Чи шльондра, чи імпотент – все одно біда!

   Сумно!

   Докотилася Європа до самого краю…

   Докотилася завдяки діям окремих її країн на чолі з Німеччиною і Францією.

   Завдяки діям цих країн – агентес Московського Кремля (читайте мою статтю «Обережно – агенти Росії в Європі, або Зґвалтування – не найкращий спосіб отримання жертвою задоволення!») Європа стає шльондрою невгамовного, ненаситного головного російсько-кремлівського нєдоросля Путіна. Особливо яскраво Європа проявилася у ролі путінської підстилки (зверніться також до моїх публікацій «Доступ к тєлу продолжаєтся…» та «Гумус чи підстилка?») після збройного нападу російських кацапів (народна мудрість гласить: «Вініть кацапов нєт прічіни, вєдь іх бєда, а нє віна – у Бога нє хватіло гліни і он іх сдєлал із го…а», але й жаліти гі…о не варто), за командою нєдоросля, на Україну.

   І це біда! Підстилка, шльондра, навіть одна, кидає тінь на всю порядну родину, у даному випадку – велику західнодемократичну (вона має, на жаль, й іншу біду). Хоча не всі навіть європейські країни горять бажанням лягати під Путіна, але як кажуть московити: «Дурной прімєр заразітєлєн!», особливо, коли за цим прімєром стоїть фінансова вигода. Невже ціна бере гору над цінностями, про котрі так люблять говорити європейці?!

   Прикро, що путінські агентеси, фактично перетворивши всю Європу (бо діють від її імені) на його шльондру, хочуть зробити Україну теж путінсько-кремлівською підстилкою (проаналізуйте мій матеріал «Подякуймо Путіну…»). Підтвердженням цьому є Паризькі домовленості у «нормандському форматі» 2 жовтня 2015 року, котрі були озвучені лідерами Німеччини і Франції на спільній прес-конференції.

   Месьє Олланд: «Всім кандидатам має бути наданий імунітет на час виборів (обговорювалося також питання амністії, яка «повинна відбутися разом з виборами» – примітка моя)

   Мінський процес передбачає певний порядок питань та графік їхнього виконання, тому, щоб ми слідували досягнутим у Мінську домовленностям, ми повинні дотримуватися певної послідовності. Спочатку було припинення вогню – ми це виконали, потім відведення важких… і легких озброєнь – ми це робимо зараз, але усе це зайняло більше часу, ніж було передбачено. Потім обмін військовополоненими…, прийняття конституційних змін, на це також було витрачено більше часу, ніж було домовлено… Потрібен час для… проведення місцевих виборів, тому вони пройдуть пізніше, ніж дата… для виконання Мінських домовленостей, – 31 грудня 2015 року…

   Вибори не повинні проводитися 18 жовтня, тому вони будуть перенесені на іншу дату. Для цього буде ухвалений окремий закон (окремий закон – це вже особливий статус: за месьє Олландом він буде застосований на день виборів, спочатку на тимчасовій, а згодом на постійній основі – після того, як результати виборів будуть підтверджені міжнародними організаціями, а потім настане черга останнього етапу – «повернення Україні повного контролю над своїм кордоном та виведення іноземних збройних формувань з її території» (виходить, що Путін визнав перебування своїх військ на українській землі, а вибори на окупованій частині Донбасу проходитимуть під дулами російських автоматів, як «референдум» у Криму?) – примітка моя)».

   Фрау Меркель: «Обидві сторони надзвичайно наблизились одна до одної (йдеться про Росію і Україну – примітка моя)

   Коли Україна відновить суверенітет не по Криму, але по іншій частині країни, цей процес (виконання Мінських домовленостей) буде завершений…

   Сьогодні ми обговорювали дуже складні проблеми. Коли настане амністія, вступить у силу закон про особливий статус, який повинен бути згаданий у Конституції України, й сьогодні ми домовилися  про послідовність втілення цих кроків…

   Російський президент зобов'язався докласти зусиль, щоб робоча група з політичних питань Тристоронньої контактної групи працювала ефективно та відповідно до встановлених домовленостей, щоб (місцеві) вибори (на окупованих територіях сходу України) відбулися у відповідності до пакету Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей, згідно із законодавством України і з узгодженням із сепаратистами з Луганської та Донецької областей і українським урядом».

   Дещо по іншому оцінює Паризькі домовленості європейський кореспондент DW Бернд Ріґерт у своєму коментарі від 2 жовтня 2015 року: «Зустріч у Парижі не принесла конкретних результатів, але дещо вона показала дуже чітко: у зовнішній політиці все є взаємопов'язаним. Не можна говорити про конфлікт в Україні (насправді російська збройна агресія – примітка моя), не розмовляючи у той самий час про війну у Сирії та кризу біженців у Європі. І за мотузки при цьому, безсумнівно, смикає російський президент Володимир Путін. Він показав себе вправним тактиком… Путін явно має ініціативу. Він загострює ситуацію у громадянській війні своїми бомбами на голови сирійської опозиції та спричиняє чималий тиск на Захід. На сході України Путін наразі поводиться тихо, але дає зрозуміти, що в будь-який момент може знову посилити напади проросійських сепаратистів, якщо це відповідатиме розрахункам Кремля.

   Засоби для тиску у розпорядженні західних держав та України є нечисленними. Авжеж, санкції ЄС і США є болючими для Росії, але вони жодними чином не похитнули Путіна. На публіку Меркель, Олланд та компанія спростовують прив'язку сирійського питання до української кризи, але у кулуарах дипломати вже давно говорять про те, яким чином можна досягти із Росією певного компромісу… Російська сторона дуже добре знає, що тиск на Європу щодня збільшується. Чим гіршими є справи у Сирії, тим більшим є потік біженців у напрямку Заходу. Це жахливе співвідношення.

   Те, що не вдалось в українській кризі (її немає, є бойові дії Росії проти України – примітка моя) – забити кіл між країнами ЄС, може вдатись у сирійському питанні. Наплив біженців уже зараз наблизив ЄС до складної політичної кризи. І додатковий тиск бомбардуваннями у Сирії тільки грає Росії на руку. Чого саме прагне врешті-решт досягти Путін та які відносини хоче мати з ЄС, а за тим – і з США, залишилось не зрозумілим й після зустрічі у Парижі.

   Україні не пощастило – вона потрапила у вир геополітичних планів Кремля. Реалізацію Мінського мирного плану Кремль допускатиме повільними кроками. Конфлікт має ідалі вирувати, залишаючись заставою у великій грі. Український президент перебуває під шаленим тиском не тільки внутрішньополітично, але й з боку своїх союзників. Меркель та Олланд ще раз дали йому зрозуміти, що і Україна також повинна зробити більше для реалізації Мінського плану.

   Утім, невеликого успіху Порошенко таки досягнув. Місцеві вибори на Донбасі, очевидно, не відбудуться… Законодавство щодо регіональної автономії східної України вже давно назріло (нічого не назріло, це є російською розробкою – примітка моя). Але більш важливим є питання контролю кордону з Росією українськими урядовими військами. І от саме до цього ще далеко. 31 грудня як ультимативний термін реалізації мирного процесу, який був раніше встановлений, вже не буде дотриманий.

   Росія продовжує грати у покер. А Меркель таОлланд поки що не мають козирів у рукаві(Путін відносно України хитрує, щоб не вводили нові санкції й можливо зняли уже діючі – примітка моя)».

   Тоді як бути з окремими оптимістичними заявами української влади щодо майбутнього окупованої частини Донбасу? Очевидно, що вони призначені для внутрішньоукраїнського вжитку. В такому випадку за кого влада нас має? Відповідь можна знайти у моєму матеріалі «Нас мають за бидло!».

   Враховуючи сказане вище, є незрозумілим, чому ті європейські (ЄСівські) країни, які категорично не погоджуються з роллю Європи як путінсько-кремлівської шльондри, не гуртуються і не протидіють такому сценарію, дбаючи заодно про європейську єдність без кремлівського впливу?!

   У мене склалося враження, що Президент України їхав до Парижа за іншим результатом, враховуючи конструктивні підсумки його візиту до Нью-Йорка на сесію Генеральної Асамблеї ООН, де він також провів велику кількість двосторонніх зустрічей. Але коли у «нормандській четвірці» троє фактично діють проти одного, боронитися від них стає дуже важко, тому порятунком України в такій ситуації може бути тільки заміна «нормандського формату» на інший (про це йдеться у моїй статті «Росія аплодує!»), можливо із залученням, до прикладу, ще й офіційного Лондона. Тим більше, що Надзвичайним і Повноважним Послом Великобританії в Україні 3 жовтня 2015 року було озвучено такий сигнал: «…наша поточна позиція, яка є незмінною, полягає у підтримці Будапештського меморандуму» для відновлення повного суверенітету України.

   Ось що сказав Президент України  4 жовтня 2015 року після Паризьких переговорів (співставте його слова зі сказаним лідерами Німеччини та Франції): «…ми наголошуємо, що виведення іноземних військ має відбутися зараз, без будь-якої прив'язки до виборів. І це чітко написано в Мінських домовленостях (тільки не вказано, коли має початися вивід – примітка моя), чітко підтверджено керівниками Франції та Німеччини і доведено до відома РФ. Якщо будь-який пункт Мінських домовленостей не виконується – є відповідальність: посилення та продовження санкцій…

   Є деякі пропозиції, частина з них може бути прийнята до уваги, частина – точно ні (щодо так званого плану Мореля – примітка моя)… Перша – тимчасово внутрішньо переміщені особи будуть позбавлені права для голосування на Донбасі і будуть голосувати в інших місцях (каже, що відхилено – примітка моя). Друга – …обмеження права участі українських… партій у місцевих виборах на Донбасі. Цього не буде… Пан Морель сам це прийняв, цю позицію знято. Третя позиція – умовою проведення демократичних виборів є повноцінна діяльність українських ЗМІ  на Донбасі…

   Діалог має відбуватися із законно обраними представниками Донбасу. Адже зараз ці люди (керівництво «ДНР» та «ЛНР») не представляють Донбас. Вони з'явилися в результаті «фейкових» виборів  (2014-го року)...

   Як тільки ми вибираємо нову українську владу, то ОБСЄ, що має зараз заступити на контроль неконтрольованої ділянки, передає функції контролю українським прикордонникам. Завершитися цей процес має до кінця року, перед ухваленням змін до Конституції. Все дуже просто, так написано в Мінську…

   Якщо ми не збираємось повертати Донбас, як ви(у розмові з журналістами – примітка моя) збираєтесь Крим повертати? Крим – це наступний етап наших дій».

   Вкотре слухаючи посилання на контраверсійні для України Мінські домовленості, я жодного разу не почув від української влади, що буде на Донбасі після виконання (якщо це станеться) вказаних домовленостей? Туди почнуть повертатися вигнані зі своїх домівок люди, а там їх зустрічатимуть місцеві прихильники «русского міра» та ті, хто гнобив їх, бив-убивав і гнав світ за очі – московські сепаратисти-терористи, частина з яких взагалі може стати новою «владою» з особливим статусом згідно п. 3 Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року. Чи миритимуться з таким станом речей жителі Донбасу, для яких Батьківщиною є Україна, повертаючись до себе додому? До цього часу на окупованій частині Донеччини та Луганщини фактично не було громадянського протистояння, а велися бойові дії російськими-проросійськими силами, збройно підтримуваними Росією, проти України. Чи не почнеться таке протистояння після повернення туди вимушених переселенців? Що має робити українська влада аби цього не сталося?

   Та є ще одна біда! Після агресії московитських ординців (моя публікація «Золота Орда, Московська (урядова) православна церква і «русскій мір» розкриває цю тему)проти України практично весь Захід проявив себе як імпотент, бо не зміг впоратися з агресивно-шаленою Росією.

   Імпотенція Заходу стала ще більш помітною на тлі подій в Сирії, куди Москва перекидає свої війська (з благословенням Російської православної церкви, як це було й з окупацією українських Криму та частини Донбасу; зверніться до моєї статті «Святий і грішний…»), підтримуючи кривавий режим  Президента Башара Асада у його боротьбі зі своїми опонентами – переважною більшістю сирійців, начебто для спільної боротьби з Заходом проти «Ісламської держави Іраку та Леванту» (російська авіація навіть наносить одинокі удари по її бойовиках, але в основному – по противниках Асада), а насправді для відстоювання своїх близькосхідних інтересів (на території Сирії Росія має військові бази – у Тартусі і Латакії) та розколу Європи, зокрема й через великий наплив біженців, що тікають від російських бомбардувань в тому числі.

   Путін може навіть взяти тривалу паузу у війні з Україною (мій матеріал «Про те, як Україна сама фінансує вбивство українців Росією!» буде вам тут цікаво прочитати), зупинивши до вигідного моменту бойові дії російських військ і своїх терористів-сепаратистів на Донбасі (6 жовтня 2015 року бойовики, діючи за путінським сценарієм, заявили, що не скасували, а лише перенесли свої «вибори» на наступний рік, ув’язавши перенесення з повним виконанням Україною Комплєкса мєр по виполнєнію Мінскіх соглашєній від 12 лютого 2015 року; читайте мою публікацію «Про «вату» в головах!») та начебто повністю переключивши свою увагу на Сирію, щоб обманути Європу і Захід загалом. Треба пам’ятати, що, попри його зацікавленість Сирією (як допоміжним фактором у боротьбі з Україною, а через неї – й з усім Заходом, включаючи Європу), вона все таки знаходиться трохи далекувато від російських кордонів, а Україна, будучи ключем до європейських дверей, – під боком. Тому Путін (в народі про нього гуляє така байка: «Росіянин, налаштований опозиційно до нинішньої кремлівської влади, звертається до росіянина – прихильника цієї влади: «А вам не кажется, что в мавзолее пора заменить несвежего Володю на свежего?»), тобто російський владний режим незалежно від очільника (щоб збагнути логіку його (режиму) дій, треба добре знати працю Алєксандра Дугіна «Основы геополитики. Геополитическое будущее России», Москва, изд-во «Арктогея», 1997 – 608 с.), ніколи не залишить Україну в спокої (мінятися можуть лише методи впливу), допоки вона не стане членом НАТО.

                               

   В даній ситуації Московія, користуючись певною імпотенцією Заходу, переграє його по всіх статтях. А він, кліпаючи очима, не може дати ради хтиво-розпаленій Росії, хоча мав би розуміти, що в ній вся влада належить Путіну, а вся відповідальність за невдачі в російських внутрішньо-зовнішніх хотєлках покладена росіянами (білоруська притча говорить: «І сказау̌ Бог малпам: «Злазьце з дрэвау̌, вучыцеся, станавіцеся людзьмі і паводзьце сябе годна». Частка малпау̌ злезла з дрэвау̌, а частка засталася. І спытау̌ Бог: «Чаму вы не злазіце з дрэу̌ і не хочаце быць людзьмі?». А малпы яму адказалі: «А мы не понимаем ваш белорусский язык») на Обаму – американського Президента. Тому він, як глава США (це стосується і його наступників) має запобігати імпотенції самого американського геополітичного гіганта – лідера Заходу, бо в іншому випадку весь Захід остаточно стане імпотентом.

   Отака невтішна картина вимальовується: чи шльондра, чи імпотент – все одно біда!

   При такому розкладі сил Україні випала найважча роль – боронити свою територіальну цілісність і незалежність (тут є актуальним мій матеріал «Ціна незалежності: 1240 чи 600 тисяч?») від Росії та спонукати Європу відмовитися від ролі путінської шльондри (певний шанс на це є) і Захід активно лікувати свою імпотенцію, котра ще, як видається, не перейшла в невиліковну фазу, щоб не повторилися  трагічні помилки Мюнхенської змови 1938 року (читайте мою публікацію «Мюнхен 1938 – Мюнхен 2015»). Інакше всім нам не уникнути повторення жахіть Другої світової війни (про них ідеться у моїй статті «До Дня Перемоги над нацизмом! З ким Україні звіряти годинник?»), але вже у вигляді сучасного армагеддону – Третьої світової війни.

   Щоб Україна вистояла в подібній круговерті, українській владі треба виконувати вимоги Майдану (зверніться до мого матеріалу «Украина, не подведи Майдан… Не подведи всех нас»), Революції Гідності аби не допустити контрреволюції негідників, поважати український народ, опиратися на нього й діяти разом з ним, як єдине ціле. Тоді і Європа, і Захід загалом, дивлячись на нас, матимуть високий шанс змінитися – позбутися своїх бід, а Україна разом з ними зміненими ще більше зміцниться, поповнивши лави НАТО та ЄС.

   P. S. 14 березня 2016 року Владімір Путін віддав наказ про виведення із Сирії частини російського військового контингенту. При цьому його решта й надалі базуватиметься на російських військових базах в Тартусі і Хмеймімі (провінція Латакія).

   Росія – агресор в Україні та «миротворець» в Сирії, з яким Захід домовляється про спільні дії проти «Ісламської держави». Оце поєднання! Від нього навіть не смішно! 

   P. P. S. 6 квітня 2017 року Президент США Дональд Трамп, після попередження Росії, наказав американським військам завдати ракетного удару (що вони й зробили з двох есмінців USS Porter і USS Ross у східній частині Середземного моря в ніч на 7 квітня 2017 року, котрі запустили 59 крилатих ракет «Томагавк») по аеродрому Шайрат ЗС Сирії (поблизу міста Хомс), звідки союзником Путіна Асадом 4 квітня 2017 року була здійснена авіаційна атака на своїх опонентів у провінції Ідліб (місто Хан-Шейхун: загинуло орієнтовно 87 людей, включаючи 27 дітей) із застосуванням хімічної зброї, яка є зброєю масового знищення. Невже США починають більше прозрівати, а Трамп, заодно, хоче показати, що він не пов'язаний з Путіним?! У випадку позитивної відповіді на дане питання повинні бути наступні жорсткі дії офіційного Вашинґтона. Якщо ж таких дій не буде, то висновки вже викладені вище… 

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте