До Дня Перемоги над нацизмом! З ким Україні звіряти годинник?


   Спливає 70 років з дня закінчення страшної війни в Європі далекого травня 1945 та перемоги над німецьким нацизмом (націонал-соціалізмом)…

   Хто краще знає всі нюанси тогочасних подій?! Звісно, що професійні історики. І не просто такі професіонали, а справжні науковці, неупереджені та незаанґажовані, для яких наукова істина є дорожчою за шану чи опалу будь-якого правлячого режиму. І котрі здатні цю істину обстоювати та публічно поширювати. Особливо це стосується істориків сучасної Росії.

   Тож давайте послухаємо, що каже один з небагатьох подібних російських істориків, істинних вчених у повному розумінні цього слова. Отже, Андрій Зубов, професор, якого у березні 2014 року путінський режим позбавив роботи, звільнивши з Московського державного інституту міжнародних відносин (МГІМО МІД РФ), за те, що порівняв окупацію українського Криму Росією з аншлюсом Австрії нацистською Німеччиною (читайте мою статтю «Два чоботи – пара» про тотожність дій Гітлера, Сталіна і сталінського послідовника Путіна), у інтерв’ю «Мені соромно за Росію» газеті «Експрес» № 12 від (12 – 19).02.2015 року сказав:

   «Мені соромно за Росію, за наше МЗС (російською буде МІД – примітка моя). Російські дипломати знають, що брешуть. Вони чудово розуміють, що всі довкола це знають. Але все одно й далі говорять брехню. Навіть у СРСР такого не було! У ті часи говорили багато неправди, але такої великої і відвертої Росія дотепер не знала. Російські політики забрехалися вже так, що заявляють, нібито ФРН анексувала НДР, і тепер Німеччина має платити Росії репарації за Другу світову! Це притім, що реально до 1954 року СРСР вивіз із радянської окупаційної зони в Німеччині продукції і товарів на суму, яка еквівалентна 14041 тонні золота. На той час це було 15,8 мільярда доларів.

   А ще було вкрадено близько 200 тисяч одиниць музейних експонатів, вивезено до СРСР майже 2 мільйони книг з німецьких бібліотек, понад 1 мільйон голів худоби, 20 мільйонів літрів спирту, 2,3 мільйона тонн зерна, 1 мільйон тонн картоплі, 16 тонн тютюну… Лише роялів вивезли 60 тисяч, а ще 400 тисяч радіоприймачів.

   Говорити після цього, що нам Німеччина не заплатила – цілковите безумство. Мені гірко і гидко за всім цим спостерігати».

   Так само з огидою у своїх убивчих спогадах російський ветеран війни з нацизмом Леонід Рабічев пише:«Большинство наших солдат насиловало и убивало тысячи немецких женщин и девочек».

   У його книзі є немало даних про звірства нацистів на окупованих територіях, особливо при відступі. Про це всі добре знають. Але те, що автор розказує про радянських визволителів, зокрема про їхню жорстокість до мирного населення Східної Пруссії, шокує. Шокує, бо ця сторона медалі для широкого загалу досі є практично невідомою.

   Про подібні речі до Леоніда Рабічева писав ще один ветеран, майор Лев Копелев у своїй книзі спогадів «Хранить вечно». За свій протест проти грабежів, вбивств, ґвалтувань жінок і дівчат солдатами та офіцерами Червоної Армії на звільнених від нацистів територіях поза межами СССР він отримав 10 років ГУЛАГу.

   Чим же ж тоді радянський воїн-визволитель відрізнявся від нацистського окупанта?!

   Ось деякі уривки з книги Леоніда Рабічева «Война все спишет. Воспоминания офицера-связиста 31армии. 1941 – 1945» (Москва: ЗАО «Центрполиграф», 2009):
   «Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком – старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно, по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад.

   Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек.

   Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами.

   Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует, нет, скорее регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали.

   Нет, не круговая порука и вовсе не месть проклятым оккупантам этот адский смертельный групповой секс…
   Размечтался, и вдруг в распахнутые ворота входят две шестнадцатилетние девочки-немки. В глазах никакого страха, но жуткое беспокойство.

   Увидели меня, подбежали и, перебивая друг друга, на немецком языке пытаются мне объяснить что-то. Хотя языка я не знаю, но слышу слова «мутер», «фатер», «брудер». Мне становится понятно, что в обстановке панического бегства они где-то потеряли свою семью.

   Мне ужасно жалко их, я понимаю, что им надо из нашего штабного двора бежать куда глаза глядят и быстрее, и я говорю им:

 – Муттер, фатер, брудер – нихт! – и показываю пальцем на вторые дальние ворота – туда, мол. И подталкиваю их.

   Тут они понимают меня, стремительно уходят, исчезают из поля зрения, и я с облегчением вздыхаю – хоть двух девочек спас, и направляюсь на второй этаж к своим телефонам, внимательно слежу за передвижением частей, но не проходит и двадцати минут, как до меня со двора доносятся какие-то крики, вопли, смех, мат.

   Бросаюсь к окну. На ступеньках дома стоит майор А., а два сержанта вывернули руки, согнули в три погибели тех самых двух девочек, а напротив – вся штабармейская обслуга – шофера, ординарцы, писари, посыльные.

   – Николаев, Сидоров, Харитонов, Пименов… – командует майор А. – Взять девочек за руки и ноги, юбки и блузки долой! В две шеренги становись! Ремни расстегнуть, штаны и кальсоны спустить! Справа и слева, по одному, начинай!

   А. командует, а по лестнице из дома бегут и подстраиваются в шеренги мои связисты, мой взвод. А две «спасенные» мной девочки лежат на древних каменных плитах, руки в тисках, рты забиты косынками, ноги раздвинуты – они уже не пытаются вырываться из рук четырех сержантов, а пятый срывает и рвет на части их блузочки, лифчики, юбки, штанишки.

   Выбежали из дома мои телефонистки – смех и мат.

   А шеренги не уменьшаются, поднимаются одни, спускаются другие, а вокруг мучениц уже лужи крови, а шеренгам, гоготу и мату нет конца.

   Девчонки уже без сознания, а оргия продолжается.

   Гордо подбоченясь, командует майор А. Но вот поднимается последний, и на два полутрупа набрасываются палачи-сержанты.

   Майор А. вытаскивает из кобуры наган и стреляет в окровавленные рты мучениц, и сержанты тащат их изуродованные тела в свинарник, и голодные свиньи начинают отрывать у них уши, носы, груди, и через несколько минут от них остаются только два черепа, кости, позвонки.

   Мне страшно, отвратительно. Внезапно к горлу подкатывает тошнота, и меня выворачивает наизнанку.

   Майор А. – боже, какой подлец!

   Я не могу работать, выбегаю из дома, не разбирая дороги, иду куда-то, возвращаюсь, я не могу, я должен заглянуть в свинарник.

   Передо мной налитые кровью свиные глаза, а среди соломы, свиного помета два черепа, челюсть, несколько позвонков и костей и два золотых крестика – две «спасенные» мной девочки…

   Принесут ли мои воспоминания кому-то вред или пользу? Что это за двусмысленная вещь – мемуары! Искренно – да, а как насчет нравственности, а как насчет престижа государства, новейшая история которого вдруг войдет в конфликт с моими текстами? Что я делаю, какую опасную игру затеял?

   Озарение приходит внезапно. Это не игра и не самоутверждение, это совсем из других измерений, это покаяние. Как заноза, сидит это внутри не только меня, а всего моего поколения. Вероятно, и всего человечества. Это частный случай, фрагмент преступного века, и с этим, как с раскулачиванием 30-х годов, как с ГУЛАГом, как с безвинной гибелью десятков миллионов безвинных людей, как с оккупацией в 1939 году Польши, нельзя достойно жить, без этого покаяния нельзя достойно уйти из жизни. Я был командиром взвода, меня тошнило, смотрел как бы со стороны, но мои солдаты стояли в этих жутких преступных очередях, смеялись, когда надо было сгорать от стыда, и, по существу, совершали преступления против человечества.

   Полковник-регулировщик? Достаточно было одной команды? Но ведь по этому же шоссе проезжал на своем «Виллисе» и командующий 3-м Белорусским фронтом маршал Черняховский. Видел, видел он все это, заходил в дома, где на постелях лежали женщины с бутылками между ногами? Достаточно было одной команды?

   Так на ком же было больше вины: на солдате из шеренги, на полковнике-регулировщике, на смеющихся полковниках и генералах, на наблюдающем мне, на всех тех, кто говорил, что война все спишет?».

   Як відомо, у столиці радянської імперії Москві 23 серпня 1939 року був підписаний Пакт про ненапад (разом з таємним протоколом про розподіл «сфер впливу») між більшовицько-комуністичним СССР під керівництвом вождя Сталіна та нацистською імперією Німеччиною – Третім Райхом під керівництвом фюрера (вождя) Гітлера, більш відомий як Пакт Молотова – Ріббентропа за прізвищами його підписантів (вони поставили свої підписи під ним, виконуючи волю двох «любих друзів» Сталіна і Гітлера), котрий розв’язав руки Гітлеру (заодно й Сталіну) в Європі та став фактично призвідцею Другої світової війни, яка розпочалася 1 вересня 1939 року нападом Німецького Райху на Польщу, а 17 вересня 1939 року до цієї війни долучився СССР на боці Райху.

   У друкованому варіанті тексту нацистського маршу «Завтра маршируватимемо ми!» 1933 року (автор слів і музики – Ганс Бауман) було написано: «Сьогодні нас чує Німеччина, а завтра весь світ!». В усному варіанті маршу зустрічалося: «Сьогодні нам належить Німеччина, а завтра  весь світ!».

   Нині заяви подібного штибу щодо особливої місії Росії все частіше лунають з Москви.

   Путін – вождь всія Россіі, обрізаної спадкоємиці радянської імперії, котрий після закінчення Другої світової першим на європейських теренах порушив усі норми міжнародного права, окупувавши частину України – офіційно визнаної усім світовим співтовариством, зокрема й Росією (Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, підписаного у Києві 31 травня 1997 року, за яким Росія немає жодних територіальних претензій до України, досі є чинним попри прийняття Верховною Радою України двох відповідних Постанов про офіційне визнання Україною

Росії агресором-окупантом: явна дипломатично-правова шизофренія у двосторонніх стосунках), суверенної країни у відповідних державних кордонах, включаючи Крим та повністю Донецьку і Луганську області, як це було на момент розвалу СССР, безпідставно заявляючи про виключну роль Росії у подоланні гітлерівської Німеччини (нинішня Німеччина, на жаль, є агентом Росії в Європі) та публічно зневажаючи внесок інших народів, серед них і українців, у спільну перемогу над нацизмом, нахабно каже про те, що 70-ліття перемоги над нацизмом треба всім світом святкувати у Москві.

   Ось що з цього приводу говорить Юрій Шаповал, український історик, професор, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України у своєму інтерв’ю, розміщеному під назвою «Як правильно святкувати?» у вказаному вище номері газети «Експрес»:

   «Друга світова… тривала до 2 вересня 1945 року, коли на борту лінкора «Міссурі» підписали капітуляцію Японії перед союзними державами. Відзначувана ж у нас і в Європі травнева подія стосується тільки перемоги над нацистською Німеччиною. Відзначають усі факт підписання німецьким військовим командуванням акта про капітуляцію перед силами антигітлерівської коаліції…

   З часів СРСР на наших теренах цю подію згадують 9 травня. Натомість європейці… День перемоги святкують переважно 8 травня. 2004 року (22 листопада – примітка моя) Генасамблея ООН проголосила 8 та 9 травня Днями пам’яті та примирення...

   Реально акт про капітуляцію був уперше підписаний 7 травня о 2.41 ночі за середньоєвропейським часом. Це відбулося у розміщеному неподалік кордону з Німеччиною французькому місті Реймсі. Там на той час був штаб західних союзників.

   Припинити будь-яку збройну боротьбу, згідно з цим документом, німецькі війська мали 8 травня, починаючи з 23 години 01 хвилини...

   Сталін був страшенно незадоволений таким розвитком подій… Кажуть, генерал Суслопаров від імені СРСР підписав цей документ, ще не отримавши з Москви офіційної відповіді на свій запит, тому в акт було внесено пункт про те, що згодом цей документ може бути замінений іншим. Так і сталося.    

   Позиція Сталіна, що надійшла з Москви майже відразу після підписання, полягала в тому, що це підписання має відбутися у Берліні… Наполягав (Сталін – примітка моя), що це має бути подія не робочого формату, а певною мірою політичне шоу, на якому головним буде радянське військове командування.

   Союзники погодилися на цю вимогу, було вирішено підписати новий акт за участю інших представників з усіх боків, притім вважати його ратифікацією реймського акта як нібито підписаного попередньо технічно. Британський прем’єр Черчилль у своєму радіозверненні до британців 8 травня заявив: «Учора вранці, о 2:41, генерал Йодль (...) і ґрос-адмірал Деніц (...) підписали акт беззастережної капітуляції всіх німецьких сухопутних, морських і повітряних сил (...). Сьогодні ця угода буде ратифікована і підтверджена в Берліні». ...(це сталося – примітка моя) 8 травня о 22.43 за центральноєвропейським часом (о 00.43 9 травня – за московським) (о 23.43 8 травня – за фактичним київським – примітка моя) у берлінському передмісті Карлсхорсті (радянська окупаційна зона – примітка моя), у будівлі колишньої їдальні військо-інженерного училища.

   Притім, як і за підписаним у Реймсі документом, будь-який опір німецькі війська мали припинити 8 травня о 23.01...

   Якщо вже керівники держав антигітлерівської коаліції (і пострадянських держав – у тому числі) хотіли б на честь цієї події (Перемоги – примітка моя) зустрітися в якомусь одному місті, то логічно, що це мав би бути Берлін. Бо це столиця, з якої нацизм розпочав свій агресивний шлях проти інших народів (а нинішня Москва – це столиця, з якої російський націонал-шовінізм розпочав свій теперішній агресивний шлях проти інших

народів – примітка моя), і те місце, де йому нарешті настав край.

   …Росія – це не Радянський Союз, і столиця РФ нині не є столицею для чотирнадцяти пострадянських держав, чиї народи так само, як росіяни, гинули як громадяни СРСР. Україна, наприклад, заплатила за цю перемогу ціною понад 7 мільйонів своїх громадян (за іншими даними втрати складають від 8 до 10 мільйонів – примітка моя).

   …союзні війська теж зазнали значних втрат на другому фронті.

   Тому позиція, що хтось має довіку їздити до Москви (ще й нинішньої!) святкувати перемогу, геть неадекватна».

   Неадекватна через войовниче, зомбоване, пропагандистсько-шовіністичне невігластво: вчення, знання – світло для людей розумних, а невчення, незнання – приємна півтемрява для людиноподібних, безмозкових, дурних істот.

   Неадекватна ще й тому, що 3 липня 2009 року Парламентська Асамблея Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ, до її складу входить 56 країн з Європи, Північної Америки та Центральної Азії) прийняла Резолюцію «Возз’єднання розділеної Європи: заохочення прав людини і громадянських свобод в регіоні ОБСЄ у 21 столітті», в котрій зазначено, «що у двадцятому сторіччі європейські країни зазнали на собі два могутніх тоталітарних режими, нацистський та сталінський, які несли з собою геноцид, порушення прав і свобод людини, військові злочини та злочини проти людства», а також нагадано «про ініціативу Європейського парламенту об’явити 23 серпня, тобто день підписання 70 років тому пакту «Ріббентроп-Молотов», Загальноєвропейським днем пам’яті жертв сталінізму і нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових депортацій та страт».

          

   Також треба вказати, що Указ Прєзідіума Вєрховного Совєта СССР «Об об’явлєніі 9 мая Праздніком Побєди» і неробочим днем (у 1948 році свято скасували, враховуючи жахливі наслідки війни, зокрема величезну кількість інвалідів: як можна святкувати те, що принесло народу стільки горя) був затверджений 8 травня 1945 року ще до підписання капітуляції у Карлсхорсті, а СССР та Німеччина залишались у стані війни, яка де-юре була закінчена лише 25 січня 1955 року після прийняття відповідного рішення Прєзідіумом Вєрховного Совєта СССР.  

   Вперше святкування Дня Перемоги 9 травня (замість вшанування пам’яті загиблих), включаючи військовий парад, після 1945 року (в 1946 – 1947 роках ніяких парадів не проводили) було відновлене тільки 26 квітня 1965 року, коли в СССР стало набагато менше скалічених свідків – учасників тієї світової бійні, відповідним Указом Прєзідіума Вєрховного Совєта СССР (тоді ж цей травневий день знову став неробочим) для возвеличення радянсько-комуністичногого режиму.

    Цю естафетну паличку від своїх попередників-наставників у Москві підхопив сучасний російський правлячий режим: чим далі від Дня Перемоги над нацизмом, чим менше живих фронтовиків, тим гучніше нинішня шовіністична Москва святкує перемогу над колишнім своїм союзником – нацистським Берліном.

   Подібний сценарій святкування перемоги в Європі, включаючи військові паради чи ні, з окремими сучасними особливостями зберігається донині лише в Росії та в деяких інших країнах, переважно її сателітах, і в… Україні (правда, у нас – дещо з європейськими нюансами: 9 квітня 2015 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 – 1945 років» (на даний момент ще не підписаний Президентом України), яким встановлюється День пам’яті та примирення 8 травня, майже як в Європі, і залишається День Перемоги 9 травня, як в СССР та Росії (такий же порядок зафіксовано і в Указі Президента України № 169/2015 «Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни» від 24 березня 2015 року).

   Україна досі продовжує жити і за московським часом, як це було й 9 травня 1945 року о 00.43?

   Може Україні вже пора жити за власним часом, звіряючи свій годинник з європейським-євроатлантичним, а не тільки з європейським та російським одночасно?!

   Україні необхідно остаточно відмовитися від негідного, принизливого, меншовартісного принципу «І вашим, і нашим…», викинувши на смітник московський годинник.

   Україні, якщо вона себе поважає та не вважає частиною СССР чи Росії (дуже надіюся, що поважає і не вважає й дбає про свої державні рубежі), треба жити за київським часом, звіряючи власний годинник лише з сучасним європейським-євроатлантичним

   З Днем Перемоги над німецьким нацизмом, Україно!

                                 

   P. S. Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 – 1945 років» № 315-VIII від 9 квітня 2015 року набрав чинності аж 21 травня 2015 року після проходження усіх необхідних процедур: 1) чомусь тодішній Голова Верховної Ради України Володимир Гройсман із моменту прийняття Закону зволікав цілих три тижні, поки нарешті його підписав і відправив на підпис Президенту України 30 квітня 2015 року; 2) Президент України Петро Порошенко так само тягнув довго, але трохи менше, ніж Голова парламенту, підписавши нарешті даний законодавчий акт 15 травня 2015 року; 3) вказаний Закон був опублікований 20 травня 2015 року та згідно пункту 1 своєї статті 7 «Прикінцеві положення» став чинним «з дня, наступного за днем його опублікування»; 4) зі сторони зволікання із підписанням Закону двома високопосадовцями виглядало зумисним, щоби набуття ним чинності відбулося вже після 8 – 9 травня.

   6 грудня 2018 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» № 2643-VIII, який набув чинності 12 грудня 2018 року.

   Читайте P. P. S. 


0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте