Москві Київ ніпочому! І Ватикану теж… Ч. 2

                                                                             Читайте початок статті.

   Глава УГКЦ, Блаженніший Святослав, враховуючи його статус в ієрархії РКЦ (Ватикану), висловився досить критично щодо Спільної Заяви в інтерв’ю інформаційному ресурсу УГКЦ від 13 лютого 2016 року, оприлюдненому о 19:29 (читайте витримки з нього): «З нашого багаторічного досвіду можна сказати: коли Ватикан і Москва організовують зустрічі чи підписують якісь спільні тексти, то нам годі очікувати від цього чогось доброго. Спершу я б хотів сказати дещо про зустріч Святішого Отця з Патріархом Кирилом, а вже потім прокоментувати текст заяви.

   Одразу впадає в око, особливо в їхніх коментарях по завершенні зустрічі, те, що вони перебували абсолютно у двох різних вимірах і ставили перед собою різні завдання. Святіший Отець Франциск пережив цю зустріч передусім як духовну подію. Він почав своє слово з того, що ми, католики і православні, поділяємо одне й теж Хрещення. Зустрічаючись, він шукав присутності Святого Духа і отримав Його підтримку. Він наголосив, що єдність Церков досягається тоді, коли крокуємо разом спільним шляхом, і хотів, щоб ця зустріч стала його початком. Патріарх Московський одразу дав відчути, що йому про жодного Духа, чи богослов’я, чи справді релігійні речі не йдеться. Суто політика. Ніякої спільної молитви, підкреслено офіційні фрази про «долю світу» та аеропорт як нейтральне, тобто нецерковне, середовище. Таке враження, що вони перебували у двох паралельних світах. Чи ці паралельні дійсності перетнулися під час цієї зустрічі? Не знаю, але математика вчить, що паралельні прямі не перетинаються...

   Коли мова йде про підписаний текст Спільної декларації, то, назагал, він є позитивний. У ньому порушені питання, які є спільними для католиків і православних та відкривають нові горизонти для співпраці. Заохочую всіх добачити ці позитиви.

   Хоча ті пункти, що стосуються України загалом і УГКЦ зокрема, в мене викликали більше запитань, ніж відповідей.

   Було офіційно повідомлено, що цей документ є плодом праці митрополита Іларіона (Алфеєва) з православного боку і кардинала Курта Коха та Папської ради у справах єдності між християнами – з католицького. Для документа, який мав би бути не богословським, а, фактично, суспільно-політичним, слабшої команди для його укладання годі було собі уявити. Згадана Папська рада компетентна в богословських питаннях у стосунках із різними християнськими Церквами і спільнотами, але аж ніяк не у справах міжнародної політики, особливо делікатних питань російської агресії в Україні. Тому заданий характер документа був їй явно не під силу. Цим і скористався Відділ зовнішніх церковних відносин РПЦ, який, як ніхто, є інструментом дипломатії та зовнішньої політики Московського Патріархату.

   До речі, я, як Глава Церкви, є офіційним членом Папської ради у справах єдності між християнами, іменований ще Папою Венедиктом. Однак мене ніхто не просив висловити своєї думки і, по суті, як це було і раніше, говорили про нас – без нас, не давши нам голосу…  

   Нам (УГКЦ – примітка моя) уже начебто не заперечують право на існування. Насправді, для того щоб існувати і діяти, ми не зобов’язані ні в кого питати дозволу. Новим акцентом тут, безперечно, є те, що Баламандська угода 1994 року, яку досі використовував митрополит Алфеєв, щоб заперечувати наше право на існування, тепер використовується для його утвердження. Завжди, говорячи про відмову від «уніатизму» як методу поєднання Церков, Москва вимагала від Ватикану майже заборону на наше існування та обмеження нашої діяльності. Навіть більше, цю вимогу в ультимативному порядку ставили як умову для можливості самої зустрічі Папи і Патріарха. Колись нас звинувачували в «експансії на канонічній території Московського Патріархату», а тепер за нами визнають право опікуватися нашими вірними всюди, де вони цього потребують. Я припускаю, що це стосується також і території Російської Федерації, де до сьогодні ми не маємо можливості юридичного вільного існування, чи території анексованого Криму, де нас «перереєстровуючи» за російським законодавством, фактично ліквідовують...

   Взагалі хочу сказати, що пункт 26 цієї Декларації є найбільш контраверсійний. Створюється таке враження, що Московська патріархія або вперто не признається, що є стороною конфлікту, тобто відкрито підтримує агресію Росії проти України, як до речі і освячує військові дії Росії в Сирії як «священну війну», або звертається передусім до свого сумління, закликає себе саму до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Не знаю… Саме слово «конфлікт» тут є темним і радше схиляє читача думати про те, що в нас є «громадянський конфлікт», а не зовнішня агресія сусідньої держави. Сьогодні загальновідомим є той факт, що якби на українську землю з Росії не прибували її військовослужбовці та не постачалася важка зброя, якби РПЦ освячувала не ідею «руского міра», а передачу контролю Україні над її власними кордонами, то ні анексії Криму, ні цієї війни взагалі б не було. Саме такої суспільної солідарності з українським народом та діяльного будування миру ми очікуємо від підписантів цього документа...

   Натомість заклик не брати участі в протистоянні та не підтримувати його розвиток чомусь  мені дуже нагадує звинувачення митрополита Іларіона, яким він атакував «українських розкольників і уніатів», звинувачуючи нас мало не в тому, що ми є причиною війни на Сході Україні, а нашу громадянську позицію, котру ми посідали відповідно до соціального вчення Католицької Церкви, – підтримкою лише однієї зі «сторін учасників протистояння».

   Щодо цього прагну ствердити таке. УГКЦ ніколи не підтримувала і не пропагувала війни. Натомість ми завжди підтримували і будемо підтримувати народ України! Ми ніколи не були на боці агресора, натомість перебували з нашими людьми на Майдані, коли їх вбивали носії «руского міра». Наші священики ніколи не брали до рук зброї, на відміну від того, як це траплялося з іншого боку. Наші капелани, як будівничі миру, мерзнуть разом із нашими солдатами на передовій та своїми руками виносять поранених із поля бою, витирають сльози матерів, котрі оплакують своїх убитих дітей. Ми опікуємося пораненими та постраждалими внаслідок бойових дій, незалежно від їхнього національного походження, релігійних чи політичних переконань. Сьогодні, як вже вкотре, складаються обставини так, що наш народ не має іншого захисту і порятунку, окрім своєї Церкви. Саме пастирське сумління кличе нас бути голосом цього народу, будити сумління світової християнської спільноти навіть тоді, коли цього голосу не розуміють або ним нехтують релігійні лідери сучасних Церков...

   Безперечно, цей текст (Декларації – примітка моя) викликав глибоке розчарування серед багатьох вірних нашої Церкви тай просто небайдужих громадян України. Сьогодні багато хто звертався до мене з цього приводу і говорив, що почувається зрадженим Ватиканом, розчарованим половинчастістю правди в цьому документі і навіть непрямою підтримкою з боку Апостольської Столиці агресії  Росії проти України. Я, безперечно, розумію ці почуття.

   Проте я заохочую наших вірних не драматизувати цієї Декларації та не перебільшувати її значення для церковного життя. Ми пережили не одну подібну заяву, переживемо й цю. Нам потрібно пам’ятати, що наша єдність і повне сопричастя зі Святішим Отцем, наслідником апостола Петра, не є предметом політичної угоди, чи дипломатичної кон’юнктури, або чіткості якогось тексту Спільної декларації. Ця єдність і сопричастя з Петром наших днів є предметом нашої віри. Це до нього, Папи Франциска, і до кожного з нас каже сьогодні Христос в Євангелії від Луки: «Симоне, Симоне! Ось сатана хотів просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоби віра твоя не ослабла, і коли ти навернешся, утверджуй твоїх братів»…».

   Свою офіційну, досить жорстку, що є цілком оправданою, позицію висловила й Українська Православна Церква Київського Патріархату (прочитайте мою статтю «Молитва за Україну») в Заяві прес-центру Київської Патріархії «Щодо Гаванської Декларації»:

   «1. Українська Православна Церква Київського Патріархату завжди підтримувала і заохочувала міжконфесійний та міжрелігійний діалог. Дієвим прикладом цього є Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, у якій 20 років плідно співпрацюють 18 членів, зокрема Православні Церкви Київського і Московського Патріархатів, Українська Греко-Католицька і Римсько-Католицька Церкви, протестантські Церкви і об’єднання – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, євангельських християн, лютерани та реформати, Вірменська Апостольська Церква, об’єднання іудейських громад та духовні центри мусульман. Разом всі ці релігійні центри об’єднують понад 4/5 релігійних громад в Україні.

   З діяльністю Ради мали можливість ознайомитися нині спочилий Папа Іван Павло ІІ, який мав зустріч з нею від час візиту в Україну в червні 2001 р., а також особистий представник Папи Франциска кардинал Крістоф Шенборн, архієпископ Віденський, під час зустрічі в грудні 2014 р.

   ВРЦіРО є прикладом не декларативної, а реальної, не на папері, а виявленої у конкретних справах плідної взаємодії різних Церков і різних релігій. Ця взаємодія відбувається як всередині нашої країни, так і на міжнародному рівні. На нашу думку це є той «практичний екуменізм», якого особливо в наш час бракує у Європі та у світі. Залишаючись різними, ми знаходимо консенсусну позицію в питаннях відносин з державою і суспільством, у захисті традиційних моральних цінностей, даємо спільну відповідь на сучасні виклики.

   2. Київський Патріархат радіє з того, що ідеї зміни акцентів у екуменічному русі, висловлені Патріархом Філаретом у його промові до Папи Івана Павла ІІ у 2001 р., нині знаходять своє втілення у спільних кроках Католицької Церкви і Московського Патріархату.

   Патріарх Філарет протягом десятиліть був активним учасником багатьох екуменічних заходів місцевого і міжнародного значення. Базуючись на своєму досвіді він прийшов до висновку, що в сучасних умовах у відносинах між Церквами акцент має бути перенесений з пошуків єдності у розумінні догматів віри – на спільні практичні кроки. У питаннях догматів чи структури Церкви православні, католики та протестанти мають різну позицію. Але це не повинно заважати їм вже зараз спільно працювати там, де немає відмінностей: у сфері захисту традиційної моралі, сімейних цінностей, у діалозі з державами та суспільством, у питаннях милосердя і благодійності.

   3. Наша Церква поділяє висловлене багатьма розчарування окремими пунктами спільної Декларації глав Католицької Церкви і Московського Патріархату, підписаної 12 лютого 2016 р. у Гавані, зокрема пунктами 25, 26 та 27 цього документу. Ми приєднуємося до критичних оцінок, які з цього приводу прозвучали від ієрархів, священиків, мирян, вчених Греко-Католицької і Римсько-Католицької Церков, світських оглядачів, представників громадянського суспільства як в Україні, так і закордоном.

   Вказані вище пункти Декларації пройняті духом гірших зразків світської дипломатії, сповнені двозначних натяків, необ’єктивних оцінок та безпідставних тверджень. На наше переконання у документі, який має свідчити віруючим і світу позицію Церков, краще було би взагалі не торкатися порушених у пунктах 25-27 тем, ніж висвітлювати їх у такій формі.

   4. Для Київського Патріархату є неприйнятною практика дипломатії, коли рішення про Україну і українські церковні та суспільні справи ухвалюють без представників України, ігноруючи їхню думку і позицію. Мюнхенська змова 1938 р. та її гіркі наслідки свідчать: питання про нас не можна вирішувати без нашої участі.

   На жаль саме такими є пункти 25-27 Декларації. Питання Української Греко-Католицької Церкви (п. 25) не враховує думку і позицію цієї Церкви. Оцінки «конфлікту в Україні» (п. 26) повністю ігнорують його головну причину – російську збройну, політичну, економічну та інформаційну агресію проти України, порушення Росією міжнародних угод і норм міжнародного права, окупацію Російською Федерацією Криму і частини Донбасу. Оцінка ситуації у Православній Церкві в Україні (п. 27) ігнорує той факт, що причиною її розділення є порушення канонів саме Московським Патріархатом. Сподіваємося, що у майбутньому при підготовці документів, які стосуються оцінок ситуації в Україні, дипломатія Ватикану, як суб’єкта міжнародного права і міждержавних відносин з Україною, братиме за взірець для себе кращі, а не гірші зразки.

   5. Церква покликана свідчити правду. У питанні війни в Україні правда полягає в тому, що це не громадянська війна, не внутрішній конфлікт, не протистояння між різними націями чи послідовниками різних релігій.

   Причина війни, яка триває на Сході України – збройна, політична, економічна та інформаційна агресія Росії проти нашої країни. Мета цієї агресії – перешкодити європейській інтеграції нашої держави, силою змусити її повернутися до підпорядкування Кремлю. По суті в Україні зараз відбувається те саме, що відбулося з Чехословаччиною у 1938 і 1968 роках, з Угорщиною у 1956 році, з Афганістаном у 1979 р.

   Вжиті у п. 26 формулювання і оцінки щодо подій в Україні є не свідченням правди, а пом'якшеним повторенням формул російської пропаганди, яка нав’язує світові думку про «внутрішню українську кризу», до якої Росія нібито не має стосунку. Від Московського Патріарха, який залежить від Кремля, ми не очікували чогось іншого. Але підпис Папи Римського під цими формулюваннями став для багатьох, в першу чергу в Україні, великим розчаруванням.

   Також прикро, що згадуючи про переслідування християн у різних регіонах світу, автори Декларації нічого не кажуть про переслідування і утиски віруючих різних конфесій у окупованому Криму та на підконтрольних кремлівським колаборантам територіях Донбасу.

   6. Щодо існуючого в Україні розділення Православної Церкви, то Київський Патріархат вважає, що його подолання і відновлення єдності можливе і воно відбудеться саме на основі канонічних норм.

   Головною причиною розділення є неканонічне привласнення Московським Патріархатом у 1686 р. влади над Київською Митрополією. Також і Вселенський Патріархат, до якого Київська Митрополія належала протягом попередніх семи століть, кілька разів офіційно засвідчив, що анексія Москвою Церкви в Україні відбулася не за приписами канонічних правил. Отже, вона незаконна і має бути відкинута – що і здійснила наша Церкви чверть століття тому.

   Ми розуміємо, що Московський Патріархат усвідомлює наближення і невідворотність визнання Київського Патріархату як Помісної Православної Церкви. А тому шукає будь-якої нагоди завадити цьому, в тому числі перешкоджаючи відносинам між УПЦ КП і Католицькою Церквою. Саме в цьому контексті ми розглядаємо п. 27 Декларації, однак переконані, що ця спроба не матиме успіху.

   Ми вдячні Католицьким Церквам України східного і латинського обрядів за те, що вони добре розуміють, хто і навіщо розділив та й далі ділить Православну Церкву в Україні. Сподіваємося, що з часом такий же рівень розуміння буде досягнутий і професійними дипломатами та екуменістами ватиканської Курії. А якщо у Ватикані не на словах, а на ділі зацікавлені допомогти єднанню Православної Церкви в Україні – ми завжди є відкритими до співпраці.

   7. Все вище зазначене Київський Патріархат вважає ще одним доказом того, що Церква в Україні повинна бути не об’єктом політики та домовленостей закордонних релігійних центрів, а повноцінним і рівноправним суб’єктом відносин між Церквами та екуменічної співпраці. Досягнення цього – спільне завдання поки що поділених Церков в Україні, а також Української держави і суспільства. Так само, як боротьба за європейське майбутнє України, протистояння російській агресії та захист державності об’єднали наш народ, що є запорукою перемоги – також і всі Церкви Володимирового Хрещення разом з суспільством і державою мають працювати для досягнення гідного положення і єднання Церкви в Україні.

   Понеділок, 15 лютого 2016, 05:12».

   З Московською Патріархією/РПЦ (читайте мою статтю «Газ, нафта, КГБ, батюшки, вино, сигарети, діаманти…») все зрозуміло (в цій ситуації також є цікавим мій матеріал «Святий і грішний…»): вона є одним з інструментів Московського Кремля (російської світської владної кліки) в реалізації його геополітичних марень під маркою «русского міра» (моє дослідження «Золота Орда, Московська (урядова) православна церква і «русскій мір» вас теж зацікавить), що вилилося в збройну агресію Росії проти України з окупацією Криму та частини Донбасу (РПЦ підтримує ці дії – вбивство українських громадян; зверніться до моєї публікації «Як російський офіцер у своїх батьків-українців стріляв…»). Очікувати від неї чогось кращого, як Гаванська Декларація (вона потрібна Кремлю для створення видимості його важливості у світі на фоні західних санкцій, котрі є наслідком несприйняття російської експансіоністської зовнішньої політики, і необхідності/неминучості співпраці з ним), годі, адже Москві (церковній, світській) Київ ніпочому, бо він для Московії, як кістка в горлі (надіюся, що вона нею й подавиться).

   Обурює позиція РКЦ, адже її дипломатія спрацювала погано, відкрито підігравши РПЦ в окремих пунктах Спільної Заяви (тут є актуальною моя стаття «Мюнхен 1938 – Мюнхен 2015»). Виходить, що і Ватикану Київ теж ніпочому… Прикро!

   Виникає логічне запитання: а де ж сам Київ у цьому гострокутному трикутнику? Київ офіційний (світський), бо Київ церковний устами принаймні УГКЦ та УПЦ КП свою позицію сказав, адже Ватикан – це не тільки Церква, а й держава-місто (виборна теократична монархія, суверенна територія Святого (Апостольського) Престолу: суверенітет Ватикану випливає із суверенітету Престолу – Папи і Римської (Ватиканської) Курії (Уряду), який є суб’єктом міжнародного права та може встановлювати дипломатичні відносини) на чолі з Папою Римським, котра має свої дипломатичні установи (посольства) в більшості країн світу, зокрема і в Україні.

   Чому Міністерство закордонних справ України не викликало до себе Апостольського Нунція – Посла Ватикану з осідком у Києві для вручення йому ноти (або хоча б усного застереження зі сторони Міністра) після ухвалення Спільної Декларації про неприпустимість подібних дій (нас без нас одружили, образно кажучи), зокрема й надалі, по відношенню до країни, з якою Ватикан має дипломатичні стосунки? Недарма в народі кажуть: «Ніколи не перебільшуйте зрадливість ворогів і вірність друзів» та «Довірливість – це те, що нас вбиває».

   Чому недопрацювала в цій ситуації українська дипломатія, в першу чергу Посольство України у Ватикані, акредитоване при Апостольському (Папському) Престолі, під керівництвом Посла? Може Президенту України треба зробити кадрові висновки щодо тих чи інших посадовців/співробітників МЗС?

   Діяльність усіх працівників наших дипломатичних установ повинна бути активно-наступальною у відстоюванні національних інтересів України на міжнародній арені.

   Українські посольства (місії) за кордоном і загалом МЗС – це фасад нашої Батьківщини!

   У випадку з Гаванською Декларацією він (фасад) виглядає не найкращим чином.

   Подібного не можна допускати в майбутньому на будь-якій ділянці дипломатичного фронту, якщо офіційний Київ хоче аби з Україною рахувалися у світі (цікавим тут буде мій матеріал «Незалежна Україна? Маячня!») та прийняли до НАТО і ЄС. 
   Читайте P. S. 

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте