Ціна незалежності: 1240 чи 600 тисяч?

                                                                                              Ти не перестаєш шукати силу і

                                                                                              впевненість зовні, а шукати слід

                                                                                              у собі. Вони там завжди й були.

                                                                                                                         Зіґмунд Фрейд

 

   Недавно в інтерв’ю виданню The Wall Street Journal Президент України, відповідаючи на питання, яка зброя потрібна українському війську для стримування подальшої агресії Росії та її сепаратистів-терористів (зверніться до мого матеріалу «Донбас = Закарпаття?»), заявив: «Ми потребуємо тільки 1240 ракетних комплексів Javelin. І це є цілком справедливо».

   При цьому він нагадав, що відповідно до Будапештського меморандуму (читайте мої статті «Меморандум – Резолюція – Постанова – Заява = ?», де, крім інших аспектів, вказані «заслуги» Л. Кравчука у ядерному роззброєнні України (майже задарма) та «Час показав…» про «здобутки» Л. Кучми у відстоюванні національних інтересів України) наша держава відмовилась від 1240 (1272 – за іншими даними, але будемо оперувати цифрою Президента України) ядерних боєголовок, і саме тому дана цифра має особливо символічне значення: «Україна добровільно відмовилась від свого ядерного арсеналу, і в обмін на це Сполучені Штати Америки та Велика Британія… пообіцяли гарантувати нам (актуальною тут є моя публікація «Обережно – Росія! 10 завдань українцям») суверенітет і територіальну цілісність».

   Невже суверенітет, територіальна цілісність, тобто незалежність України, вартують лише 1240 ракетних комплексів Javelin?!

   Треба зазначити, що на даний час вартість одного такого переносного протитанкового ракетного комплексу (ПТРК) складає майже $ 100 тисяч, а 1240 – близько $ 124 мільйонів.

   Вартість же однієї ядерної боєголовки, залежно від типу, з тих 1240, що Україна мала на озброєнні після 1991 року, складає, за словами самих ракетників, до $ 50 мільйонів, а загалом – приблизно $ 60 мільярдів!

   Цих 1240 ядерних боєголовок розміщувалися на 176 міжконтинентальних балістичних ракетах (МБР, дальність стрільби 10 тисяч км) стаціонарного базування в шахтно-пускових установках (ШПУ) під землею (стратегічна ядерна зброя), з яких – 130 рідинних МБР (SS-19 за НАТОвською класифікацією, у кожної – по 6 боєголовок індивідуального наведення) та 46 твердопаливних МБР (SS – 24 за тією ж класифікацією, по 10 боєголовок індивідуального наведення кожна). Вказані обидва види ракет і боєголовки до них долали протиракетну оборону противника. Всі ці МБР (46 – повністю українського виробництва, решта – частково, в кооперації) та ШПУ були знищені, а боєголовки опинилися в Росії. Москва також придбала за гроші (сума оплати мені невідома) в України (2002 – 2004 роки) 30 МБР SS-19 (без боєголовок і систем управління), котрі зберігалися у нас на складах.

   Крім того, в Україні було 25 (інколи вказується 27) стратегічних турбогвинтових бомбардувальників-ракетоносців Ту-95МС (найшвидший такого типу літак; при певних доробках може нести й бомби, а не лише ракети) та 19 стратегічних турбореактивних надзвукових бомбардувальників-ракетоносців Ту-160 зі змінюваною стріловидністю крила (найпотужніший ударний авіаційний комплекс) і 1080 ядерних крилатих ракет класу «повітря – поверхня», включаючи 581 ракету Х-55 (дальність стрільби 2 – 3 тисячі км) для цих літаків (частину вказаної техніки знищили, частину передали Росії в рахунок газового «боргу»). Про інші види бомбардувальників-ракетоносців, зокрема й надзвукових (серед них були, за деякими даними, 17 Ту-22М2 та 43 Ту-22М3 (на ньому можна встановлювати обладнання для дозаправки в повітрі, що робить його фактично стратегічним): знищені всі 60 літаків; до прикладу, Росія має 124 діючих Ту-22М3 і 100 в резерві), з ядерними ракетами інших типів (зокрема 423 ракети Х-22; окремі джерела говорять про 672) для них я навіть не кажу.

   А ще ж у нас була чимала кількість (до 3000 одиниць) тактичної ядерної зброї (артилерійські снаряди, міни, авіабомби та 200 оперативно-тактичних ракет з дальністю стрільби до 300 км), котру (без ракет) перевезли до Росії одразу в 1992 році (офіційно – для знищення). До відома: загалом дальність стрільби оперативно-тактичними ракетами, залежно від виду, – до 1 тисячі км.

   Все це разом, враховуючи вартість 1240 ядерних боєголовок і затрат підписантів Будапештського меморандуму (котрі не врятували Україну від збройної агресії одного з підписантів – Росії, але хоч зараз окремі трохи допомагають нам боронитися від неї, правда слабувато) на свій атомний потенціал для підтримки ядерного балансу у світі, коштувало величезних грошей ($ десятки мільярдів), яких Україна через своїх нездалих правителів К – К так і не побачила у вигляді компенсації за добровільну відмову від вказаної вище своєї надзвичайно коштовної власності та ядерного статусу, крім мізерної частки. Хоча ці гроші так були потрібні Україні для розвитку економіки, обороноздатності, підвищення рівня життя людей, створення нових робочих місць і працевлаштування наших громадян (читайте мою статтю «За лаштунками працевлаштування. До чого треба готуватися?»)!

   Україна та й зрештою все світове співтовариство, особливо демократичне, повинні усвідомити, що будь-яка угода, підписана з Росією, не вартує навіть того паперу, на котрому вона написана, а про неформальні домовленості з нею нічого й говорити, адже кількасотлітня історія стосунків Русі – України з Московією це підтверджує.

   Пригадую, як 1994 року у Верховній Раді України приймалося рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) у статусі неядерної держави. Я, будучи тоді народним депутатом України 2 скликання, з воєнної точки зору виступав категорично проти повного ядерного роззброєння. Під час засідань парламентської фракції НРУ, до якої я входив, відбувалися дуже гарячі дискусії на цю тему. Зрештою фракція 2/3 голосів прийняла зобов’язуюче для всіх своїх членів рішення про підтримку приєднання України до ДНЯЗ. Перебуваючи в меншості, я підкорився партійно-фракційній дисципліні та, всупереч своїй власній позиції, проголосував за.

   А в Парламенті нинішнього 8 скликання багато депутатів не дотримуються обов’язкових рішень своїх партійних фракцій (особливо «гарними» вказані вчинки виглядають у виконанні чисто партійних обранців) і видають це за надпринциповість, знаходячи собі підтримку таких неприйнятних дій на стороні (у західних демократіях схожі «діячі» не мають політичної перспективи, але в Україні, на жаль, дуже часто мають: зверніться до мого «Маніфесту порядності»). З подібною низькою політичною культурою у нас ще довго не буде ладу у діяльності законодавчого органу нашої держави (й не тільки там), котрий належним чином має дбати про захист національних інтересів України.

   Зрештою Україна приєдналася до ДНЯЗ 16 листопада 1994 року, а 2 червня 1996 року остаточно втратила свій ядерний статус.

   Треба наголосити, що Ізраїль (веде непрозору політику відносно власного ядерного арсеналу), Індія, Пакистан та КНДР, володіючи ядерною зброєю, не є учасниками ДНЯЗ і це не привело до їхньої міжнародної ізоляції (винятком є КНДР з її агресивним комуністичним режимом та й то часто демократичне співтовариство пом’якшує свою позицію щодо неї).

   Добровільно відмовившись від ядерної зброї (жодна країна світу з такою потужною зброєю цим шляхом не пішла), Україна взамін майже нічого не отримала. Та ні, отримала російську окупацію частини своєї території. Тому весь Захід, включаючи США (Штати разом з Росією були основними нашими ядерними роззброювачами: Вашинґтон нервувався через стратегічну ядерну зброю, а Москва, як сусідка, – ще й через тактичну), Великобританію, Францію (окремо підтримала Будапештський меморандум), і Китай (теж окремо підтримав цей меморандум) є в неоплатному боргу перед Україною, яка, позбувшись свого (фактично третього за потужністю) ядерного арсеналу, тим самим суттєво знизивши рівень ядерної загрози у світі,, залишилась беззахисною перед Росією (в цьому контексті проаналізуйте мою публікацію «Росія аплодує!»), бо навіть тактична ядерна зброя (вона б нам зараз дуже пригодилася, а відповідні можливості для її експлуатації Україна має) є вагомим фактором стримування будь-якої зовнішньої агресії.

   Враховуючи вказані аспекти, західний демократичний світ зобов’язаний реально (хоча б ввели четвертий рівень санкцій проти Росії) допомагати Україні відновити свою територіальну цілісність (повернути Крим разом з частиною Донбасу) та дієво гарантувати нам безпеку в подальшому.

   Звісно, що Україна сама повинна нарощувати власний внутрішній потенціал, який у нас є, проводячи вкрай необхідні (хай і запізнілі) реформи в економіці, оборонно-безпековому, судово-правовому секторах, реально борючись з корупцією та здійснюючи справжню люстрацію в усьому, без винятків, українському суспільстві (мій матеріал «Корупція – наш рулєвой? Кого і як треба люструвати…» показує, як це треба робити), опираючись, в першу чергу, на свій народ.

   Одночасно з цими заходами Україна всіма силами має прориватися (відкривають тому, хто стукає) до системи колективної безпеки, якою є НАТО (дієвий, сильний гурт не боїться жодної, тим більше одинокої, загрози, що й підтверджує українське прислів’я: «Гуртом і батька легше бити»; при цьому українська влада повинна перестати постійно наголошувати, що Україна ще не готова до членства в Альянсі, а робити все, щоб досягти такої готовності якнайшвидше), та, під її прикриттям, до ЄС. До речі, базові документи Організації Північноатлантичного договору не вимагають від країни – кандидата на вступ до НАТО проводити внутрішній референдум щодо підтримки такого кроку її жителями. Це – індивідуальна, добровільна справа самої країни. Безперечно, що Україна може провести подібний референдум у себе (підкреслюю ще раз: таке рішення є правом, а не обов’язком) аби вибити з-під ніг наших внутрішніх і зовнішніх «доброзичливців» будь-яке підґрунтя для подальших маніпуляцій-спекуляцій на цю тему (читайте мою статтю «Говориться одне, а робиться інше?»).

   А ось базові документи ЄС вимагають обов’язкового проведення референдуму країною – кандидатом на вступ до нього. Але українці повинні знати гірку правду, що без вступу до НАТО Україні швидше за все не світить членство в ЄС, бо тільки Північноатлантичний Альянс здатен гарантувати безпеку економічному об’єднанню, яким є Європейський Союз і до якого Україна де-юре хоче вступити. Тим паче, що критерії вступу до НАТО приблизно на 4/5 співпадають з критеріями вступу до ЄС. Тому набуття членства в НАТО лише підвищить ймовірність прийняття до ЄС бажаючої цього європейської країни з відповідними стандартами життя. Прикро визнавати, але де-юре на рівні Закону вступ України до НАТО не закріплений – дану помилку треба негайно виправити (зверніться до моєї публікації «Куди нас ведуть?»).

   Виходячи зі сказаного вище, я стверджую: українська незалежність коштує значно більше, ніж 1240 ракетних комплексів Javelin, щонайменше у 500 разів, тобто ми потребуємо тільки 600 тисяч таких комплексів лише за наші ядерні боєголовки й це є цілком справедливо! І про це повинні знати та завжди пам’ятати всі, як всередині України, так і за її межами. А українські провідники мають постійно й твердо нагадувати ці факти нашим союзникам аби Захід не думав, що може відкупитися від обґрунтованих українських вимог надавати Україні реальну міжнародну допомогу у боротьбі з російським агресором-окупантом 1240 ПТРК Javelin або еквівалентною грошовою сумою, не кажучи вже про виділення суто економічної багатомільярдної (не у гривнях) допомоги, величезних інвестицій та таких же дешевих кредитів для розвитку українського господарського і гуманітарно-соціального комплексу.

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте