Краще пізно, ніж ніколи...

    «Краще пізно, ніж ніколи…», – сказав дядько на пероні залізничного вокзалу, спізнившись на потяг і дивлячись йому услід.

   «Краще пізно, ніж ніколи…», – сказала українська верховна влада у форматі Ради національної безпеки і оборони України на своєму засіданні 25 січня 2015 року після Маріупольської трагедії 24 січня 2015 року – вбивства Росією 35 мирних жителів міста (всіх попередніх бід, спричинених Москвою, включаючи вбивство 12 невинних людей під Волновахою 13 січня 2015 року, видно було недостатньо), вирішивши нарешті запровадити в Україні такі ж санкції проти Росії (через її збройну агресію на українську землю, окупацію нею частини української території і масове, тисячами, вбивство українських громадян), які вже давним-давно запровадили США, ЄС та багато інших західних демократичних країн (хай навіть цих санкцій і недостатньо для остаточного приборкання московських терористів, бо потрібні більш рішучі дії наших західних союзників, але зволікання України із введенням санкцій зі свого боку тільки заохочувало двояку політику окремих європейських країн щодо Росії).

   Тобто Україна – жертва російської терористичної агресії з березня 2014 року на даний час спокійно продовжує співпрацювати (рішення РНБО ще не набрало чинності) у різних, навіть  некритичних для нас, сферах з Росією – агресором і терористом. Хіба можна собі уявити, щоб, скажімо, Великобританія після нападу на неї Німеччини під час Другої світової війни продовжувала співпрацювати з Гітлером?! А от Україна може дозволити собі співпрацю з московським Гітлером – Путіним після збройного нападу на неї Росії. Що в такій ситуації думають про Україну наші західні партнери?

   Про потребу припинити співпрацю України з Росією у некритичних для нас галузях я вказував ще у квітні 2014 року у своїй статті «Обережно – Росія! 10 завдань українцям».  

   Про необхідність запровадження Україною антиросійських санкцій одночасно із західним світом і в тому ж обсязі я вказував ще  у червні 2014 року у своїй статті «Обережно – агенти Росії в Європі, або Зґвалтування – не найкращий спосіб отримання жертвою задоволення!». Українська ж влада з самого початку московської агресії закликала Захід у відповідь ввести санкції, але сама не поспішала їх вводити. Як же вона, а з нею і Україна, виглядала після цього в очах цивілізованого співтовариства?

   Отак «адекватно» реагує влада на російську загрозу, приймаючи («народжуючи») вкрай необхідні для України рішення з запізненням на 6 – 7 місяців, а інколи  — і на всі 10, як у випадку зі співпрацею у некритичних сферах. Хоча, виходячи з того, що повноцінне виношування (дозрівання) людського плоду складає 9 місяців з моменту зачаття, то можна навіть говорити, що відбулися передчасні або запізнілі пологи.

   Про крайню потребу переведення всіх силових структур (СБУ, МВС/НГУ, Прокуратури на чолі з ГПУ, Держприкордонслужби, УДО, ЗСУ) по всій території України на посилений режим несення служби (фактично вони мали б діяти за законами воєнного часу), щоб не дозволити російській-проросійській нечисті ширитися нашою землею, я вказував ще на початку серпня 2014 року у своїй статті «Фільтрація, або Таких «правоохоронців» – на мило!». Такого рішення досі немає. Мабуть тому, що ще не збіг семимісячний термін...

   Отак і живемо за принципом «Краще пізно, ніж ніколи…». Але такий принцип приведе Україну тільки до спізнення на цивілізований євроатлантичний/європейський потяг. Цей принцип придатний лише для російсько-ординського/азіатського потягу, бо він чекає на Україну завжди, незалежно від того, наскільки вона на нього запізниться.

   P. S. Нарешті Україна 27 січня 2015 року офіційно визнала Росію державою-агресором шляхом прийняття Верховною Радою України відповідної Постанови «Про звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором» № 129-VIII. Та цього фактично політичного акту замало: потрібен відповідний Закон України з визначенням також окупованих українських територій.

   Прем’єр-міністр України 03 лютого 2015 року підписав Постанову Кабінету Міністрів України №23 від 30 січня 2015 року «Про зупинення дії окремих положень Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації». Громадяни РФ в'їжджатимуть до України виключно за закордонними, службовими або дипломатичними паспортами з 01 березня 2015 року. Хоча свого часу саме Арсеній Яценюк фактично саботував відповідне рішення РНБО, прийняте 01 березня 2014 року, що мало наслідком невведення його в дію (точніше – невведення у дію візового режиму із Росією).

   Оприлюднений Указ Президента України № 85/2015 від 15 лютого 2015 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 січня 2015 року «Про надзвичайні заходи протидії російській загрозі та проявам тероризму, підтримуваним Російською Федерацією» не містить норм, якими б започатковувалися санкції проти Росії, тобто рішення РНБО щодо запровадження антиросійських санкцій, котре повинно вводитися в дію Указом Президента України, в цьому аспекті так і не набрало чинності.

   21 квітня 2015 року Верховна Рада України прийняла Постанову «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» № 337-VIII, яку Голова Верховної Ради України підписав 27 квітня 2015 року.

   22 квітня 2015 року Верховна рада України прийняла Постанову «Про запровадження персональних санкцій проти осіб, відповідальних за незаконне ув’язнення в Російській Федерації народного депутата України, члена Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи Надії Савченко» № 350-VIII, яку Голова Верховної Ради України підписав 27 квітня 2015 року.

   Аж 16 вересня 2015 року, через півтора року після початку російської агресії та окупації Криму і частини Донбасу, коли проти Московії вже давно діяли санкції (хай навіть слабкуваті) США, ЄС та інших держав Заходу,Указом Президента України № 549/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» на один рік запроваджені антиросійські, в тому числі, санкції. Вони (з розширенням списку) продовжені ще на рік Указом Президента України № 467/2016 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 16 вересня 2016 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» від 17 жовтня 2016 року (всі необхідні документи були вже в наявності на засіданні РНБО, то невже Указ треба готувати цілий місяць?).

   Назва Указу Президента України № 121/2016 від 30 березня 2016 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 березня 2016 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) стосовно осіб, причетних до протиправних дій щодо Надії Савченко, Олега Сенцова та Олександра Кольченка» говорить сама за себе. Надія Савченко була російським в’язнем з 17 червня 2014 року і вийшла на волю 25 травня 2016 року.

   Попри прийняті Постанови Верховної Ради України № 129-VIII та № 337-VIII (дивіться вище), якими Росія визнана державою-агресором, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року діє. Як можна дружити, співробітничати та мати партнерські стосунки з агресором?!

   Р. P. S. Нарешті сталося: аж 12 грудня 2018 року набув чинності Закон України «Про припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» № 2643-VIII від 6 грудня 2018 року.