Як українська революція з’їла свого героя!

Петлюра, безумовно талановита й недурна людина,

був нікчемним військовим міністром,

бо нічого не тямив у військових справах

і ніякого організаторського хисту не мав.

Євген Чикаленко, український громадський діяч,

благодійник, землевласник, меценат, публіцист.

Рано чи пізно правда стане відомою, особливо, коли за неї є кому боротися – навіть, якщо це поодинокі правдолюби. Звісно, було би прийнятніше, коли б істину суспільство дізнавалося раніше, але, як кажуть люди, краще пізно, ніж ніколи… (про це йдеться у моїй однойменній публікації).

Так сталося і в цій історії, історії із замовчуванням, перекручуванням фактів, необґрунтованістю звинувачень, міжпартійною боротьбою з усуненням конкурентів навіть на шкоду спільній справі, небажанням керманичів розібратися в ситуації для встановлення істини та брати відповідальність на себе за виконання необ’єктивного вироку, намаганням відмежуватися від абсолютно необгрунтованої (незаконної навіть в умовах війни) трагічної розв’язки, байдужістю не просто до долі людини загалом, а до долі соратника – побратима по зброї супроти спільних ворогів, котрий своїми діями кадрового військовика (відвертого, вольового, дисциплінованого, наполегливого, прямого, чесного, здібного, скромного в побуті), недосвідченого в політичних інтригах командувача багатотисячних з’єднань (об’єднань) на фронтах доказав свою вірність українській визвольній революції, будучи справжнім українцем, лицарем, переконаним українським державником, європейцем, ворогом Російської (радянської) імперії і будь-якої автономії України в її складі та облудливих московсько-лівих ідей.

Мова йде про полковника Петра Болбочана (5 жовтня 1883 року – 28 червня 1919 року), уродженця нинішнього с. Ярівка Хотинського району Чернівецької області.

Незважаючи на шельмування ворогів – більшовицько-комуністичного режиму (пригадую, що в програмі з історії мого шкільного періоду він фігурував як махровий антибільшовик, ворог радянської влади, а більшовики за живого чи мертвого Петра Болбочана пропонували (дізнався набагато пізніше) винагороду 50 тисяч рублів), «білого» руху і багатьох соратників, а також різних істориків (вони часто посилалися на першого голову Директорії УНР Володимира Винниченка – прихильника компромісів із російським радянським режимом, який мав неприязнь до полковника через невизнання ним жодних компромісів з більшовиками («Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим Московським товаришам-більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до «єдиної Росії», – з його листа голові Директорії), доказом чому є й наказ Петра Болбочана підпорядкованим військам: «…ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій…, що намагаються захопити владу, я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька»), правда про нього стає все більш доступною для всіх бажаючих її знати тепер.

Але треба не тільки знати, а й глибоко переосмислювати, щоб усвідомити наскільки він був правий, не бажаючи мати нічого спільного з Московією (у своїй статті «Яке їхало, таке й здибало!» я пишу про сучасних російських неоімперіалістів) й не боячись відкрито обстоювати таку свою позицію. На відміну від багатьох його політичних керівників, про подібних яким письменник Микола Хвильовий сказав: «Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться – дерзать!» (Хвильовий Микола. Твори: у 2 т. – К.: Дніпро, 1990 – Т. 1, с. 8).

Час лише підтвердив правоту полковника Петра Болбочана й повну неправоту тих, хто в тій чи іншій мірі покладався на «російського диригента»!

В Україні російське диригування, на яке й зараз покладається невелика частина українців, привело до того, що вже після розвалу СССР – російсько-радянської імперії (моя публікація «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» описує всі його «принади») Московія пішла війною на Україну, окупувавши Крим, а також частину Донецької і Луганської областей, де нині триває АТО (про неї я пишу у своєму матеріалі «Листи небайдужого… Або перемога, або наша смерть!»; шануймо героїв цієї операції) й можливо тепер Росія, з вигідних їй мотивів, погодиться на перемир’я (у моїй статті «Чи шльондра, чи імпотент – все одно біда!» про це розповідається детальніше; в цьому ж контексті актуальним є мій матеріал «На колєні, тварі…»).

Петро Болбочан не боявся «дерзать!» і через це його політичні керманичі цинічно, незаслужено, у розквіті сил звели в могилу – розстріляли 28 червня 1919 року. Це ж якими мерзотниками треба бути, щоб страчувати божевільну людину! Він до останнього надіявся, що правосуддя встановить істину (не ховався до арешту, не чинив опору під час нього, не втік з-під варти, хоча міг) та доведе його невинуватість. Болбочанівці – його бойові побратими, з якими він спільно громив ворогів України, навіть збиралися визволити свого командира силою, але він їм заборонив, бо не мав за собою жодної антидержавної провини, не вчиняв заколоту, і сказав, що суд в усьому розбереться. «Розібрався»…

Через страшні переживання із-за несправедливості, яку з ним вчинили його зверхники (Головний Отаман Симон Петлюра, на той час Верховний Головнокомандувач збройних сил УНР, самоусунувся від вирішення проблеми: і не затвердив присуд смерті, і не скасував його, маючи на то право; одразу зазначаю, що високо ціную боротьбу Симона Петлюри за українську незалежність, але про його помилки теж треба казати правду), він втратив розум, свідками чого були його вартівники, а розстрільна команда не хотіла в нього стріляти. Людей, які втратили зв'язок з реальністю, не страчують, бо вони не усвідомлюють повністю, що з ними коять: так можуть поступати лише варвари.

Свого часу при зустрічах, обговорюючи інколи зі мною різні проблеми української державності, зокрема й періоду УНР, доктор історичних наук, професор Київського національного університету Володимир Сергійчук, якого я жартома називаю «затятим петлюрівцем», врешті решт погодився з моїми аргументами, як не професійного історика, а просто любителя нашої історії, і визнав, що навіть за законами воєнного часу Петро Болбочан не заслуговував смертної кари, притримуючись до того протилежної думки.

Можна сказати, що соціалісти, які тоді переважали в усіх керівних органах УНР – Українській Центральній Раді (УЦР), формованому нею Генеральному секретаріаті (нетривалий період Гетьманату мав дещо інші ідеологічні засади, але орієнтувався на федерацію з небільшовицькою Росією), Трудовому Конгресі України, Директорії з її Радою міністрів (зверніться до мого матеріалу «Від соборності українських земель до соборності наших душ!»), не завжди розбираючись у суто воєнних питаннях (та й у інших теж), ненавиділи полковника (через намагання Директорії порозумітися з більшовиками він, будучи командувачем Лівобережним фронтом Армії УНР, не міг проти них вести бойові дії, бо не було наказу воювати з ними, тому змушений був відступити з Харкова, а коли керманичі нарешті прозріли, то вже було пізно, але всю свою провину за це переклали на самого командувача; його навіть звинувачували в тому, що цілує руки дамам), бо він був відвертим самостійником і прямо називав їх так, як заслуговують дилетанти з непомірними політичними амбіціями: «Скажіть, чи було хоч одне ваше розпорядження з самого початку повстання проти Гетьмана, котре мало би метою організувати армію, а не популяризацію ваших особистих імен?..

Скажіть, прошу вас щиро, чи задумувались ви над тим, що Україна пропадає і що зараз треба зробити, аби спасти її?..

Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями» (Київ, 26 січня 1919 року).

Тому вони й розправилися з ним, бо бачили в особі Петра Болбочана свого конкурента, здатного стати на чолі не лише всього війська. Соратник голови УЦР УНР Михайла Грушевського Сергій Веселовський казав: «Нехай згине українська державність, але для історії ми, соціал-демократи, залишимось чесними і незаплямованими». Для Голови Ради міністрів Бориса Мартоса соціалізм теж був важливіший за Україну: «Як не буде Україна соціалістичною, то най краще не буде ніякої».

Шотландський письменник та історик Томас Карлайл колись сказав: «Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами відверті негідники». Плодами української визвольної революції 1917 – 1921 років також скористалися негідники – Московія на чолі з російськими більшовиками-шовіністами, котрим прислужували місцеві посіпаки (читайте мою статтю «За що Україні така кара?!»), через чвари, розбрат в Україні, яскравим прикладом чого є трагедія полковника Петра Болбочана.

Всім українцям зараз треба знати та пам’ятати ці страшні сторінки нашої історії аби уникнути помилок минулого, щоб плодами Революції Гідності (шануймо її героїв) не скористалися відверті негідники (про це йдеться у моїй публікації «Від Революції Гідності до контрреволюції негідників?»), як всередині, заохочувані та підтримувані ворожою Московією, так і зовні самою Московією – теперішньою Росією під керівництвом вірних нащадків колишніх більшовиків-шовіністів (моя стаття «Справа Троцького живе…» про них розказує).

Про Петра Болбочана нині можна прочитати в таких, відомих мені, книжках:

1. Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва): науково-документальне видання – К.: Темпора, 2003 – 288 с. Колектив упорядників – В. С. Сідак (керівник), Т. В. Вронська, А. В. Кентій, В. С. Лозицький (Чеботарів був начальником контррозвідувального відділу штабу Армії УНР, відіграв заплутану роль у трагедії Петра Болбочана та розстрілював його, а в різних історичних матеріалах можна знайти твердження, що він, буцімто, був більшовицьким агентом);

2. В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника: наукове видання – К.: Темпора, 2004 – 416 с. і видання друге, доповнене, 2009 – 426 с. (з першим виданням цієї книжки я ознайомився, вірніше – детально вивчив, влітку 2005 року, а спонукав мене до того Іван Драч – поет, перекладач, державний, громадський діяч, бо він ще на самому початку 2000-х років у розмовах зі мною під час роботи в Парламенті часто згадував про Петра Болбочана, кажучи, що своїми поступками в політиці, характером, завзятістю, безкомпромісністю, відданістю українській справі, правдолюбством я нагадував йому полковника, життєпис котрого він добре знав);

3. Брицький П. П., Юрійчук Є. П. Політика і особа Петра Болбочана в українській революції: матеріали до курсу «Політична історія України ХХ ст.» – Чернівці: Рута, 2004;

4. Брицький П. П., Юрійчук Є. П. Жертва української революції: трагічна доля полковника П. Болбочана – Чернівці: Знання, 2006 – 112 с. (мав честь скромно допомогти виходу цієї праці – дарчий надпис авторів: «Активному захиснику української державності Георгію Манолійовичу Манчуленку, з глибокою повагою і найкращими побажаннями в житті», а при спілкуванні з доктором історичних наук, професором Чернівецького національного університету, де я в свій час здобув відповідний фах спочатку на інженерно-оптичному факультеті та згодом – на юридичному, Петром Брицьким дізнався, що він надавав свої матеріали про Петра Болбочана авторському колективу майбутньої книжки № 2 зі вказаного вище переліку, але в число співавторів чомусь не потрапив, а також подавав інформацію про нього для підготовки виконавчою владою відповідей на мої депутатські звернення, запит (про них я детальніше розповім нижче) щодо належного пошанівку мого земляка за місцем народження в теперішній Чернівецькій області України).

Крім того, з’явилося багато публікацій в ЗМІ (декотрі передруковували ті чи інші наукові праці з наведеного мною списку, так у газеті «Чернівці» № 15 – № 21 відповідно 14 квітня – 26 травня 2006 року міститься передрук книжки № 4), де розказувалося про полковника Петра Болбочана, зокрема:

1. «Отаман Лівобережної України», газета «Українське слово», № 42, 19 – 25 жовтня 2005 року;

2. «Доля бессарабського полковника: без емоцій та упередження», газета «Буковина», 28 квітня 2006 року;

3. «Трагедія полководця», газета «Час» (Чернівці), № 19, 11 травня 2006 року;

4. «Бессарабець Петро Болбочан», газета «Народне слово», № 45, 9 – 15 листопада 2006 року і № 46, 16 – 22 листопада 2006 року.

Вивчивши перше видання книжки № 2 про Петра Болбочана, я одразу направив своє депутатське звернення (надсилається прямо адресату, вих. № 3065 від 17 серпня 2005 року, додається) Віце — прем’єр — міністрові України Томенку М. В., зазначивши, що «…він (Болбочан – примітка моя) прагнув розбудови незалежної української держави з міцною професійною армією…

Зважаючи на викладене вище, прошу Вас доручити відповідним структурам провести заходи та встановити пам’ятні знаки для увіковічення пам’яті непересічної особистості, якою був П. Ф. Болбочан, у Чернівецькій області, а також на місці його трагічної кончини (безпідставний розстріл) поблизу ст. Балин (20 км від Кам’янця — Подільського, Хмельницька область)».

У відповідь на це звернення, за дорученням Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2005 року № 43617/0/1-05, Міністерство культури і туризму України надіслало формальну відписку (вих. № 8-7128/14 від 23 вересня 2015 року, додається; термін надання відповіді прострочений, що є порушенням Закону України «Про статус народного депутата України»): «Кошти на спорудження пам’ятників і монументів Мінкультури України у Державному бюджеті України не передбачені.

Виготовлення і встановлення пам’ятних знаків відноситься до компетенції місцевих органів виконавчої влади, у зв’язку з чим Міністерство звернулося до Чернівецької обласної державної адміністрації сприяти у вирішенні зазначеного питання» (при цьому ціле Міністерство забуло про місце загибелі, яке знаходиться на території Хмельницької області: ось так у нас вирішуються справи).

18 серпня 2005 року я також направив депутатське звернення (вих. № 3065-1, додається) голові Чернівецької обласної державної адміністрації Ткачу М. В.: «…прошу Вас доручити відповідним структурам провести заходи та встановити пам’ятні знаки для увіковічення пам’яті непересічної особистості, якою був П. Ф. Болбочан, у Чернівецькій області» (як бачимо Кабінет Міністрів України в особі Міністерства культури і туризму України звертається до Чернівецької облдержадміністрації з тим самим, що звернувся й я ще місяць назад).

На це звернення мені надіслав відповідь (вих. № 07.45-6/4526 від 27 вересня 2005 року, додається; термін надання відповіді теж прострочений) заступник голови Чернівецької облдержадміністрації Борис Баглей: «Чернівецька обласна державна адміністрація підтримує Вашу пропозицію щодо вшанування пам’яті П. Болбочана та повідомляє, що для увіковічення пам’яті П. Болбочана пропонуємо провести наступні заходи…» (кому пропонують, хто їх мав би провести?).

У зазначених двох зверненнях мною неточно вказувалося місце народження Петра Болбочана, а ця неточність ґрунтувалася на відомостях з книжки № 2 авторського колективу під керівництвом В. Сідака (перше видання).

Не мирячись із такою бюрократичною тяганиною, я повторно надсилаю депутатське звернення (вих. № 3065-2 від 4 жовтня 2005 року, додається) вже новому Віце — прем’єр — міністрові України, відповідальному за гуманітарні питаня, Кириленку В. А. з проханням «особисто взяти під контроль вирішення питання щодо увіковічення П. Ф. Болбочана…» (відповіді від Уряду не було).

Після цього я отримав лист (вих. № 07.45-6/5025 від 28 жовтня 2005 року, додається) за підписом заступника голови Чернівецької облдержадміністрації Бориса Баглея: «Чернівецька обласна державна адміністрація повідомляє, що увічнення пам’яті українського військового діяча полковника Армії УНР Петра Болбочана в області буде проведено відповідно до затверджених заходів (заходи додаються)» (цікаво чи зараз проводяться заплановані тоді заходи?).

У зв’язку з відсутністю належного реагування на мої депутатські звернення мною був направлений депутатський запит (оголошується на пленарному засіданні Верховної Ради України, вих. № 3065-5 від 10 лютого 2006 року, додається) Прем’єр — міністрові України Єханурову Ю. І. з проханням про виконання владою всіх моїх попередніх пропозицій щодо Петра Болбочана.

На цей запит мені надійшла обнадійлива відповідь (вих. № 1977/0/2-06 від 7 березня 2006 року, додається) за підписом Віце — прем’єр — міністра України В’ячеслава Кириленка, але про результати додатково не поінформували.

Зібравши зазначені матеріали відносно Петра Болбочана (звернення, запит, відповіді на них, коротку біографічну довідку), я направив їх Чернівецьким газетам (наприклад, головному редакторові газети «Доба» Стефанцю В. Б., вих. № 3249-4 від 5 травня 2006 року, додається), Хотинській районній газеті для ознайомлення жителів Чернівецької області з життєвим шляхом їхнього славетного земляка, котрий придушував у Києві січневий більшовицький заколот 1918 року, згодом визволяв сам Київ, а також – Крим, розбивши в ньому більшовиків (його, як командира, поважали і солдати, і старшини) та бачив майбутнє України тільки в європейському контексті (моя публікація «Наше майбутнє – в об’єднаній Європі, а не на руїнах Російської імперії» разом з двома іншими моїми статтями «В Європу – без сміття! Про деякі першочергові кроки нової влади» і «Навіщо це Україні?» показує, куди та чому туди треба рухатися).

Петро Болбочан з дружиною і своїми батьками (сидять).

Власне після моїх вимог до влади належним чином вшанувати пам'ять українського полковника Петра Болбочана інформація про нього стала надбанням широкої громадськості, а не лише окремих науковців та небайдужих краєзнавців, літераторів. Саме цього я й добивався, руйнуючи мури незаслуженого суспільно-масовогого забуття невинно убієнної людини – вмілого полководця та державника.

Знаю, що на місці розстрілу українського патріота (вже давно настав час його офіційно реабілітувати) встановлений пам’ятний знак, в деяких містах його іменем названі вулиці. Вважаю, що в усіх населених пунктах України, пов’язаних з Петром Болбочаном, мали би з’явитися і вулиці, і пам’ятні дошки, і пам’ятники, включаючи його малу батьківщину.

Встановленням йому пам’ятника у Києві опікується письменник, краєзнавець, дослідник української історії першої половини 20 століття Роман Коваль, про що я дізнався під час розмови з ним. Він робить благородну справу, на яку (особливо українську), як завжди, не вистачає грошей. Тут мала би долучитися не тільки влада Києва, а й центральна, спонукаючи до фінансової підтримки українських підприємців (сподіваюся, що такі є за духом, а не лише за місцем народження чи проживання), бо це є наша спільна історія – історія українська.

Пам’ятаймо полковника Петра Болбочана – нашого українського героя, з’їденого українською визвольною революцією!

Пам’ятаймо для того, щоб більше подібного не дозволяти!

Пам’ятаймо для того, щоб усіх своїх героїв завжди шанувати!