«Украина, не подведи Майдан… Не подведи всех нас»

   «28-летний спецназовец из Севастополя не изменил присяге и отказался переходить на сторону России, несмотря на то, что в оккупированном Крыму у него остались квартира, друзья, родные и жена на девятом месяце беременности.

   В социальных сетях недавно появилось пронзительное письмо украинского военнослужащего. Когда читаешь этот крик души, к горлу подступает комок.
   «Расскажу вам, чего стоит любовь к Родине для меня. Сам я родом из Запорожской области. Украинский язык слышал один раз в неделю – по 45 минут на уроке «мови». Мать – чистокровная русская. В Крым я не рвался, но именно туда занесла судьба и больше всего с ним связала. В Севастополе мы с женой в ожидании первенца успели обзавестись квартирой. Я помню слова жены: «Главное, что наш ребенок будет расти в своих стенах, а не бегать по общежитию или сидеть на чемоданах в съемной квартире». У меня было все, что нужно для счастья: интересная служба, нормальная зарплата, семья и крыша над головой.
   Но потом началось…
   Я видел, как огонек в глазах командира части день за днем меркнет в ожидании хоть какого-то нормального распоряжения из Киева. Видел, как его безумие сменилось ненавистью в ответ на полное безразличие новой власти к военнослужащим. Я с сожалением смотрел, как наши офицеры переходят на службу в Черноморский флот РФ. Видел, как они крутят у виска и называют меня дураком за то, что я решил остаться украинским офицером и уехать, имея все основания для того чтобы не покидать Крым. Слышал, как меня и еще нескольких ребят называют «бандерами»… Даже на построениях мы становились теперь отдельно от всех.
   Я смотрел в полные слез глаза жены, находящейся на девятом месяце беременности. Она понимала, что на родах теперь некому будет ее поддержать, а первые месяцы жизни ребенок не увидит отца. А квартира? Что с ней делать? Где теперь будем жить? В блохастой общаге ребенка растить? Понимаю, что шагнул в неизвестность и, возможно, поступил глупо по отношению к своей семье. Но у меня внутри теплится чувство, что я сделал правильно. Я буду служить дальше своему народу.
   Только об одном прошу: Украина, не подведи меня. Не подведи Майдан и военнослужащих Крыма. Не подведи всех нас. Хочу внукам рассказывать, как однажды сделал хорошо, а не вспоминать, как Родина в очередной раз «кинула»…».
   Автор письма, спецназовец, офицер Севастопольской части объединенных сил быстрого реагирования согласился пообщаться с «ФАКТАМИ» только на условиях полной анонимности.
   – Еще с детства я знал, что стану офицером, – говорит Егор Матвиенко (имя и фамилия изменены). – У меня и дед, и отец, и даже мать были военными. Я мечтал о том же и, когда после окончания учебы получил распределение в Севастополь, был просто счастлив. Служба мне нравилась: стрельба, боевая подготовка, учения на полигонах. Это вам не штаны в штабе протирать! Все рухнуло в одночасье – когда начался Евромайдан. Наше руководство использовало нас вслепую, попытавшись втравить ребят в гадкую провокацию. Двадцать офицеров посадили в киевский поезд, ничего им не объяснив. В интернете тут же появилась информация о том, что «крымский спецназ идет защищать «Беркут» и крушить активистов Майдана», хотя приказа такого, конечно, не было. До столицы ребята не доехали. Их показательно снял с поезда «Правый сектор», заранее знающий по «слитым» спискам, кто из офицеров едет. Продержав спецназовцев несколько дней под Васильковом, их со скандалом отправили домой. Получилось, наших ребят пытались сделать козлами отпущения, а товарищи из «Правого сектора» стали героями: как же, завернули крымский спецназ, «уберегли» активистов Майдана! Наши офицеры вернулись в Крым в состоянии настоящего шока. Уже тогда у многих открылись глаза на происходящее, а в головах начали зарождаться мысли, что служить в армии такой страны просто стыдно.
   –А через неделю началась оккупация Крыма, и появились россияне спредложениями переходить на их сторону…
   – Да, к нам в часть тоже приходили эти вежливые люди в штатском, – грустно улыбается Егор. – Правда, не штурмовали, а просто дежурили у ворот и время от времени вели переговоры с нашим командиром. Мы начальника очень любили и уважали – он был хозяином своего слова, военным с огромным опытом службы, патриотом. Он, конечно, и не думал переходить на сторону России. Ходил возбужденный, с горящими глазами, готовый воевать с захватчиками. Все мы тоже были настроены защищать свою страну с оружием в руках. Но оказалось, что ни мы сами, ни наша боевая готовность, ни наше оружие… никому не нужны. Это было что-то невыносимое – неделями ждать приказа, реакции, хотя бы какой-то поддержки от новой власти – и не получать ее. До сих пор помню, как оккупанты штурмовали военный дельфинарий (океанариум, находящийся на территории части А1845 в Казачьей бухте Севастополя. – Авт.). Командование дельфинария в панике звонит в Киев, спрашивает, что делать. Ведь враги крушат все вокруг, могут навредить дельфинам и, что хуже всего, украсть секретные разработки. В ответ слышат: «Тримайтесь, хлопці!»… и частые гудки в трубке.
   В конце концов наш командир просто погас, зачах, как тяжелобольной человек. Собрал нас всех и сказал: «Я больше в украинской армии служить не могу. Понимаю, что буду предателем, но мне уже все равно. В стране, где такое отношение к собственной армии, где свои бросают в беде своих же, служить больше не буду. Перехожу на сторону России. Вас – офицеров, сержантов – ни к чему не подталкиваю. Принимайте решение сами». Большинство, конечно, пошло за командиром. Нас, спецназовцев, верных присяге украинскому народу, осталось всего несколько человек.
   – К вам поменялось отношение сослуживцев?
   – Нас не понимали. Полушутя называли бандеровцами. Говорили, что мы сошли с ума. Возможно, так оно и было. Но если у моих товарищей имелись очень веские причины остаться в Украине (в Одессе, куда нас будут передислоцировать, у них – дома и семьи), то у меня все с точностью до наоборот. Пять лет мы с женой мечтали о своем жилье, мыкались по съемным квартирам. Наконец смогли купить долгожданную жилплощадь в Севастополе. Супруга забеременела, мы с нетерпением ждали первенца. И тут в одночасье все разрушилось на наших глазах. Жена от ужаса и безысходности рыдала каждый день, но при этом не упрекала меня ни словом за мой выбор. Мы оба понимаем, как будет сложно, когда через несколько дней меня переведут в Одессу или Николаев, а супруга останется одна в непонятном «крымском государстве», с новорожденным ребенком на руках и практически без средств к существованию.
   –Но ведь вам будут платить зарплату? 

   – Это еще неизвестно. Сейчас большие перебои с выплатами, банковские счета крымчан, как вы знаете, заморожены. Я говорил с друзьями-военными, которых уже передислоцировали в Одессу. У них очень туго с деньгами. Подъемных не платят, форму они покупают за свой счет, квартиры многие тоже вынуждены снимать сами – в казармах, где ютятся и военнослужащие, и их жены с детьми, уже физически не хватает места для такого количества людей. Некоторые офицеры даже подумывают о том, чтобы вернуться в Крым и пойти служить России, представляете? И дело тут не только в тяжелых бытовых условиях и отсутствии денег. Любить и защищать свою страну можно в окопах и шалашах. Это не самое страшное. Люди устали от бездеятельности власти. Я не могу осуждать тех офицеров, которые ради своих семей перешли на сторону оккупантов, так и не дождавшись адекватного решения и нормальных приказов из Киева. Но сам я так не смог. Не могу быть дезертиром и предателем.
   Мне больно за то, что Украина, имея огромное количество военной техники, авиации, танков, оружия, имея мощную армию, где бойцы готовы были биться за Украину, – отдала  Крым России. Я люблю свою страну и буду бороться за нее до конца. Но любить ее с каждым днем мне становится все труднее. Я стараюсь не думать о том, что ждет мою жену, находящуюся в роддоме, что ждет меня, что ждет нашего ребенка. Единственное, что меня держит и не дает впадать в отчаяние, – надежда на то, что новая власть все-таки пересмотрит свои взгляды на армию и поддержит тех воинов, которые выстояли и остались верными украинскому народу. Если этого не произойдет, значит, все наши усилия были напрасными. А мне действительно хочется, чтобы такие, как я, никогда не пожалели о том, что не изменили присяге», – отаку пронизливу історію опублікувала газета «Факты» за 16 квітня 2014 року.

   Що тут скажеш?.. Ні додати, ні відняти.

   Цікаво, як склалася доля цього українського офіцера? Як склалася доля його родини? Як склалася доля його побратимів, котрі разом з ним у своїй військовій частині не зрадили Україну?

   Чи хоч один київський високопосадовець був покараний за фактичну бездіяльність, як випливає з наведеного інтерв’ю, в умовах російської збройної агресії на територію України – Автономну Республіку Крим, прикриту цинічною фразою «Тримайтесь, хлопці!»?

   Що зробила українська влада для тих військовиків, які під час окупації Криму Росією залишилися вірними Українській Присязі?

   Що робить українська влада для Збройних Сил України загалом, щоб кожен український воїн був забезпечений усією необхідною військовою амуніцією, технікою, озброєнням та міг належним чином захищати свою Батьківщину від російського агресора-окупанта (про це йдеться у моїй публікації «Захищай Україну зараз, щоб потім не було пізно!», березень 2014 року), а не уповав на волонтерів і всіх небайдужих пересічних українських громадян, щоб кожен український воїн разом зі своєю родиною був упевненим в своєму завтрашньому дні, а не думав, як знайти житло та чим прогодувати своїх близьких?

   І все це – на фоні немалої кількості наших громадян, які купаються в розкоші, живуть, як пироги в маслі, набивши та набиваючи далі свої кишені за рахунок простих українців, але фактично палець об палець не вдарили, щоб допомогти українському війську (а якщо й трохи вдарили, то потім з лишком для своєї кишені відбили), яке воює проти Росії, боронячи Україну і всю Європу (про несподівані загрози для неї розповідає моя стаття «Європа – у перехресті прицілу!») від навали нащадків золотоординських рабів (підтвердження цьому є в моєму матеріалі «Золота Орда, Московська (урядова) православна церква і «русскій мір»).

   Зараз в Україні налічується орієнтовно 90 багатіїв, олігархів, кожен з яких володіє грошима у кількості від 1 мільярда гривень і більше. А тепер займімося простою арифметикою. Якщо від кожного з них отримати по 20% на потреби ЗСУ, включаючи соціальні, то відштовхуючись лише від мінімального грошового статку розміром 1 мільярд гривень, отримаємо (90 помножити на 200 мільйонів гривень) 18 мільярдів гривень. Але більшість з них володіє значнішими капіталами, ніж 1 мільярд гривень.

   Від інших, які мають грошові статки у межах від 1 мільйона гривень до 500 мільйонів гривень на потреби війська має піти по 10%, а у межах від 500 мільйонів гривень до 1 мільярда гривень – по 15%.

   Треба бізнесменам ділитися зі своїм військом, а не тільки завдяки різним схемам персонально збагачуватися, щоб потім не ділитися з чужим.

   Мільярдери мають перерахувати гроші для ЗСУ після відповідної наради у Президента України в присутності повного складу Кабінету Міністрів України, а мільйонери, наслідуючи добрий приклад мільярдерів та при підтримці Державної фіскальної служби України, – самостійно на вказаний рахунок. І це буде справедливо на фоні пересічних українців, що часто віддають ледь не останнє для свого війська.

   А влада не може знайти достатньо коштів на фінансування потреб оборони, куди відноситься також належне грошово-побутове забезпечення військовиків… Чи може не хоче? Бо якщо припинити масштабні розкрадання суспільної власності, розпеченим залізом випалити корупцію (тут пригодиться моя публікація «Корупція – наш рулєвой? Кого і як треба люструвати…») та провести жорстку люстрацію, то знайдуться гроші не тільки для ЗСУ, українського військово-промислового комплексу, а й на пристойні зарплати і пенсії всім українцям.

   Президент України – Верховний Головнокомандувач ЗСУ залізною рукою має навести лад в українському суспільстві, включаючи всі органи влади (надихаючи інших громадян власним вагомим прикладом в зборах коштів на різні суспільні потреби), у Воєнній організації держави (вдячність та підтримка наших громадян за це гарантовані), що кардинально і швидко зміцнить національну безпеку України, включаючи оборону (читайте мою статтю «Приїхали!»), бо це його пряма відповідальність.

   Поєднуючи наше сьогодення з нашим минулим, наведу слова сучасної пісні (автор Ярослав Нудик, музика Сергія Самолюка) про  українських партизанів – воїнів Української Повстанської Армії, борців за незалежність України:

                                                                   Йшли селом, йшли селом партизани,
                                                                   По землі українській, невільній землі.
                                                                   І у кожного зброя була за плечами,
                                                                   І у кожного смуток і біль на лиці.

                                                                   Біль і смуток за всю Україну,
                                                                   Та за спалені хати і зрубаний сад,
                                                                   За ту пісню, що чув ти колись, солов'їну,
                                                                   Але їм вже не було дороги назад.

                                                                   Бо дорога назад – це неволя,
                                                                   А ховатися в лісі не будемо ми.
                                                                   Ми підемо вперед і здобудемо волю,
                                                                   України своєї ми вірні сини.

                                                                   Хтось з них пісню завів, і вона пролунала
                                                                   На всі гори Карпати, на весь рідний край,
                                                                   Щоби знали усі – Україна повстала!
                                                                   Ти лети, наша пісне, аж за небокрай!

                                                                   І не всі повернуться із бою живими,
                                                                   І не всіх дочекається рідна сім'я.
                                                                   Пам'ятайте ж ви їх, пам'ятайте такими,
                                                                   Пам'ятай їх завжди, українська земля.

                                                                   Пам'ятай їх завжди так, як я пам'ятаю.
                                                                   Пам'ятай лихоліття страшної війни.
                                                                   Бо настане той день і до рідного краю
                                                                   Ще злетяться твої, Україно, сини.
                                                                   Ще злетяться твої, Україно, сини.

   Боротьба всіх наших попередників за визволення українського народу від окупації різними зайдами, а особливо німецьким націонал-соціалізмом та російським (совєтскім) націонал-шовінізмом (читайте мій матеріал «До Дня Перемоги над нацизмом! З ким Україні звіряти годинник?») і їхніми місцевими поплічниками, має зараз надихати всіх нас – українських громадян, що вважають Україну своєю рідною Батьківщиною, незалежно від посади, місця роботи та служби, віросповідання, етнічного походження, віку, статі, стану здоров’я, хто як може, на боротьбу з нинішнім російським агресором-окупантом – зовнішнім ворогом, від сусідства з котрим Україна, на жаль, нікуди не дінеться, і на боротьбу з не менш небезпечним внутрішнім ворогом – корупцією, олігархією, а звідси – бідністю переважної більшості українців, «п’ятою колоною», буксуванням (саботуванням) реформ та люстрації, пристосуванством і відірваністю більшості політиків, чиновників від народу, нехтуванням великою кількістю українських фахівців – державників за переконаннями, а натомість залученням не завжди потрібних іноземців, реваншизмом антиукраїнських сил.

   Будь-які компроміси України з ворожою Росією та з внутрішнім ворогом  – це дорога назад, а «дорога назад – це неволя», це додаткове розчарування, якого й так вистачає серед українців і навіть примножується за час після Майдану, бо багато, якщо не більшість, майданівських ідей є ще надто далекими від практичного, реального втілення в життя владою, відбувається дуже слабкий поступ вперед.

   А Україні треба рухатися тільки вперед! Швидко! Лише так Україна здобуде волю!