Враг нє дрємлєт!

Який враг, можете спитати ви?

Відповідь напрошується сама собою.

Хто окупував український Крим? Россія!

Хто окупував окремі райони українського Донбасу? Россія!

Хто воює проти України? Россія!

Отож бо…

Навіть оце слово «враг» по — русскі звучить зловісніше у порівнянні з українським «ворог». Московія під вкраденою назвою Россія є найстрашнішим врагом України!

Московитська антиукраїнська ворожість впродовж століть то розгоралася, то пригасала, але ніколи не зникала зовсім і в черговий раз проявилася у 2014 році збройною агресією та окупацією частини території України (зверніться до моєї статті «Ave vita!»).

Россія, дотримуючись власних багатовікових імперських принципів, різними способами прагне залишити Україну під своїм впливом, не бажаючи прийняти її незалежність і право самостійно приймати рішення в будь — якій сфері (особливо зовнішньополітичній, де йдеться про вибір союзників та вступ до тих чи інших міжнародних організацій, зокрема НАТО і ЄС) без московсько — кремлівських вказівок.

Згадаймо трохи історії…

16 вересня 2000 року, увечері в Києві зник засновник та головний редактор інтернет — газети «Українська правда» Георгій Гонгадзе (заступником головного редактора була його подруга Олена Притула), якого згодом жорстоко й таємно вбили на Київщині. Замовника (замовників) його вбивства досі офіційно не названо і не покарано. Теж саме стосується організатора (організаторів) вбивства, за винятком колишнього Міністра внутрішніх справ України Юрія Кравченка, котрий, згідно офіційних висновків, здійснив самогубство, двічі вистреливши собі в голову. Після багаторічної тяганини за рішенням суду ув’язнені тільки виконавці вбивства.

Попри добре відомі «плівки Мельниченка» («справа Гонгадзе», «касетний скандал»), з яких можна дізнатися про роль різних людей у вбивстві Георгія Гонгадзе, зокрема й Президента України 1994 – 2005 років Леоніда Кучми (у моєму матеріалі «Час показав…» знайдете детальний аналіз його діяльності), їхні головні фігуранти гуляють на свободі: мало того, сам Кучма представляє Україну в Тристоронній контактній групі на переговорах щодо Донбасу, місцем проведення котрих є Мінськ (моя публікація «Ето радость со слєзамі на глазах…» розказує про них). Українське правосуддя не легалізувало згадані «плівки», а українська влада загалом (особливо та, що постала після Євромайдану 2013 – 2014 років) нічого не зробила для того, щоб покарати всіх причетних до вбивства Георгія Гонгадзе, журналістська відомість якого тоді лише починалася, та дослідити роль Россіі у «справі Гонгадзе» через причетність до неї дійових осіб (нашіптувачів, підбурювачів тощо) різного рангу (військових звань), чиї автобіографії містять дані про їхні контакти (співпрацю) з московскімі компєтєнтнимі органамі (зокрема, військова служба і радіотехнічна підготовка у Підмосков’ї майбутнього майора Миколи Мельниченка була пов’язана зі спецдопусками до державної таємниці, котрі знаходилися у віданні КГБ СССР).

«Касетний скандал» збурив внутрішньоукраїнську ситуацію, зіпсував стосунки України із демократичним світом та загальмував її зближення з НАТО і ЄС (воно намітилося наприкінці 1990 — х років), що й було потрібно Московії.

Враг нє дрємлєт!

Тепер повернемося в наш час…

20 липня 2016 року, вранці (близько 7:45) в центрі Києва (перехрестя вулиць Івана Франка та Богдана Хмельницького) демонстративно, зухвало, на очах у багатьох людей був убитий (прикріплена вибухівка спрацювала під легковим автомобілем, яким він їхав сам, без пасажирів, до студії «Радіо «Вєсті», де був ведучим ранкових ефірів: такі поїздки були кожного ранку впродовж робочого тижня, що свідчить про цілеспрямований замах) відомий журналіст, співробітник інтернет — газети «Українська правда», російський громадянин, уродженець Білорусі (Мінська), житель України впродовж кількох останніх років Павєл Шєрємєт (Олена Притула була його цивільною дружиною і є власницею «Української правди» та знищеного вибухом автомобіля).

Вбивство Павла Шєрємєта схоже на публічну страту (виклик українцям) з метою отримати максимально широкий розголос (першою біля місця злочину чомусь опинилася знімальна група русофільського «17 каналу» з осідком у Києві, пояснюючи це можливістю зустріти там Київського міського голову Віталія Кличка, начебто згідно попередньої домовленості, аби взяти у нього інтерв’ю, який насправді 18 липня 2016 року пішов у відпустку і одразу поїхав за межі України), щоб донести потрібні вбивцям сигнали до всього українського суспільства, включаючи українську владу (знайте, ми – вбивці журналіста, практично не заанґажованого в занадто гострі проблеми, є серед вас, спостерігаємо за вами й можемо робити все, що нам заманеться: ви нам не перешкодите), та міжнародної спільноти в цілому (дивіться, Україна – це нестабільна, небезпечна для життя людей, особливо журналістів, держава зі слабкою владою, яка не може контролювати ситуацію, тому треба запровадити над нею зовнішній протекторат: цього прагне саме Московія, додаючи ще тезу про узурпацію влади «фашистською хунтою»). Оприлюднені зовнішні ознаки вбивства свідчать про причетність до нього професіоналів, а звідси напрошується висновок, що це – спецоперація у вигляді терористичного акту. Хто може провести таку операцію? Високоймовірно, що люди (одна людина цього зробити не могла), причетні до спецслужб, котрі є органами державної влади.

Кому, якій державі вбивство Павла Шєрємєта може бути вигідним?

Відповідь на дане питання можна отримати, відпрацьовуючи правоохоронними органами та спецслужбами України найрізноманітніші версії (не відкидаючи чисто внутрішніх) у стислі терміни, як кажуть, по гарячих слідах злочину, поки вони не охололи, інакше до ще не завершеної «справи Гонгадзе» додасться така ж довготриваюча «справа Шєрємєта» (дуже не хочеться подібного сценарію: встановлення всіх обставин його вбивства – питання честі для українських правоохоронців, тобто держави, й журналістів), що не сприятиме зміцненню стабільності всередині України і однозначно дискредитуватиме її зовні.

Якби українська влада зробила належні висновки з російської агресії – фактично неоголошеної війни Росії проти України, то всіма силами через СБУ (в першу чергу, як спецслужбу) старалася б посилити контррозвідувальний режим на українській території, зробивши його максимально жорстким, та разом з іншими правоохоронними органами (МВС – Національна поліція, ГПУ, Держприкордонслужба в межах їхньої компетенції) проводити безжалісні фільтраційні заходи, а також здійснювати безкомпромісну люстрацію (діюче законодавство дозволяє й зобов’язує так поступати: при необхідності його можна посилити, коли ціною «м’якості» законодавчих норм є існування України), що мінімізувало би можливості будь — кого, включаючи різнобарвну «п’яту колону», здійснювати злочини на зразок вбивства Павла Шєрємєта і руйнувати українську державність асиметричними (гібридними) операціями. Ще влітку 2014 року відповідні пропозиції я виклав у своєму матеріалі «Фільтрація, або Таких «правоохоронців» – на мило!».

На жаль, як бачимо, потрібних висновків не зроблено. А війна з Россієй називається АТО (моє червневе 2014 року дослідження «Листи небайдужого… Або перемога, або наша смерть!» розкриває певні її нюанси), чим посилаються хибні сигнали українському суспільству та міжнародній спільноті: Україна, проводячи АТО, бореться з терористами — сепаратистами, а не проти російської збройної агресії і московитських місцевих колабораціоністів. До речі, в Мінських домовленостях щодо Донбасу Россія не фігурує, як сторона фактичної війни та окупант частини української території: вона знаходиться над процесом, разом з Німеччиною і Францією виступає арбітром у врегулюванні стосунків між Києвом та Донецьком і Луганськом, яких сама ж Московія й контролює, створивши в окремих районах Донецької та Луганської областей свої маріонеткові псевдоутворення (їхню причетність до резонансного злочину у Києві 20 липня 2016 року теж не можна відкидати) під назвами «ДНР» і «ЛНР» (про це йдеться у моїй статті «Подякуймо Путіну…»).

Ось за таких обставин здійснено вбивство Павла Шєрємєта. Кому воно може бути потрібне?

Україні (українському народу, українській владі) цей злочин вигідний? Ні! Бо тоді Україна залишиться віч — на — віч, без зовнішньої підтримки, зі своїми внутрішніми проблемами та агресією Московії: Московський Кремль тільки цього й чекає.

Вбивство Павла Шєрємєта однозначно вигідне лише ворогам України (вони можуть бути і серед українських патріотичних сил на агентурних позиціях, користуючись їхньою невдоволеністю та певною озлобленістю, як і більшості українського народу, поточним станом справ та через це провокуючи найбільш радикальних серед них людей на так званий «Третій Майдан» із — за поганої вирішуваності владою завдань Революції Гідності; але навіть без впливу ворожої агентури народ може вибухнути через низький рівень життя при одночасній вседозволеності, розкоші, корупції олігархів і можновладців від низу до верху: думай, українська владо, та дій в інтересах всього українського народу (читайте мою публікацію «Ні розуму, ні совісті?») – внутрішнім і зовнішнім.

Зовнішнім ворогом України з найбільш вираженими ознаками та загарбницькими планами без сумніву є Московія, вона ж стоїть і за абсолютною більшістю внутрішньоукраїнських ворогів. Тому Россія всілякими методами (залучаючи також УПЦ Московського Патріархату: мій матеріал «Молитва за Україну» змальовує її) продовжуватиме дестабілізувати ситуацію в Україні (не даючи можливості перейти до спокійного, мирного розвитку), хитруючи й намагаючись отримувати підтримку власним підступним діям від своїх окремих західних симпатиків, особливо на тлі беззубості демократичної спільноти супроти московитського експансіонізму, вдаючись навіть до знищення відомих людей, як от вбивство Павла Шєрємєта (такий почерк є характерним для Московії).

Враг нє дрємлєт!

Дестабілізація з боку Россіі закінчиться лише тоді, коли Захід потужно нарощуватиме військовий компонент Північноатлантичного Альянсу (Московії не вистачить ресурсів для утримування балансу), твердими діями, включно з наданням летального озброєння, почне допомагати Україні (Россія ж нафарширувала окуповані українські території своїми військами, колаборантами, озброєнням і технікою під зав’язку) та прийме Україну, після здійснення нею необхідних перетворень, до НАТО і ЄС (або віддасть під протекторат Московського Кремля; надіюся, що до цього не дійде: тверда антиімперська позиція переважної більшості українського народу, в першу чергу, стане на заваді подібним планам та спонукатиме до відповідних дій західні демократії). Готовність прийняти в НАТО Грузію з нав’язаними їй Россієй територіальними суперечками, як, власне, й Україні, має слугувати прикладом українській владі.

Українці, пильнуйте свою долю!