так подається російська агресія: проаналізуйте мій матеріал «Враг нє дрємлєт!» в розрізі війна – АТО) пов’язана з підготовкою українських атлетів світового рівня? Невже в Колумбії спокійніше, ніж в Україні?!

   Якщо українська влада найвищого рангу не втрутиться в ситуацію та не зробить жорстких кадрових висновків зі звільненням із займаних посад відповідних чиновників, то Україну чекатимуть чергові провали не лише у футболі, а й в інших зимових і літніх видах спорту. Тоді краса (моя публікація «Краса врятує світ?» показує красу земного буття) великих міжнародних змагань, включно з Олімпійськими іграми, буде перетворюватися на ганьбу для українських спортсменів (звідси й Батьківщини всіх справжніх українців за духом), для яких держава не може створити належних тренувальних умов та надати гідного грошового забезпечення (вкрай потрібна національна сучасна програма розвитку, в першу чергу, олімпійських видів спорту (потім – аналогічна програма для всіх інших видів), закріплююча також відповідне фінансування з різних джерел, адже переважна більшість Українського народу хоче пишатися здобутками своїх атлетів, але без їхньої всебічної підтримки не буде достатньо перемог) і виховувати з них Громадян України, а не просто членів українських команд за місцем проживання, котрі інколи й ним не дорожать, перебираючись на службу до інших країн та завойовуючи для них спортивні нагороди високої проби.