Україна – не Ісландія

   Такий висновок напрошується після перегляду матчів Чемпіонату Європи (ЧЄ) з футболу 2016 року за участю збірних команд України та Ісландії – дебютанта європейської першості (у фінальні частини Чемпіонатів світу ісландці теж ще жодного разу не пробивалися), в якого донедавна навіть не було професійних футболістів. Судіть самі.

   Група С: Україна – 4 місце (три програші, різниця забитих і пропущених м’ячів 0 – 5, результати матчів Німеччина – Україна: 2: 0, Україна – Північна Ірландія: 0: 2, Україна – Польща: 0: 1).                                

   Група F: Ісландія – 2 місце (один виграш, дві нічиї, різниця забитих і пропущених м’ячів 4 – 3, результати матчів Португалія – Ісландія: 1: 1, Ісландія – Угорщина: 1: 1, Ісландія – Австрія: 2: 1).

   А в 1/8 фіналу сталася сенсація: Англія – Ісландія: 1: 2. Всі англійські збірники грають у відомих заможних клубах та отримують багатомільйонні (не гривневі :)) зарплати, але не змогли нічого протиставити ісландцям, яким і не снилися подібні статки (в Ісландії немає правила, що футболом можна заробляти на життя) та й більшість з них не грають у найсильніших європейських чемпіонатах за елітні команди: англійці запам’ятають свою ганьбу назавжди. Не все вирішують гроші!

   Спостерігати за грою українських футболістів було суцільною мукою. Належно зіграли вони лише в другій половині першого тайму у матчі з німцями. Про другу гру з північноірландцями навіть згадувати не хочеться, а третій українсько — польський поєдинок був трішки кращим за матч Україна – Північна Ірландія: правда, в цьому заключному двобої (його результат для української збірної вже не мав жодного значення) українці так і не спромоглися голосно гримнути дверима на прощання заради своєї Батьківщини, заради поваги до українських вболівальників, доказавши, що не опускають руки навіть у такій безнадійній ситуації.

   Натомість результати Ісландії говорять самі за себе: її вихід до 1/4 фіналу (ввійшла до вісімки найкращих команд Європи) – це спортивний подвиг, історична подія, новітня сага. А самовіддача ісландських футболістів (без зірок серед них: сама збірна є зіркою з високою фізичною підготовкою гравців) на полі просто вражала: всім було видно, що вони з гордістю представляють свою Батьківщину на таких великих спортивних змаганнях та готові зробити для неї навіть неможливе – власне перемога над англійцями підтвердила таку готовність. І навіть програш 2: 5 (перший тайм показав певну скованість ісландців, тому й закінчився з рахунком 0: 4) в 1/4 фіналу 3 липня 2016 року господарям турніру французам – їхній клас, особливо індивідуальна майстерність, є однозначно вищими, ніж у ісландців, але які все одно боролися на футбольному полі з набагато сильнішим суперником до останньої секунди матчу, забувши про рахунок, – не зміг затьмарити загального яскраво — позитивного враження від гри збірної Ісландії. Їхні співвітчизники можуть пишатися своїми збірниками – справжніми ісландськими патріотами, які не задирають носа, а вільно та душевно — тепло спілкуються зі своїми вболівальниками. Футболісти і їхні шанувальники, вболіваючи на стадіонах чи поза їх межами, є одним живим організмом – ісландським народом, а новообраний Президент Ісландії без охорони підтримував свою збірну разом зі співвітчизниками на загальних трибунах французьких футбольних арен та відмовився від розміщення у відокремлених ложах для особливо важливих персон (приклад, гідний наслідування!). І це країна, де нині зареєстровано лише 120 професійних футболістів при загальній кількості населення приблизно 330 тисяч та 22 тисячах усіх футболістів (орієнтовно 30 тисяч ісландців прибули до Франції для підтримки своєї команди), з набагато холоднішим кліматом (на відкритому повітрі футболом можна займатися лише 4,5 місяці в рік, тому збудували сім критих манежів зі штучним покриттям і добудовують ще тридцять полів зі штучним газоном), ніж в Україні (має лише три криті манежі)! Ісландія (член НАТО, має режим вільної торгівлі з ЄС), включаючи політичну владу (футбольна само собою старається), всіма силами розвиває власний футбол та демонструє помітний прогрес у цій справі.

   На жаль, про українських збірників не можна сказати того, що про ісландських. Всі наші гравці з головної футбольної команди України (орієнтовно 45 мільйонів жителів – порівняйте з Ісландією; цікаво, скільки зафіксовано у нас професійних футболістів?) є доларовими/євровими мільйонерами (у ісландців ситуація набагато скромніша: весь чемпіонат Ісландії дешевший за одного Андрія Ярмоленка), але на полі під час ігор ЧЄ – 2016 не було помітно єдиного колективу з бажанням «вмирати» за свою Батьківщину (при поодиноких винятках, які за відсутності командної згуртованості не могли врятувати ситуацію; після програшу України Північній Ірландії футбольні дотепники кепкували, що мільйонери програли поштарям). Українським футбольним патріотизмом, на зразок ісландського, навіть не пахло.

   Україна – не Ісландія.

   Я ще влітку 2012 року писав про очевидні проблеми українського футболу і окремі шляхи їхнього вирішення у двох своїх статтях «Донбас — арена» чи «Олімпійський?» та «Україна – не Іспанія» після невдалого для нас ЧЄ – 2012. Пройшло ще чотири роки, а віз і нині там (якщо не стало ще гірше), навіть незважаючи на зміну української влади, включаючи й футбольну.

   Без жорсткого розбору «польотів», не тільки на керівному футбольному рівні, а й на вищому політичному (Міністерство молоді та спорту України теж несе частку своєї відповідальності: футбол – це не лише бізнес, а і вид спорту, який зобов’язаний прославляти Україну на міжнародній арені разом зі спортсменами з інших видів спорту; держава повинна належним чином піклуватися про розвиток свого спортивного господарства), не обійтися, інакше деградація українського футболу продовжуватиметься. Допустити до такої ганьби в жодному разі не можна. Це ж стосується й політичної сторони справи аби виправити ситуацію, описану в моїй публікації «Україна – не Кувейт».

   Великобританія догралася до політичного Brexit (читайте мій матеріал «Догрався!») з ЄС (хоча і надалі залишається впливовим членом НАТО), а Англія на полях ЧЄ – 2016 догралася до футбольного exit :).

   Україна також догралася до свого футбольного exit, тому має зробити з нього правильні висновки, щоб у майбутньому уникати подібних принизливих спортивних ехіtта тим більше не допускати, образно кажучи, помилкових політичних ехіt (членство в НАТО і ЄС – це гідне українське майбутнє), аналогічних британським.

   Якщо не зробить, то твердження «Україна – не Ісландія» доведеться замінити актуальнішим, правильнішим та песимістичнішим «Україна – навіть не Ісландія, на жаль». Українській владі після Революції Гідності не дозволено допустити ситуацію до такого стану.

   Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, у межах своїх зобов’язань і повноважень, не зачіпаючи компетенції Федерації футболу України (вона теж має зробити власні оргвисновки), просто змушені прийняти такі рішення, щоб згодом можна було хоча б у футбольному вимірі сказати: «Україна – це Ісландія».

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте