Україна - не Кувейт

   Південно — західна Азія. Маленька країна, оточена звідусіль набагато потужнішими сусідами і водами Перської затоки. Її назва – Кувейт. Цей емірат, багатий покладами нафти, остаточно став незалежним 19 червня 1961 року.

   Не дивлячись на те, що Кувейт підтримував Ірак в ірано — іракській війні, 2 серпня 1990 року президент Іраку Саддам Хусейн наказав своїм військам вторгнутися на його територію, безпідставно звинувачуючи свого сусіда у веденні проти іракців «економічної війни» та «крадіжці іракської нафти». Таким чином Ірак здійснив анексію Кувейту, окупувавши незалежну державу і включивши її до свого складу.  

   Реакція міжнародного співтовариства була миттєвою. В той же день окупації 2 серпня Рада Безпеки (РБ) ООН прийняла Резолюцію № 660, вимагаючи від Іраку негайно звільнити Кувейт. Саддам Хусейн проігнорував цю вимогу. Тому міжнародна спільнота з ініціативи Заходу застосувала до агресора безпрецедентні секторальні санкції, включаючи морську блокаду. Ірак, зазнаючи величезних економічних збитків, продовжував окупацію.  

   29 листопада 1990 року РБ ООН прийняла Резолюцію № 678 (загалом нею було ухвалено 12 Резолюцій з кувейтського питання, але агресор на них не зважав), за якою Іраку надавалося півтора місяця для звільнення Кувейту. Якщо цього не станеться, то дана Резолюція дозволяла міжнародній коаліції країн на чолі зі США сформованими нею багатонаціональними силами (БНС) провести військову операцію для звільнення Кувейту.

   Міжнародне співтовариство діяло досить злагоджено, не дивлячись на те, що Франція, як завжди, пробувала виділитися спочатку (надалі вона була учасником антиіракської коаліції) власною особливою позицією, захищаючи свої з Іраком уже працюючі на той час великі контракти у різних галузях, а Саддам Хусейн, ще лиш ставши віце — президентом Іраку, один зі своїх перших офіційних закордонних візитів здійснив, практично без жодної публічності, до Парижу заради розширення співпраці між двома країнами.

   17 січня 1991 року БНС під проводом США почали військову операцію «Буря в пустелі», яка закінчилася 28 лютого 1991 року звільненням Кувейту (не належить ні до НАТО, ні до ЄС). Перед цим Парламенти всіх країн, що формували БНС, дали дозвіл на використання своїх збройних сил у вказаній операції.

   Війська США, котрі несли основний тягар бойових дій під час неї, захопивши частину Іраку, не розвинули наступ на Багдад з метою повалення диктаторського режиму Саддама Хусейна, як того бажала демократична міжнародна спільнота, а з незрозумілих причин за наказом президента США Джорджа Буша — старшого повернули назад.   

   Помилку батька виправив син Джордж Буш — молодший, який, очоливши також згодом США, у 2003 році за допомогою військової сили знищив режим Саддама Хусейна, а його самого захопив у полон. Нова влада Іраку 30 грудня 2006 року стратила свого колишнього лідера. Так завершився земний шлях диктатора, агресора і окупанта. Така ж доля рано чи пізно чекає всіх його послідовників. Знищення («відправлення на мило») Муаммара Каддафі, диктатора Лівії, підтвердило цю істину.

   Повертаючись до ситуації в нашій рідній Батьківщині, мені хочеться поставити запитання своїм співвітчизникам: «Нинішні події в Україні нам нічого не нагадують?». Як на мене, то ситуація дуже схожа з 1990 роком, лише в ролі агресора та окупанта замість Іраку зараз виступає Росія, а на місці Кувейту опинилася Україна, тільки не вся. Тоді рішучі і безкомпромісні дії міжнародної спільноти, котрі почалися з неймовірно жорстких санкцій, врятували Кувейт та покарали Ірак.

   Зрозуміло, що Росія – не Ірак, але жорсткість, послідовність, рішучість і єдність міжнародного співтовариства, в першу чергу західного (НАТО, США, Великобританія, ЄС), та висока оперативність прийняття ним рішень на підтримку України можуть поставити на місце і Росію навіть без застосування проти неї зброї.

   В противному випадку Москва, відчуваючи свою безкарність за окупацію українського Криму та ведення асиметричної війни в нашому Донбасі (я не беру в розрахунок малоефективні й запізнілі санкції другого рівня, а їхній третій, секторальний рівень у повному обсязі, зокрема в нафтовому секторі, досі не введений), має велику спокусу здійснити пряме збройне вторгнення  в Україну, оскільки її маніакальне, але нездійсненне, бажання відродити Російську імперію – наступницю Золотоординської імперії до цього спонукає (без України ця імперія неможлива і вона ніколи не буде відновлена), що стане початком широкомасштабних бойових дій в Європі, які переростуть у Третю світову війну.  

   Прикро, що для Заходу до цього часу Україна – не Кувейт.