Куди простягається Україна?

   Так, Україна має свої, визнані міжнародним співтовариством, державні кордони, включно з окупованими Росією Кримом та окремими районами Донецької і Луганської областей. Черговим підтвердженням їхнього визнання стала Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 року, про яку читачі можуть дізнатися з моєї статті «Меморандум – Резолюція – Постанова – Заява = ?».

   Та все ж таки, куди простягається Україна?

   Відповідь є очевидною, скажете ви – вона простягається до закріплених міжнародно — правовими документами кордонів. І будете правими: Україна, як відповідальна держава, дотримується норм міжнародного права, тому не зазіхає на інші території (яскравим прикладом безвідповідальної, ворожої держави служить Московія, котра загарбує чужі землі, нехтуючи, ігноруючи, зневажаючи правові рішення міжнародних організацій).

   Але попри правильність вказаної відповіді, вона є неповною.

   Чому неповною? Ось чому.

   Україна, будучи вірною своїм міжнародним зобов’язанням щодо визнання кордонів інших держав, повинна простягатися (в переносному розумінні, без територіальних зазіхань) туди, де знаходиться хоча б одна людина, яка вважає її своєю Батьківщиною й відкидає будь — які посягання на її територіальну цілісність (в межах кордонів 1991 року, після розвалу СССР), незалежно від власної національності (не всі етнічні українці шанують батьківську землю, підтримуючи дії Московського Кремля) та громадянства, тобто є українцем за духом.

   Україна повинна дбати про таких українців, де би вони не проживали (особливо вказаний підхід стосується сусідніх країн): ці українці мають постійно відчувати, що завжди отримають підтримку від Батьківщини — Матері (зверніться до мого матеріалу «Від соборності українських земель до соборності наших душ!»).

   Україна також повинна дбати про своїх громадян, за винятком нелояльних – їх треба позбавляти українського громадянства: нехай їм надають громадянство ті держави, яким вони прислужують, нерідко й зі зброєю в руках, воюючи проти України (читайте моє есе «Вирвемось?»).

   Україна, котра є і залишиться надійним міжнародним партнером, не сповідує політику територіальних претензій ні до кого, але й свого не має дарувати нікому та навіть зобов’язана, як би це не було їй важко, допомагати вірним їй українцям (духовним в тому числі) по всьому світу, включно з етнічними українськими землями, що входять до складу сусідніх держав, і українським діаспорянам, які визнають Україну в зафіксованих міжнародними організаціями кордонах (на момент проголошення Незалежності) батьківською землею.

   Справжні українські громадяни та українська діаспора (етнічна й духовна) – це величезний, ще далеко не повністю задіяний з боку української влади, потенціал на шляху до підвищення впливовості України в світі (проаналізуйте мою публікацію «Україна – не Ісландія»).

   Піклування Української Держави про своїх вірних синів і доньок, включно з діаспорою (східною, в першу чергу, бо вона є надто слабкою, порівняно із західною: ще 20 років тому, при розгляді проекту Державного бюджету на 1996 рік я, як народний депутат України, пропонував передбачити невеликі видатки на підтримку української діаспори, переважно в сусідніх країнах, але Голова Верховної Ради України Олександр Мороз відкинув мою пропозицію – такі «морозні» підходи шкодять українству), зміцнюватиме основи самої державності та змушуватиме інші країни більше рахуватися з позицією України (західна діаспора, зокрема американська, канадська, й так вже є достатньо вагомим чинником впливу на зовнішню політику США і Канади щодо підтримки України).

   Політика постійного, повсюдного піклування Української Держави про своїх вірних синів і доньок має бути твердою, дієвою та невідворотною. Про неї мають знати у всьому світі друзі і вороги. Друзям вона зовсім не зашкодить (співпраця з ними може бути паритетною у згаданому контексті), а ворогам (моя стаття «Враг нє дрємлєт!» змальовує одного з них) хай вона стане суцільним жахіттям – денним та нічним.