Гумус чи підстилка?

                                                                     Вільний той, хто може не брехати.                                                                                                                                                                   Альбер Камю

   Прочитав статтю народного депутата України Сергія Лещенка (БПП) «Ми – це гумус» (інтернет-газета «Українська правда»). Завжди шанував його принципову позицію як журналіста, бо він не зважав на «лівих» і «правих», а видавав «на гора» правдиву інформацію. Тому чергова його публікація ще й з такою інтригуючою назвою, вже в ранзі законодавця, а не журналіста, одразу привернула мою увагу. Викладені міркування мене, м’яко кажучи, здивували. Здивували тому, що їх викладає парламентський депутат, а не парламентський чи непарламентський журналіст.

   У нас вистачає працівників різноманітних засобів масової інформації (ЗМІ), зокрема й тих, що висвітлюють роботу Верховної Ради України та інших центральних владних установ або місцевих рад і органів влади, котрі у своїх репортажах повідомляють (хтось краще, хтось гірше, з розстановкою власних або невласних (за сторонню винагороду) суб’єктивних акцентів чи без них; при цьому мова не йде про якість і рівень української журналістики та всієї державної інформаційної машини як такої – достатньо сказати, що жителі інших країн частіше дізнаються про українські справи не з українських, а переважно з російських, ЗМІ аби все стало зрозуміло) споживачам своєї продукції про ту чи іншу подію, яка відбулася, тобто фактично здійснюють констатацію фактів. І для цієї констатації їм не потрібен мандат народного депутата України, як і мандат будь-якої місцевої ради.

   Але коли сам депутат займається тільки констатацією фактів, то це виглядає дивним. Не треба обиратися до законодавчого органу України, щоб проводити звичайну, хоча й інколи ризиковану, журналістську роботу та забирати хліб у тих людей, для яких журналістика залишається єдиним місцем їхньої професійної діяльності.

   Депутат має відстоювати свою позицію, вступаючи у дуже гострі дискусії навіть зі своїми політичними соратниками незалежно від їхнього рангу. Але так здатен поступати тільки дуже принциповий депутат. І така принциповість може йому нашкодити в подальшому житті. Знаю це з власного гіркого досвіду, коли не раз у гарячих дебатах з високими начальниками відстоював принципову позицію, істину, а не політичну доцільність. Після цього ти одразу потрапляєш до «чорного списку». Принципові люди стають неугодними гнучким колегам та керівникам, надто – слизьким пристосуванцям. Але, незважаючи на те, хто мій друг (товариш, соратник), істина для мене є дорожчою. Адже чим більше буде принципових людей, тим менше в Україні буде сміття, і – навпаки.

   Тому раз обібрався бути депутатом (ще й Парламенту), який (депутат) апріорі повинен відстоювати інтереси виборців – в основній своїй масі простих людей, а не лише начальників або грошових мішків, то добивайся того, що працюватиме в інтересах всієї громади, а не тільки вибраних/наближених/гнучких/пристосовано-хитрих «майстрів/рєшал» різних сумнівних схем у вигляді «трикутників» чи інших «багатокутників». Констатація тут буде потрібна тільки тоді, коли вже є здобутий результат законодавчої діяльності (ця діяльність – основне завдання парламентського депутата, а не висвітлення подій навколо себе), про який треба прозвітувати перед виборцями. Все інше з боку депутата – це зайва трата часу та окозамилювання. Ще раз наголошую: депутат, хай і журналіст за фахом, не повинен підміняти собою діючого працівника ЗМІ.  

   До речі, подібні звіти я робив постійно, як того вимагав Закон України «Про статус народного депутата України». На жаль, цього не робила абсолютна більшість моїх колег, хоча виборці, з незбагненних причин, дуже часто їм це прощали і прощають досі, тому й маємо таку невисоку якість Верховної Ради України.

   Чому б, до прикладу, Сергію Лещенку не поборотися за позбавлення депутатського мандата свого нинішнього колеги, який протягом 2010 – 2014 років вірно служив регіоналам до останнього їх дня при владі в одній із західних облдержадміністрацій, а під час парламентських виборів 26 жовтня 2014 р. вже знаходився у списку БПП в четвертій десятці?!

   Та йдемо далі. Звернемось до діючого журналіста Остапа Дроздова(телеканал ZIK). Можна по-різному до нього ставитися у чисто професійному плані, але його публікація «Нові» депутати засипали фейсбучним гавканням» (інтернет-видання «Gazeta.ua») мала б спонукати депутатів, зокрема й журналістів за фахом, серйозно задуматися над тим, чого вони прийшли до Парламенту України. Наведу цитату зі згаданої статті: «Вони далі пишуть так само і те саме, що вони писали до свого обрання. Про те, що важковагові політики далі роблять свої діла, що партійні зубри мають в одному місці всіх цих чесних вискочок, що ключові рішення далі приймаються кулуарно й загадково. Те саме можна було би писати, сидячи в ложі преси, а не в депутатському кріслі. Бо правда, описана з ложі преси, є професійним і сміливим вчинком. А все те саме, написане з депутатського крісла, є проявом безпомічності і неможливості ні на що впливати. …. Влада має достатньо голосів у парламенті – тому незадоволені «нові» потрібні їй як вигідна декорація демократії та внутрішньої критики. Для цього туди і брали «нових» – щоб вони випускали пар». Важко не погодитись зі сказаним. Чітко, відверто та принципово.

   В цьому контексті не можу не згадати ще одного принципового журналіста Юрія Бутусова (головний редактор інтернет-порталу «Цензор.Нет»), який відмовився від перспективи стати народним депутатом України, на відміну від інших своїх колег-журналістів, котрі поміняли гостре журналістське перо і слово на депутатський мандат, але продовжують діяти саме як журналісти, а не як принципові законодавці. Юрій Бутусов не боїться піднімати найгостріші проблеми нашого сьогодення, вступати в гостру дискусію з найвищими посадовцями і не тільки здійснювати констатацію фактів, а й добиватися вирішення піднятих ним проблем.

   Ось така склалася трьохмірна картина. То скажіть, будь ласка, хто чесніший перед українською громадою та корисніший для неї? Як на мене, то відповідь є очевидною.

   Сергій Лещенко у згаданій вище своїй статті пише: «Я не знаю, скільки проіснує цей парламент. Думаю, він буде транзитним між старою та новою політичною культурою, між старими та новими політиками. І наша роль… бути гумусом, на якому виросте вже повністю інше покоління політиків».

   Не знаю, як відносно гумусу, але підстилка для описаної вище ситуації більше підходить. Хоча особливої різниці між ними в нинішніх українських реаліях немає, бо і одним і іншим користуються ті, хто приймає рішення (начальники), задля власного задоволення – у різному розумінні цього слова: політичному, господарському, суспільному, особистому...

   Всім українським громадянам, які поважають себе та є, хоч трохи, принциповими, незалежно від фаху і посади, треба перестати бути гумусом, перегноєм чи підстилкою для інших та дотримуватися Маніфесту порядності. Отоді в Україні буде лад і демократія.

   P. S. Ніщо не стоїть на місці… Треба встигати за змінами, залишаючись дієвим, правдивим, принциповим та рішучим, чого й Сергію Лещенку щиро бажаю!


0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте