Владна багатоголовість доведе нас до цуґундера!

   Україну лихоманить!

   Лихоманить вже не вперше!

   Лихоманить навіть в той час, коли йде війна (перепрошую – АТО, якщо дотримуватись казуїстичних формально-юридичних рішень влади) з Росією!

   Лихоманить так, що аж іскри летять, вогонь палахкотить, а ударні хвилі від періодичних вибухів здатні поламати все на своєму шляху!

   Лихоманить не лише від російської збройної агресії, вірніше, навіть не стільки від неї, як від політичного тертя, що призводить до детонації, вибухової реакції, спроможної зруйнувати наш спільний український дім!

   Тільки уявімо собі, якою б сильною була лихоманка у випадку відсутності бойових дій, в мирний час.

   Здавалося б, що війна з московським зовнішнім ворогом мала би припинити будь-які політичні протистояння всередині України аби не створювати ще одного, внутрішнього фронту для ефективнішої допомоги Кремлю, оскільки його «п’ята колона»-реваншисти (зверніться до мого матеріалу «148 зрадників України!») й так нікуди не ділася і досить комфортно всюди себе почуває (детально про неї розказує моя стаття «Це – тривожний сигнал!»).

   Так ні, не припинила!

   Чому?

   Та тому, що у верхах через два роки після Революції Гідності почали забувати про Майдан і про Гідність, Гідність Людей, завдяки котрим ця Революція відбулася, про обіцянки, які давалися українському суспільству! Гідність поступово

                             

витісняється негідністю, а негідники починають правити балом (моя публікація «Від Революції Гідності до контрреволюції негідників?» застерігає від подібного, загострюючи також увагу на карикатурності української багатопартійної майже безідеологічної системи, з якою наша Батьківщина не може прогресувати, а тим паче без проведення у нас декомунізації та дереґіоналізації (партійної) для знищення проросійських ворогів української державності за зразком денацифікації Німеччини).

   Мені прикро і боляче від цього. Я ніколи не мирився, не мирюся та не збираюся миритися з будь-якою мерзотою, звідки б вона не походила (пригадую, як у липні 2007 року я зайшов до Івана Плюща (земля йому – пухом), тоді Секретаря РНБО України (в кабінет на київській вулиці Банковій, де знаходиться Адміністрація Президента України), з котрим у мене були добрі стосунки, щоб передати деякі свої письмові пропозиції (ними, на жаль, не скористалися) відносно зміцненя нашого безпеково-оборонного сектору, зокрема щодо боротьби з корупцією (викладено у моєму матеріалі «Корупція – наш рулєвой? Кого і як треба люструвати…»), підвищення ефективності ДПС (подано в моїй статті «Про колізії з Державною прикордонною службою України і не тільки…»), розвідувального співтовариства (оприлюднено у моїй моїй публікації «Про проблеми української розвідки»); розмова тривала близько години та зачепила також питання моєї подальшої роботи після парламентського депутатства: він мені сказав, що своїми безкомпромісністю, принциповістю в боротьбі з негідністю, правдолюбством і правдорубством я нажив собі багато впливових, якщо не ворогів, то опонентів серед свого політичного табору; тоді я й збагнув, чому багато кадрових розмов щодо мене закінчувалися лише обіцянками: для високопосадовців важливі не мої патріотизм, порядність, професіоналізм, а напевно вірнопідданість, але для мене, попри кар’єру чи статки, угодовство, пристосуванство та компроміси з власною совістю – неприйнятні (всі знайомі називають мене ідеалістом – це так: краще бути ним, ніж негідником-пристосуванцем), хоча я є командним гравцем – коли в результаті бурхливих, аргументованих, незатяжних дискусій узгоджене рішення, яке не виходить за рамки Конституції, справедливості, все-таки прийнято, то його треба виконувати, навіть якщо воно мене влаштовує частково). Не заради «порозуміння» з нею (мерзотою) я був рядовим активістом двох Майданів – Помаранчевої революції і Революції Гідності разом з іншими небайдужими людьми (у моєму матеріалі «Український Євромайдан діє!» знайдете відповідні свідчення) й боровся за незалежність України ще в часи СССР (моя публікація «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» розказує про нього правду), починаючи з 1989 року. Компроміси тут неприпустимі! Це – війна! Війна зі злом! Надіюся, що Гідність переможе! Патріотизм, порядність, професіоналізм повинні стати Законом життя справжніх українців, незалежно від етнічного походження (серед українців за національністю негідників теж є чимало) та посади, а влада має бути взірцем для Українського народу і ставити його інтереси вище своїх партійних чи приватних бажань! У моїй статті «Маніфест порядності», назва якої говорить сама за себе, йдеться про те, що треба робити аби порядність/гідність утверджувалися на нашій землі. Інакше життя в Україні для порядних Людей стане/стає неможливим!

   Верхи так захопилися самі собою, вибудовуванням під себе зручних, вигідних їм політично-економічних конструкцій (власні добробут, статки для них – все, інше – ніщо), що й Людей уже не помічають, а тим часом більшість українців ледве виживають – за виключенням, звісно, самих верхів і різноманітного олігархічного та дрібнішого кодла. Ото їхнє захоплення й призводить до політичного тертя, від якого страждає Україна, бо в ній, крім всіх інших проблем, через відсутність реальної боротьби з корупцією правлять олігархи (без їхньої нейтралізації добра в нас не буде: мій матеріал «Або незалежність, або олігархи!» це обґрунтовує) разом з реґіоналівськими недобитками.

   Особливо яскраво олігархічний вплив на українську владу проявився під час звітування уряду в парламенті 16 лютого 2016 року та відповідних голосувань після нього депутатів, котрих стає все важче і важче називати законодавцями через ганебні внутрішньовладні договорняки (змови; моя стаття «Пакт Мєдвєдєва – Януковича, або Харківська змова» розказує про одну з них), схеми, відкати, зраду, пристосуванство (подібні явища не мають нічого спільного з європейською, західною демократією, а назва парламентської коаліції «Європейська Україна» звучить як глузування, не кажучи вже про те, як треба було «старатися» владі задля її фактичного зруйнування попри величезні сподівання українського суспільства на краще після дострокових виборів народних депутатів України й створення 27 листопада 2014 року у Верховній Раді України VIII скликання більшості кількістю 302 голоси), за що переважне число нашого народу, як свідчать соціологічні опитування, вже ненавидить нинішній правлячий клас.

    Президент України повинен зробити належні висновки з цієї негідної ситуації заради гідного українського майбутнього!

   Український народ, якщо він дійсно себе вважає народом (В’ячеслав Чорновіл казав: «Україна починається з тебе»), а не підстилкою політичних циніків, новопосталої «еліти», теж має критично переосмислити нинішні реалії, бо він уже став настільки мудрим, що під час тих або інших виборчих кампаній обирає ту ж саму погань, котру лише за кілька місяців до того просто ненавидів, забувши, простивши їй всі скоєні нею негідні вчинки. З такою «мудрістю» сподівання на гідне майбутнє стає примарним. Колись американський письменник Едгар Аллан По сказав: «Думка більшості – помилкова, бо більшість людей – ідіоти». Невже він мав рацію? Мені не хочеться в це вірити!

   А сприяє згаданому вище тертю (від нього я застерігав у своїх публікаціях «Приїхали!» та «Щоб жити по-новому, потрібні зміни!») також і недосконала система розподілу повноважень у трикутному верхів’ї Президент України – Кабінет Міністрів України (уряд: часто вживаний, але не передбачений нинішньою Конституцією України, термін) – Верховна Рада України (цю совєтскую назву парламенту конче треба змінити: у моїй статті «Горбатого могила виправить? Щодо візитів в Україну Джорджа Буша і Джозефа Байдена» вказано й на це також), закладена нині діючою Конституцією України зразка 2004 року авторства Кучми – Медведчука – Мороза (правда цікава трійця) з деякими незначними пізнішими доповненнями та правками.

   Зазначена авторська трійця так боялася тоді перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка (на жаль, він не зміг виправдати величезних сподівань українського суспільства на докорінні зміни, хоча сильні повноваження, згідно чинної тоді Конституції України від 1996 року, прийнятої й завдяки мені – оскільки запроваджувала наближену до президентської республіки систему влади, за ним зберігалися ще один рік, коли можна було провести дострокові парламентські вибори у першій половині 2005 року, отримати конституційну депутатську більшість на тлі своєї високої підтримки виборцями, сформувати український проєвропейський уряд і назавжди покінчити з московською регіоналівсько-лівою «п’ятою колоною», котра взяла реванш у 2010 році, але все одно програла завдяки Гідності Людей, багато з яких заплатили своїм життям у боротьбі із прокремлівською клікою), що ладна була домовлятися навіть з Нечистою Силою аби тільки поміняти Конституцію України заради обмеження повноважень Президента України. Це, зрештою, й сталося під час відповідного голосування із неймовірною кількістю регламентних порушень, окремі з яких можна навіть вважати кримінальними, більшості так званих законодавців – народних депутатів України IV скликання парламенту.

  Я не голосував у 2004 році за прийняття кучмівсько-медведчуківсько-морозівської Конституції, бо був, є та залишуся прихильником президентської республіки, в котрій Президент, обраний народом на прямих виборах, має сильні повноваження і є главою держави та одночасно очолює виконавчу владу (сам керує Кабінетом Міністрів чи Адміністрацією: назва не важлива, посада Прем’єр-міністра відсутня; у 1996 році моя парламентська фракція НРУ не прислухалася до моєї ж аргументації, а підтримала позицію Президента Кучми, який не хотів безпосередньо очолювати виконавчу владу, тримаючи за громовідвід уряд загалом й главу уряду зокрема, що після прийняття тоді Конституції мало наслідком створення напівпрезидентської республіки з ключовою роллю Президента) і несе всю повноту відповідальності за реалізацію своєї виборчої програми, а парламент (виключно одно-, бо двопалатний (він ускладнює, затягує законодавчий процес) – нонсенс для унітарної держави, якою є Україна; існуючі винятки, як от Франція, – це данина історичній традиції, пов’язаній з особливостями минулого становлення, що зараз вважається вченими-правниками, багатьма політиками анахронізмом) є не тільки законодавчим органом, але має також сильні повноваження у прийнятті кадрових рішень для унеможливлення узурпації влади Президентом (він у класичній президентській республіці немає права розпускати парламент, але таке право, в принципі, можна передбачити, запозичивши цю, нині діючу у нас, норму з напівпрезидентської чи парламентської республіки; мені імпонує класичний варіант) та може, за наявності позитивних висновків Конституційного, Верховного Судів, двома третинами (не трьома четвертими, як є зараз) від свого конституційного складу оголосити йому імпічмент.

   Між іншим, доцільно було би, на мій погляд, в Конституції записати, що вибори депутатів парламенту і місцевих рад (можливо, з певними особливостями для сіл, селищ/містечок, невеликих міст) відбуваються за пропорційною системою відкритих списків (до парламенту – бажано обласних/крайових, а не загальнонаціональних списків: для тісніших зв’язків партій з місцевими жителями та розширення внутрішньопартійної демократії) аби унеможливити постійні маніпуляції, коли майже кожна нова виборча кампанія проводиться за новим законодавством на догоду діючій тоді владі, але практично завжди при збереженні мажоритарної складової. В українських реаліях значна частина, якщо не переважна більшість (певні вийнятки бувають), депутатів різних рівнів (напевно, крім сіл, селищ, маленьких міст), особливо – парламенту, обраних в одномандатних мажоритарних округах, – це  адміністративно-владно-багатійська відрижка, котра далека від потреб народу, тому мажоритарна виборча система у нас (при існуючому широкому, на жаль, суспільному жлобстві, незалежно від соціального статусу громадянина) є для нього (народу) шкідливою і виступає гальмом глибинних перетворень, необхідних для створення гідних умов життя всього нашого суспільства (а не лише купки багатіїв, правлячих верхів чи олігархів, як зараз), за західними стандартами, гарантуючими усім рівність перед законом.

   До речі, нинішня конституційна унітарність України, згадана вище, жодним чином не корелюється з нав’язуваним нам особливим статусом окупованої Росією частини Донбасу, котрого так прагне Москва при підтримці Берліна/Парижу й мовчазній згоді Києва, який навіть «протягнув» через парламент у першому читанні потрібні зміни до Конституції, бо такий статус фактично наяву передбачає автономію, юридично трохи замасковану під модну зараз децентралізації держави (мій матеріал «Незалежна Україна? Маячня!» описує цей маневр). Тому внесення змін до нинішньої чи прийняття нової Конституції України не повинні закладати міну сповільненої дії під українську державність. Та ж Франція категорично відкидає будь-які спроби надання більших прав Корсиці. Про питання територіального устрою України йдеться у моїх публікаціях «Не ваше собаче діло!» й «Саркозі, ПНХ!».

   Тепер знову повертаємося до системи державного управління. Запровадивши схваленими 2004 року конституційними змінами напівпрезидентську (в Україні замість цього чистого наукового терміну вживають визначення парламентсько-президентська – для нинішньої ситуації або президентсько-парламентська – для моделі 1996 року, залежно від повноважень відповідних органів влади: в обох випадках глава держави обирається виборцями шляхом прямого волевиявлення) республіку і ослабивши Президента України та зміцнивши парламент і уряд (Прем’єр-міністра України) на чолі виконавчої влади, депутати створили небезпечний прецедент владної багатоголовості, коли на чолі України фактично знаходяться одночасно глава держави, тобто Президент України, Прем’єр-міністр України, тобто глава Кабінету Міністрів України, та й Голова Верховної Ради України, тобто глава парламенту – законодавчого органу держави (добре, що зараз він є політичним соратником, однопартійцем глави держави, а якби розвивалася ситуація в іншому випадку?). Уявімо собі наступну ситуацію: Голова Верховної Ради України не є однопартійцем Президента України, але при цьому немає особливих політичних амбіцій, тоді владна верхівка залишається дво -, а не триголовою, що навіть при відсутності більших кар’єрних бажань глави уряду створюватиме напругу у стосунках через належність до різних партій, не кажучи вже про випадок, коли Прем’єр-міністр України має президентські амбіції.

   Може в подібній конфігурації ефективно працювати влада? Очевидно, що ні! Бо навіть найменший трудовий колектив з декількох чоловік, не кажучи вже про систему управління державою, при кількох начальниках стає недієздатним. Теоретично подібна владна багатоголовість могла би ще працювати, але й то тільки при її однопартійності, яка є реальною лише в авторитарних, тоталітарних суспільствах. Практично і в недемократичних державах, а тим більше в Україні після Революції Гідності з її демократичними устремліннями, вона не може бути життєздатною тривалий час: відсутність найменшого консолідуючого чинника, незалежно від виду/походження, одразу приведе до її загибелі.

   Те, що у нас певний період багатоголовість не давала про себе знати в гіршому розумінні, відбувалося виключно завдяки Росії (дивіться мою статтю «Подякуймо Путіну…») – зовнішньому консолідуючому чиннику, агресору та окупанту частини української території, а не великій самосвідомості високопосадовців (уявити в українських реаліях внутрішній, ще й тривалий, консолідуючий чинник надто складно). Тепер вже навіть війна з московським зовнішнім ворогом не рятує від серйозного внутрішнього конфлікту між владними головами. Це ще раз підтверджує, що модель державного управління Україною, закладена в Конституції 2004 року, є шкідливою: владна багатоголовість доведе нас до цуґундера, тобто до ручки!

   Який же вихід? Вихід лише один: нова модель управління державою повинна бути такою аби унеможливити щонайменше протистояння можновладців і збурення при цьому людей, зокрема й при наявності об’єктивних, на перший погляд, чи суб’єктивних, зовнішніх чи внутрішніх факторів. Не треба доводити українську ситуацію до російсько-імперського стану 1917 року, коли «верхи не можуть, а низи не хочуть», що привело до захоплення влади більшовицько-комуністичними люмпенами (їхні учні-послідовники зараз продовжують правити Росією – Московією: моя публікація «Два чоботи — пара» розказує про це), бо у нас владу в подібному становищі теж можуть захопити, але, не виключено, хай Бог боронить від цього, вже прихильники-реваншисти нинішніх московських правителів (може навіть вони самі). Тобто Україна має стати або парламентською, або президентською республікою, раз і назавжди відмовившись від напівпрезидентської республіки зразка 1996 та 2004 року.

   Парламентська республіка (Президента, котрий має переважно представницькі повноваження хоча й з правом розпуску парламенту, обирає парламент, він же формує уряд, а центральною фігурою у владі фактично стає Прем’єр-міністр), якою є, до прикладу, Федеративна Республіка Німеччина, для нас, в силу української ментальності, враховуючи наведені вище аргументи, може мати згубні наслідки. Фюрер Третього Німецького Райху Адольф Гітлер свого часу прийшов до влади також цілком легітимно через парламентські вибори за високої підтримки німецького народу, а що сталося після цього у Європі і світі далі – читайте мої два матеріали «Мюнхен 1938 – Мюнхен 2015» та «До Дня Перемоги над нацизмом! З ким Україні звіряти годинник?».

   Напівпрезидентська республіка, якою була Україна в 1996 – 2006 і в 2010 – 2014 роках, теж має свої вади. Про них я вже говорив. Хоча Венеціанська комісія (Європейська комісія за демократію через право – консультативний орган Ради Європи з питань конституційного права), до висновків якої прислухаються всі міжнародні організації, досить високо оцінювала Конституцію України 1996 року, але при цьому вказувала: для того, щоб був баланс повноважень різних гілок влади, треба парламенту, не затягуючи часу, ухвалити багато законів, передбачених самою Конституцією. На жаль, цього не сталося через внутрішні парламентські протиріччя, які часто провокував Кучма, а коли вже закінчувалася його каденція, то він зі своїми союзничками (постійними, тактичними) зробив усе можливе, щоб загалом дієздатну конституційну модель у 2004 році перетворити на клубок протиріч.    

   Аби не бути голослівним, наведу витримки (англійський текст українською переклала моя донька Оксана Манчуленко) з Висновку CDL-INF(1997)002 щодо Конституції України 1996 року, прийнятого Венеціанською комісією на 30-му пленарному засіданні у Венеції 7 – 8 березня 1997 року:

   «Слід нагадати, що Комісія прийняла на своєму 27-му засіданні 17-18 травня 1996 року висновокпро проект Конституції України (CDL-INF(96)6) і що Конституція остаточно прийнята на основі проекту, вже розглянутого Комісією з цього приводу. Оскількитекст Конституції тепер має кінцеву редакцію, не всі зауваження, зроблені в попередньому висновку, повторюються в даному тексті…

                                                                                               Розділ I

                                                                                       Загальні засади

   Цей розділ заслуговує позитивної оцінки…

                                                                                              Розділ II

                                                   Права, свободи таобов'язкилюдини і громадянина

   Загальні коментарі

   Перш за все, слід зазначити, що перелік прав, що захищаються, є дуже повним, і що він показує готовність захищати повний обсяг прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини і забезпечити, щоб ці права реалізувалися на практиці…

                                                                                             Розділ V

                                                                                  Президент України

   Загальні коментарі

   Конституція передбачає напівпрезидентську систему, яка багато в чому схожа нафранцузьку, не копіюючи її. Президент має дуже сильні повноваження…

                                                                                          Стаття 111

   Це є позитивним, що процедура імпічменту президента не тільки в руках парламенту, але вимагає думки від Конституційного і Верховного Суду…

                                                                                            Розділ VIII

                                                                                          Правосуддя

   Цей розділ також заслуговує позитивної оцінки…

                                                                                             РозділXI

                                                                             Місцеве самоврядування

   Цейрозділзаслуговує на позитивну оцінку.Вінбувдоопрацьованийі покращенийщодо попередніх проектів. Комісія зазначає, що експерт Конгресу місцевих і регіональних влад Європи професор Delcamp прийшов до висновку, що в цілому положення відповідають Європейській хартії місцевого самоврядування…

                                                                                             РозділXV

                                                                                 Перехідні положення

   Деякі з цих положень відкладають вступ в силу важливих положень Конституції…

                                                                                            Висновки

   Підсумовуючи ці спостереження, Комісія з задоволенням відзначає, що досить тривалий період, який  знадобився Україні для прийняття Конституції незалежної держави, був використаний для покращення тексту і що остаточно прийнятий текст враховує багато зауважень, прийнятих Комісією щодо більш ранніх проектів.

   З іншого боку, ряд положень Конституції залишаються незадовільними з правової точки зору. Ці недоліки мають політичні причини і можна пояснити тим фактом, що необхідно було досягти політичного компромісу, щоб Конституція була прийнята. Імплементуючи ці положення Конституції, Україна повинна враховувати думку Комісії, а також відповідні стандарти Ради Європи.

   Конституції тепер доведеться пройти випробування практикою і складною економічною ситуацією, що може відстрочити повне здійснення нових принципів і поставити під загрозу реалізацію позитивних досягнень тексту. Особливу увагу доведеться приділити прийняттю законодавства, яке забезпечить те, що перехідні положення Конституції не приведуть до підтримання елементів старої системи протягом значного періоду часу.

   Проте, після того, як уважно стежачи протягом декількох років за конституційним процесом в Україні, Комісія бачить більше підстав для оптимізму. Хоча текст встановлює міцну виконавчу владу під керівництвом потужного президента, система стримувань і противаг повинна запобігти поверненню до авторитарних рішень. Принципи верховенства права добре відображені в тексті Конституції. Створення демократичного місцевого самоврядування, так само як і важлива роль, яка покладена на Конституційний Суд, повинні сприяти встановленню демократичної культури в Україні».

   Отже, враховуючи вказані небезпеки парламентської республіки, зазначені недоліки напівпрезидентської республіки двох українських зразків, для України залишається лише ефективний варіант президентської республіки з можливими певними запозиченнями, на які я вказував вище, від інших моделей державного управління.

    А всі розмови, що президентська республіка не є характерною для Європи, – від лукавого. Український народ має обирати лише те, що йому принесе найбільшу користь на шляху до інтеграції в західний світ – НАТО та ЄС.

   З напівпрезидентською республікою Україна вже двічі наступала на одні і ті ж граблі. Експериментувати так само ще й з парламентською республікою – занадто велика розкіш не лише через нашу ментальність, несприйнятливу до шкідливо-повільного колективного управління (москальські разглагольствованія колись сприяли захопленню влади у Московській імперії, з якої ми нарешті вирвалися, більшовиками, а їхні учні – нинішні кремлівсько-московські правителі, стараючись скористатися вже українськими разглагольствованіямі, хочуть загнати нас назад до неї або хоча б сильно узалежнити від Кремля, бо імперія без України буде обрізаною – неповноцінним азіатським золотоординським утворенням, вигадавшим свою спорідненість із європейською Руссю зі столицею у Києві), втрату дорогоцінного часу для проведення глибоких реформ, а, головно, через постійне, неминуче, на жаль, сусідство (воно не допускає «розкоші» тривалих парламентських договорняків ще й у сучасному українському виконанні, коли управління державою має працювати, як новий годинник) з ворожою Московією (зверніться до мого дослідження «Москві Київ ніпочому! І Ватикану теж…»), котра чомусь називає себе Росією, намагаючись привласнити вкрадену від нас назву Русь (моя стаття «Золота Орда, Московська (урядова) православна церква і «русскій мір» це доводить), єдиною спадкоємицею якої є Україна!

 

 

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте