Говориться одне, а робиться інше?

   Багато українських високопосадовців все частіше почали говорити не тільки про європейську інтеграцію України з метою вступу до ЄС, а й про євроатлантичну – хоча переважно лише про розширення співпраці, а про вступ до НАТО – надто несміливо, мабуть боячись дратувати Москву. Та все одно – гарні слова, нічого не скажеш. Душа радіє, що владні особи почали усвідомлювати очевидну істину: українська незалежність може бути гарантована тільки тоді, коли Україна набуде повноправного членства в найпотужнішому на нашій планеті безпековому співтоваристві – НАТО (про це йдеться у моїй статті «Навіщо це Україні?»), котре може поставити на місце, навіть перетворити на пил при необхідності, будь-якого агресора, включаючи Росію.

   Але потреба євроатлантичної інтеграції України, усно висловлена тими чи іншими високими владними чинами, – це лише теорія. Що ж робиться практично в цьому напрямку?

   А на ділі маємо Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості» № 35-VIII від 23 грудня 2014 року, згідно з яким Україна має стати членом ЄС і тільки поглиблено співпрацювати з НАТО, не вступаючи до цього гаранта української державності, – псевдоблоковість в дії (детальний аналіз хибності таких підходів я зробив у матеріалі «Куди нас ведуть?»).

   Йдемо далі, фіксуючи практичні українські реалії. Як насправді відбувається відповідно до вказаного Закону поглиблена співпраця України з НАТО?

   Голова постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї НАТО, народний депутат України Іванна Климпуш-Цинцадзе заявила, що 5 трастових фондів НАТО, запропонованих нам Альянсом, не почали працювати, «оскільки… з боку України не підготовлена договірно-правова база. Питання стосується як Міноборони, так і Мінфіну та Мін’юсту – вони мали б опрацювати цю… базу, подати її в Кабінет Міністрів, а Кабмін мав би подати її до Верховної Ради» (УП (Європейська правда), понеділок, 16 березня 2015 року,  http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/03/16/7031880/view_print/, 14:54).

   Натомість Голова Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, народний депутат України Микола Томенко причину неналежної співпраці України з НАТО вбачає «в позиції самого керівництва НАТО…». Отаке він стверджує у своїй блоговій статті «Саме НАТО зменшило підтримку українців вступу до НАТО» на інтернет-порталі «Обозреватель» (http://obozrevatel.com/blogs/71659-same-nato-zmenshilo-pidtrimku-ukraintsiv-vstupu-do-nato.htm, 6 квітня 2015 року, 12:00), перекладаючи фактично болячку з хворої голови на здорову.

   Згодом Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк зазначив, що «Уряд підписує з НАТО угоду про співпрацю у сфері підтримки. Це угода між Кабінетом Міністрів України та організацією НАТО з підтримки, що передбачає реалізацію 4 трастових проектів разом з НАТО, в тому числі військо-технічне співробітництво, засоби зв’язку, нові комунікації та інформаційні технології» (УП (Європейська правда), середа 8 квітня 2015 року, 14:12, http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/04/8/7032720/).  

   Трохи пізніше Іванна Климпуш-Цинцадзе на своїй сторінці у Facebook повідомила: «Місяць тому делегація Верхової Ради України побувала з візитом у штаб-квартирі НАТО, де з’ясувалося, що Україна гальмує підготовку договірно-правової бази по Угоді про співробітництво з НАТО, в той час, як 4 трастових фонди Альянсу мають можливість допомагати у рішенні реальних потреб українських збройних сил. Складалося враження саботажу на рівні урядових структур… Переконана, наш представник в НАТО…, маючи нарешті довгоочікувані повноваження, підпише документ з партнерами, а ми в парламенті негайно його ратифікуємо» (УП (Європейська правда), четвер, 9 квітня 2015 року, 08:32, http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/04/9/7032747/).

   А спеціальний представник Генерального секретаря НАТО Джеймс Аппатурай в  інтерв’ю Радіо Свобода  30 квітня 2015 року заявив: «Україні потрібно провести величезну роботу. Збройні Сили України потребують глибинних змін. Ми готові допомогти їй у цьому. Для цієї мети призначені трастові фонди. Деякі країни НАТО допомагають Україні на двосторонньому рівні. Українській стороні потрібно провести більше реформ, і це необхідно здійснювати швидше. Поради і підтримка, яку ми даємо, були б значно ефективнішими, якби Міністерство оборони та в армії були б більше налаштовані на реформи. …в достатній мірі її(готовності – примітка моя) не спостерігається. Я скажу це прямо… Система в цілому є дуже повільною. Я би не сказав, що немає бажання реформ, але їхня швидкість є дуже повільною. Ми закликаємо українські Міноборони, МЗС, МВС провести болючі, але такі необхідні зміни».

   Зі свого боку помічник заступника Генерального секретаря НАТО Джемі Шеа на конференції в Києві 27 травня 2015 року сказав, що для успішної роботи трастових фондів НАТО Україна повинна скасувати мита на допомогу, яку безкоштовно надає Альянс, повертати ПДВ там, де це необхідно. Він зупинився на проблемах в роботі трастового фонду з питань кібербезпеки: «Румунія, що управляє цим фондом, готова доставити в Україну необхідне обладнання. Але ми чекаємо на зміни в митному кодексі, які дозволять це зробити. Нам вдалося знайти мільйони доларів на наповнення, але ми не хочемо витрачати ці гроші дарма. Ми розуміємо, що українському урядові конче не вистачає грошей, але так само грошей не вистачає всім і країнам-членам НАТО. Тому тепер потрібно надіслати сигнал, що Україна дійсно зацікавлена в цій допомозі. Це буде особливо важливо, враховуючи, що країни мають ухвалити рішення про нове наповнення цих трастових фондів зі своїх бюджетів наступного року. …якщо Київ швидше зробить необхідні кроки, то швидше отримає обладнання» (УП (Європейська правда), середа 27 травня 2015 року, 11:53, http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/05/27/7034203/).

   Під час 8 Київського безпекового форуму 28 травня 2015 року Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк заявив (http://www.pravda.com.ua/news/2015/05/28/7069395/), що Україні треба користуватися всіма можливостями трастових фондів, які створив Альянс на її підтримку, а щодо вступу України до НАТО дав дещо невірний сигнал: «…на сьогоднішньому етапі, навіть якщо ми подамо заявку в НАТО,  я не думаю, що буде одностайне голосування країн-членів НАТО». Хибність цього твердження полягає в тому, що заявка на вступ не розглядатиметься негайно, цей розгляд може тривати не один рік, але позиція України, яка повинна швидкими темпами здійснювати реформи, запроваджувати в себе НАТОвські стандарти, боротися з корупцією (читайте мою публікацію «Кому в Україні весело живеться, або Хто плює на законодавство про боротьбу з корупцією… Частина 5»), після її подачі стане зрозумілою, очевидною і незворотною, спонукаючи членів Альянсу на тлі російської війни проти України та російської загрози безпеці в Європі і світі загалом розширювати безпековий простір за рахунок прийому в НАТО нових членів (зверніться ще раз до моєї статті «Куди нас ведуть?»).

   Так само Україні не треба керуватися порадами «друга» Збігнєва Бжезинського, апологета фінського (позаблокового) сценарію в українському зовнішньополітичному виборі, тобто задобрювання, умиротворення російського агресора та окупанта частини української території за рахунок самої України шляхом її неприйняття до Організації Північноатлантичного договору (відповідь подібним «друзям» я дав у своїй статті «Мюнхен 1938 – Мюнхен 2015»), озвученого ним в інтерв'ю виданню Spiegel Online 29 червня 2015 року (посилання на цю інформацію дає також DW): «Україна повинна мати право вільно обирати свою політичну ідентичність і більше пов’язуватися з Європою. Водночас Росію треба запевнити, що Україну не візьмуть до НАТО» (оце такий Україні пропонується вибір без вибору, чого й прагне Росія: хай Бог милує від подібних «друзів»).

   Необхідно зазначити, що лише 1 липня 2015 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про ратифікацію Угоди про співробітництво у сфері підтримки між Кабінетом Міністрів України та Організацією НАТО з підтримки та постачання (ОНПП)» № 563-VIII (Угоду було укладено 27 квітня 2015 року) і Закон України «Про ратифікацію Меморандуму про домовленість між Урядом України та Організацією НАТО із зв’язку та інформації, яка представлена Генеральним менеджером Агенції НАТО із зв’язку та інформації, стосовно співробітництва з питань консультацій, управління, зв’язку, розвідки, спостереження та рекогносцировки в рамках програми НАТО «Партнерство заради миру» № 564-VIII (Меморандум було укладено 24 квітня 2015 року), котрі Президент України підписав і після оприлюдненя вони набули чинності.

   Хоча рішення про створення трастових фондів для України було прийнято на саміті НАТО у Ньюпорті (Уельс, Великобританія) ще 4 вересня 2014 року (тут доречною є моя стаття «Ето радость со слєзамі на глазах…»), але вся епопея, попри відверті нагадування НАТОвських партнерів українській стороні про прискорення процесу, розтягнулася аж на 10 місяців. Невже українській владі треба було цілих 8 місяців, щоб підписати Угоду та Меморандум з НАТО, а потім ще 2 місяці для їх ратифікації?! В подібних ситуаціях люди жартома кажуть: «Краще пізно, ніж ніколи…» (про це йдеться у однойменній моїй публікації щодо зволікань високопосадовців з вирішенням інших гострих питань).

   Проаналізувавши лише вказану вище інформацію, можна сказати, що з НАТО Україна співпрацює надто мляво, бо українська влада дослухається напевно до радників а-ля Бжезинський, котрі підспівують Росії, хоча на словах виглядає все добре.

                                                                    

   Виходить, що говориться одне, а робиться інше? Це – шлях в нікуди! Вірніше – в російський ворожий тупик!

   Тільки інтенсивна співпраця з НАТО, в згодом вступ до Північноатлантичного Альянсу,  врятує Україну від московського глухого кута (читайте мій матеріал «На колєні, тварі…»).

   Тим паче, що Український народ активно підтримує вступ України в НАТО: на даний час 63,9% учасників уявного референдуму проголосували б за приєднання до Альянсу (http://www.ukrinform.ua/ukr/news/do_nato_vge_hochut_mayge_20_donbasu___opituvannya_2081056). Такий результат дало соціологічне дослідження, проведене 22 – 27 липня 2015 року Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічною службою Центру Разумкова, навіть без цілеспрямованої роз’яснювальної роботи з боку держави про необхідність і вигідність членства України в Організації Північноатлантичного договору (ще раз подивіться мою статтю «Навіщо це Україні?»), хоча така робота мала би проводитися постійно. Цим результатом повинна негайно скористатися влада та не чекати з моря погоди (ні 100%, ні 90% прихильників вступу не буде ніколи, тим більше на фоні повної бездіяльності українських державних інституцій у плані переконування громадян в його корисності, бо навіть в країнах НАТО є певний відсоток нерозумних противників членства в ньому) і не оглядатися на Росію, котра війною пішла на нашу Батьківщину, загарбавши частину її суверенної території, а разом з місцевими виборами 25 жовтня 2015 року провести референдум щодо вступу України в Північноатлантичний Альянс (до його проведення здійснити широку агітацію за вступ усіма державними потужностями та відповідними громадськими структурами з демонстрацією реальних переваг від набуття членства), раз і назавжди припинивши спекуляції на тему, чи підтримує українське суспільство євроатлантичний вибір, та заткнувши рота всім західним прихильникам фінляндизації України на догоду Московії (прочитайте також мою публікацію «Обережно – агенти Росії в Європі, або Згвалтування – не найкращий спосіб отримання жертвою задоволення!»).

   Після референдуму Україна повинна підписати План дій щодо членства в НАТО – двосторонній документ з переліком конкретних спільних заходів із Організацією Північноатлантичного договору: без цього все інше – лише балачки. За інтенсивної роботи української сторони План може бути реалізований за 3 – 5 років. І тоді відкривається пряма дорога до вступу а Альянс.

   Заради гідного життя українців, заради збереження української незалежності, заради українського майбутнього українська влада має зробити все можливе, щоб Україна в недалекій перспективі стала повноправним членом НАТО!

   P. S. На жаль, 25 жовтня 2015 року референдум проведений не був…

   Варшавський саміт НАТО 8 – 9 липня 2016 року у своїх підсумкових документах чітко не підтвердив, обмежившись розмитими висловлюваннями про відданість політиці відкритих дверей та право України самій (без стороннього втручання) робити зовнішньополітичний вибір, положення Декларації Бухарестського саміту НАТО від 3 квітня 2008 року, де недвозначно в п. 23 написано: «НАТО вітає євроатлантичні прагнення щодо членства в НАТО України та Грузії. Сьогодні ми дійшли згоди, що ці держави стануть членами НАТО (виділено мною – Г. М.)».

   І тут проблема не тільки в наявності агентів Росії у Європі, із — за яких політика відкритих дверей Північноатлантичного Альянсу нерідко має вибірковий характер через прислухання до побажань та примх Московії.

   Проблема є і в самій Україні, котра в особі своєї центральної влади має не лише на словах, а й на папері (у Законах, Постановах, Указах, Розпорядженнях) та на ділі, здійснюючи глибокі реформи за євроатлантичними стандартами, демонструвати тверде бажання стати членом НАТО.

 

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте