Незалежна Україна? Маячня!

   25 січня 2016 року у Ставрополі на пленарному засіданні міжрегіонального форуму (зібранні активістів) Загальноросійського народного фронту Владімір Путін, підтримуючи Сталіна з його ідеєю автономізації СССР без права виходу автономій зі складу союзної держави та критикуючи Лєніна, бо він не підтримав у цьому Сталіна і виступив за те, щоб «СССР образовался на основе полного равноправия с правом выхода из Советского Союза – это и есть мина замедленного действия под здание нашей государственности», заявив про кордони СССР: «При этом границы определяли совершенно произвольно и, в общем‑то, далеко не всегда обоснованно. Украине, допустим, Донбасс передали под каким предлогом? Повышение процентов пролетариата в Украине для того, чтобы иметь там большую социальную поддержку. Бред какой‑то, понимаете? И это не единственный пример, и других много». Ця маячня вкотре підтверджує, що йому наплювати на Статут ООН та Гельсінкський Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року: так колись діяли Сталін з Гітлером (читайте мою публікацію «Два чоботи – пара»).

   17 квітня 2014 року під час «прямої лінії» з російськими громадянами Владімір Путін вперше сказав: «Напомню, пользуясь терминологией царских времен, – это Новороссия, и этот Харьков, Луганск, Донецк, Херсон, Николаев, Одесса не входили в состав Украины в царские времена. Это все территории, которые были переданы в Украину в 20-е годы советским правительством». Фактично одразу після цього путінского брєда (українською буде маячня) почалась активна континентальна фаза війни Росії проти України – збройна агресія на Донбасі.

   У своєму виступі на саміті НАТО (Бухарест, 4 квітня 2008 року) Владімір Путін сказав: «Что касается расширенческой политики альянса, мы внимательно следили за вашей дискуссией вчера. В целом, конечно, удовлетворены теми решениями, которые произошли (виконуючи волю Москви, Україні тоді заблокували приєднання до ПДЧ в НАТО, про що йдеться у моїй статті «Обережно – Росія! 10 завдань українцям», друзі Кремля Німеччина і Франція, детальні характеристики яким, разом з іншими московськими союзниками, я дав у своєму матеріалі «Обережно – агенти Росії в Європі, або Зґвалтування – не найкращий спосіб отримання жертвою задоволення!» – примітка моя). Но если уж я заговорил о… Украине, то это же понятно, что речь идет не только об обеспечении безопасности.

   …на Украине там одна треть вообще этнические русские. Из сорока пяти миллионов человек по официальной переписи только семнадцать миллионов русских (насправді згідно перепису 2001 року в Україні проживало 17,3% росіян або приблизно 8 мільйонів чоловік – примітка моя). Есть регионы, где целиком только русское население проживает, скажем, в Крыму. Девяносто процентов – это русские (в дійсності 58,3% – примітка моя). Украина, вообще, сложное очень государство. Украина в том виде, в котором она сегодня существует, она была создана в советское время; она получила территории от Польши – после Второй мировой войны, от Чехословакии, от Румынии – и сейчас еще не все решены приграничные проблемы на Черном море с Румынией. Значит, от России огромные территории получила на востоке и на юге страны (про отримані Україною території в путінській інтерпретації, то це з точки зору історичної науки є справжня маячня; давайте тоді говорити про Кубань, Зелений Клин чи про приєднання до Московії Калінінградської області – примітка моя). Это сложное государственное образование. И если еще внести туда натовскую проблематику, другие проблемы, это вообще может поставить на грань существования самой государственности. Там сложные внутриполитические проблемы происходят. Тоже нужно действовать очень-очень аккуратно. У нас нет никакого права вето, и быть не может, и мы на это не претендуем. Но я хочу, чтобы все мы, когда решаем вопросы подобного рода, понимали, что и у нас тоже там есть свои интересы. Ну, семнадцать миллионов русских на Украине живет. Кто нам может сказать, что у нас там нет никаких интересов? Юг, юг Украины полностью, там только одни русские.

   Крым просто получен Украиной решением Политбюро ЦК КПСС (25 січня 1954 року на засіданні Прєзідіума ЦК КПСС був схвалений відповідний проект Указа Прєзідіума Вєрховного Совєта СССР про передачу, протокол № 49 – примітка моя). Даже не проведено было государственных процедур по передаче этой территории (Кримська область була передана зі складу РСФСР до складу УССР Указом Прєзідіума Вєрховного Совєта СССР від 19 лютого 1954 року, а 26 квітня

1954 року Вєрховний Совєт СССР Законом СССР «О пєрєдачє Кримской області із состава РСФСР в состав УССР» затвердив Указ Прєзідіума від 19 лютого 1954 року і вніс відповідні зміни до статей 22 та 23 Констітуціі СССР; 2 червня 1954 року Вєрховний Совєт РСФСР одностайно прийняв Закон РСФСР «О внєсєніі ізмєнєній і дополнєній в статью 14 Констітуціі РСФСР», вилучивши з неї Кримську область і цим самим привівши Констітуцію РСФСР у відповідність з Констітуцієй СССР; статус Севастополя, як міста республіканського підпорядкування РСФСР, не був закріплений у Констітуціі РСФСР, а в її новій редакції, прийнятій 12 квітня 1978 року Вєрховним Совєтом РСФСР, у статті 71 було вказано лише два міста республіканського підпорядкування РСФСР: Москва та Лєнінград; стаття 77 Конституції УССР, прийнятої Вєрховним Совєтом УССР 20 квітня 1978 року, вказує, що Севастополь є містом республіканського підпорядкування УССР – примітка моя; читайте мою публікацію «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»), насколько мы спокойно, ответственно относимся к этим проблемам. Мы ничего стараемся не возбуждать, очень аккуратно действуем…».

   Та найцікавіше в Бухаресті відбувалося на закритому засіданні Ради Росія – НАТО. Коли мова зайшла про Україну, то Путін розлютився і, звертаючись до Президента США Джорджа Буша-молодшого, сказав: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина –это даже не государство!Что такое Украина? Часть ее территорий –это Восточная Европа, а часть, и значительная, подарена нами!». Після цього він прозоро натякнув, що у випадку прийняття України до НАТО вона припинить існування як незалежна держава.

   Дану інформацію українській стороні неофіційно передали її прихильники в Північноатлантичному Альянсі. Тобто Путін ще у 2008 році фактично пригрозив захопленням Криму та південно-східних областей України, якщо Київ перестане бути сателітом Москви і при прийнятті державних рішень керуватиметься лише своїми національними інтересами.

   Треба зазначити, що в Бухаресті Президент США, за свідченням тодішнього Президента Грузії Міхеіла Саакашвілі, докладав неймовірних зусиль аби переконати Німеччину і Францію у необхідності надання ПДЧ в НАТО Україні та Грузії. В цьому його підтримували лідери Польщі й країн Балтії (дебати тривали майже цілу ніч). Ось хто є справжніми друзями України.

   На жаль, їм цього не вдалося зробити, бо друзі Путіна/Росії (зверніться до моєї статті «Хто найбільше любить Путіна?») були непохитними: Берлін взагалі говорив про ПДЧ без гарантії вступу, а потім – про розробку плану дій для переходу до ПДЧ. Саме вони, Німеччина і Франція, несуть відповідальність за те, що пізніше сталося в Грузії та Україні, при чому спільно з Росією (дивіться мій матеріал «На колєні, тварі…»).

   Лише завдяки друзям України, які заявили, що не підпишуть підсумковий документ у разі відсутності рішення щодо Євроатлантичної перспективи Києва і Тбілісі, в Декларації Бухарестського саміту НАТО від 3 квітня 2008 року записана можливість прийняття України (читайте мою статтю «Говориться одне, а робиться інше?») в майбутньому до Організації Північноатлантичного договору (на жаль,без надання тоді ПДЧ), але й це для Києва є надзвичайно важливим і Україна пошвидше має стати членом НАТО:

   «18. Триваючий процес розширення НАТО був історичним успіхом в зміцненні стабільності та співробітництва, а також у наближенні нас до спільної мети – цілісної та вільної Європи, об’єднаної миром, демократією та спільними цінностями. Двері НАТО залишаться відкритими для європейських демократій, які хочуть та можуть брати відповідальність та зобов’язання, які випливаюсь з членства, згідно зі статтею 10 Вашингтонської угоди. Ми підкреслюємо, що рішення по розширенню будуть прийматись лише НАТО...  

   23. НАТО вітає євроатлантичні прагнення щодо членства в НАТО України та Грузії. Сьогодні ми дійшли згоди, що ці держави стануть членами НАТО. Обидві країни зробили цінні внески в операції Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії та з нетерпінням очікуємо на проведення вільних та чесних парламентських виборів в Грузії в травні. ПДЧ буде наступним кроком для України та Грузії на їх шляху до членства. Сьогодні ми чітко заявляємо, що ми підтримуємо заявки цих країн щодо ПДЧ. Таким чином ми розпочнемо період інтенсивної взаємодії з ними на високому політичному рівні з метою розгляду питань, пов’язаних з їхніми зверненнями щодо ПДЧ, які залишаються невирішеними. Ми звернулись до міністрів закордонних справ з проханням зробити першу оцінку прогресу на їх зустрічі в грудні 2008 року. Міністри закордонних справ мають повноваження приймати рішення щодо ПДЧ для України та Грузії (Київ цією нормою досі не скористався – примітка моя)».

   Дивлячись на нерішучість і поступливість НАТО під час Бухарестського саміту у квітні 2008 року та політичну слабкість/імпотенцію Заходу загалом (моя публікація «Чи шльондра, чи імпотент – все одно біда!» тут є доречною), Росія 8 серпня 2008 року здійснила збройну агресію проти Грузії, фактично анексувавши згодом її суверенні території – Абхазію і Південну Осетію.

   Той період запам’ятався також особливо огидною позицією Франції під керівництвом нєдоросля Саркозі практично на підтримку Росії (а не Грузії, на боці якої була правда згідно міжнародного права) на чолі з двома нєдорослями – Мєдвєдєвим та Путіним де-юре (де-факто все вирішував Путін, хоча тоді він очолював лише правітєльство).

   Не набагато кращою була й позиція Німеччини щодо вказаних подій.

   Безкарність Росії після її нападу на Грузію зі сторони Заходу (за певним винятком США, рішучіша позиція котрих врятувала Тбілісі, про що йдеться у моїй публікації «Мюнхен 1938 – Мюнхен 2015») привела до окупації Москвою Криму (зверніться до моєї статті «Пакт Мєдвєдєва – Януковича, або Харківська змова») і частини Донбасу (проаналізуйте мій матеріал «За нас, за вас і за родной Донбасс!») в результаті збройної агресії 2014 року проти України з боку Кремля під керівництвом Путіна (дуже актуальною тут є моя стаття «Як російський офіцер у своїх батьків-українців стріляв…»).

   А офіційний Київ, навіть після всього цього бєспрєдєла кремлівського нєдоросля з очевидною демонстрацією факту, що для Путіна (й Росії також) не існує незалежної України, бо для нього українська державність/суверенність – це брєд, геополітична помилка, яку треба обов’язково виправити (незалежна Україна  була, є й буде, а маячня, марення Путіна/Росії/москалів (читайте мою публікацію «Де закінчується політична Європа?») про зворотне розтануть, як роса на сонці; мої попередні матеріали «Тель-Авів – Москва – Київ» та «Хіба можна розчаруватися в Україні?!» будуть вам тут цікавими), все одно намагається домовитися з ним, при чому на невигідних нам умовах, виконуючи вказівки Німеччини, Франції в рамках Мінських домовленостей щодо так званої децентралізації (загалом потрібної нам, хоча й початої не з того кінця, але без особливого статусу окремих районів Донецької та Луганської областей під маскою особливостей здійснення там місцевого самоврядування з закріпленням цієї норми в Перехідних положеннях (вони є тілом Основного Закону) зміненої (ймовірно, час покаже) Конституції, як цього хочуть, в першу чергу, Москва, Берлін і Париж; моя стаття «Щоб жити по-новому, потрібні зміни!» є тут слушною) та, до певної міри, США (попри найвагомішу американську підтримку нашої Батьківщини; читайте мій матеріал «Горбатого могила виправить? Щодо візитів в Україну Джорджа Буша і Джозефа Байдена»), бо Вашинґтон зараз не хоче вириватися вперед, а прагне діяти єдиним фронтом з ЄС, який (Євросоюз), у свою чергу, під тиском Берліна і Парижу, боїться робити надто різкі рухи у бік Москви (мільйони біженців з Близького Сходу, особливо після російських авіабомбардувань на боці Асада непідконтрольних йому територій Сирії, роблять свою чорну справу; зверніться до моєї публікації «Liberté, Égalité, Fraternité»).

   Але така політика Заходу може привести до того, що Мінські домовленості (вони характеризуються у моїй статті «Про «вату» в головах!») будуть реалізовані за рахунок України, тобто Росія й надалі де-факто контролюватиме частину нашого Донбасу (прочитайте мою публікацію «Донбас = Закарпаття?») через наданий (можливо) йому особливий статус (окупований нею Крим таким і залишиться, що, на жаль, може бути цілком реальним, хоча резолюція Європарламенту 2016/2556(RSP) від 4 лютого 2016 року відносно підтримки започаткування переговорного процесу з деокупації півострова вселяє певну надію, але не більше – через гнилу офіційну позицію багатьох західних країн та й самої Москви, котра ігноруватиме подібні переговори), але санкції з Росії знімуть чи суттєво пом’якшать.

   То що й далі Україна йтиме цим шляхом?!

   Ну, ну…

   Крім того, українська влада має бути готовою до зміни поведінки Німеччини та Франції в результаті виборів 2017 року, після яких політику відносно Москви повністю визначатимуть (в разі перемоги – цього не можна виключати) величезні друзі Путіна німецькі соціал-демократи і Саркозі (зверніться до мого матеріалу «Саркозі, ПНХ!»).

   Щодо США, то зі зміною тут Президента малоймовірним є курс на зближення Вашинґтона і Москви за рахунок України, але Києву й тут не треба розслаблятися.

   Теодор Рузвельт, 26-й Президент США, свого часу зазначив: «Як правило, війні треба запобігати. Але є види миру, які гірші за війну».

   32-й Президент США Франклін Делано Рузвельт сказав, як відрізав: «Ніколи не можна досягнути компромісу між добром і злом».

   До думок мудрих людей завжди треба прислухатися, усвідомлюючи при цьому, що злом є Росія (читайте згадану ще раз нижче мою статтю «Подякуймо Путіну…»).

   Старший науковий співробітник Американської ради із зовнішньої політики Стівен Бланк в інтерв’ю «Голосу Америки» 2 лютого 2016 року заявив: «Російські війська та російський уряд ніколи не дотримувалися Мінських домовленостей і вони продовжують використовувати загрозу військової сили, про що свідчать нещодавні повідомлення про збільшення військової присутності в цьому регіоні.

   Завжди є можливість відновлення військового наступу з боку росіян. Путін використовує цю загрозу, щоб змусити Україну здійснити політичне самогубство і зробити Донецьку і Луганську області фактично автономними регіонами, які контролюються Росією, але можуть втручатися у все, що Київ намагається робити.

   Це свідчить про те, що дотримуватися Мінських угод – це утопія. Мінськ-2 не можливо виконати. Ні Росія, ні Україна його не будуть дотримуватися. Україна не може, тому що його дотримання – політичний суїцид. А Росія не буде, тому що це не дає повного контролю над українським урядом…

   Сенс в тому, що Путін хоче контролювати український уряд та позбавити Україну незалежності. Це те, на що ані Україна, ані Захід не можуть і не повинні погодитися».

   Польський філософ єврейського походження Станіслав Єжи Лєц писав: «Єдина гарантія миру – закопати сокиру війни разом з ворогом».

   Україні необхідно брати приклад з Ізраїлю, який при відстоюванні своїх національних інтересів покладається, в першу чергу, на думку власного народу та далеко не завжди прислухається, зокрема й у відносинах з арабським, мусульманським світом, до порад Вашинґтона, Берліна, Парижа чи Брюсселя, але продовжує з ними плідно співпрацювати на взаємовигідних умовах, між іншим, на жаль, й з Москвою, не приєднавшись до західних санкцій проти неї, мотивуючи це особливостями двохсторонніх стосунків. І таку позицію Ізраїлю сприймають у світі.

   А для цього українській владі, включаючи всі структури МЗС, треба пам’ятати Майдан (дивіться мій матеріал «Український Євромайдан діє!»), дбати про український народ, спиратися на нього та враховувати його позицію в своїй діяльності, постійно нарощувати власний внутрішній потенціал (надіятися, в першу чергу, треба на самих себе) і в зовнішній політиці на всіх фронтах докладати титанічних зусиль для правдивого інформування (зараз даний напрямок, кажучи делікатно, дуже слабенький, про що я говорив ще у червні 2014 року: читайте мою статтю «Листи небайдужого… Або перемога, або наша смерть!»)світу про нашу трагедію, спричинену збройною агресією Росії (вона не виконує навіть пролобійовані нею ж самою Мінські домовленості), для переконування Заходу у правоті позиції України (ми нічим не гірші за Ізраїль, бо є таким же повноправним членом міжнародного співтовариства з власними національними інтересами), котра полягає в необхідності виведення російських військ і деокупації всіх українських територій, включно з Кримом (Київ надто мляво за нього бореться), згідно міжнародного права (проаналізуйте мої аналітичні викладки «Меморандум — Резолюція — Постанова — Заява = ?») без нав’язуваних «нормандським форматом» (про слизькість позиції Німеччини і Франції мною заявлялося ще в лютому 2014 року: дивіться мій матеріал «В Європу – без сміття! Про деякі першочергові кроки нової влади», тому треба повертатися до «женевського формату» переговорів із залученням до нього деяких інших країн, як я це пропонував у своїй статті «Росія аплодує!», та найпевніше Великобританії – підписанта Будапештського меморандуму, на чому наголошувалося мною у вже згадуваній вище моїй публікації «Чи шльондра, чи імпотент – все одно біда!» ще в жовтні 2015 року) необґрунтованих поступок Кремлю під виглядом особливого статусу частини Донбасу (фактично заморожування ситуації з вигодою для Росії, бо їй через економічні проблеми стає все важче й важче підтримувати там напруженість), не піддаючись на постійний шантаж Путіна (зверніться до мого матеріалу «Подякуймо Путіну…») різними гібридними операціями з метою заставити Україну діяти за його умовами та для торгу з вигідним йому результатом, і яка (позиція Києва) категорично не збігається з позицією/інтересами Москви та її «новороссійскіх» маріонеток під маскою «ДНР»/»ЛНР», для котрих всіх разом найвищим щастям є життя в вєлікой Россіі хоча б у вигляді СССР (читайте мою статтю «Вирвемось?»), де смаколиком вважалися навіть тушониє говяжіє ануси  :)))

   P. S. Саркозі витіснили з президентської гонки, але Україні не треба спочивати на лаврах… В німецьких соціал-демократів помінялося керівництво… й вони програли на парламентських виборах 2017 року та все ще може бути…