Чому я не хочу вертатись до СРСР? Закінчення
Тут можна прочитати початок h-manchulenko.vkursi.com/5648.html
І все за те, що вони були українці й десь бодай словом й будь — коли (навіть 20 років тому) заявили про свою нелюбов до московського окупаційного режиму. За це їх усіх названо ворогами народу і вимордувано в таких спосіб, що й Гітлер міг би позаздрити й навчитись. Страхіття Дахау і Бухенвальда не перевищують страхіть безлічі енкаведистських катівень та концтаборів в ті роки.
Внаслідок всіх тих знущань над українським народом загинуло, навіть за радянською статистикою, про яку було згадувано вже, між 1927 — 1939 роками понад 10 мільйонів населення.
Але радянська статистика не заслуговує на довір'я. Перепис в кінці 30-х років починався двічі. Раз, в 1937 році, після закінчення перепису все було зліквідовано й запроектовано перепис наново..., бо наслідки першого перепису були жахливі.
Відклавши перепис, вжито було негайних заходів, щоб сяк — так виправити трагічний стан з кількістю населення в окремих республіках, а особливо в Україні. Негайно було проголошено закон про заборону абортів, про нагороду за многородність тощо, щоб збільшити приріст.
А тоді приступлено до перепису в 1939 році. Причім переписувано навіть по камерах смертників, затримавши виконання смертних вироків до закінчення перепису. І все ж на Україні не вистачало кілька мільйонів проти 1927 року, й то за даними цього, перепрошую, «перепису». Ось чому я не хочу вертатись під більшовизм й ніколи не дамся живим, щоб мене сталінські сатрапи везли на «совітську родіну».
VII
Тую «родіну» я пройшов від Києва до Чукотки, до Берингової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ДПУ-НКВС, переходячи поступово через всі митарства, поки не втік сюди, в Європу. Це тривало вісім років… Ціла молодість похоронена там. А решта життя прожита в загальному концтаборі, ім'я якому СРСР, де така категорія людей (а саме категорія політично неблагонадійних) позбавлена права голосу й приречена на стан моральної депресії, не кажучи вже, що вона часто позбавлена праці й життєвих засобів і вічно загрожена новими арештами та ув'язненнями.
Недарма там виховався тип людини, такий поширений там, -людини заляканої, підозрілої, мовчазної і фатально настроєної. Європеєць або американець, почувши, що автор пробув 8 років по тюрмах в країні «соціалізму», подумає, що він є принаймні убивцем — рецидивістом або ґвалтівником малолітніх дітей, або бандитом з великої дороги, коли заслужив такої кари.
Ні, автор є лише українським митцем з вищою освітою й ніколи не різав навіть курчати. Але ціле нещастя в тім, що він в тій Україні «сталінського соціалізму» й найширшої в світі «демократії» насмілився сказати слово протесту, й те замасковане в езопівську форму. За це він провів молодість по тюрмах і на каторзі й заздрив навіть бандитам, бо вони мали легший режим і мали пільги, а митці не мали пільг, як «політичні злочинці», тому що вони були патріотами свого народу й своєї Вітчизни.
Отже, парадокс!
VIII
Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом».
Чому це вважається за найтяжчий злочин? СРСР, як відомо, є федерацією рівноправних республік. Рівноправних народів, що по «сталінській конституції» мають право на національну свободу аж до відокремлення від СРСР. А значить, кожний представник від кожної нації нібито має право на свій патріотизм і на любов до свого народу.
Одначе це лише в теорії.
А насправді, коли б якась республіка захотіла вийти з федерації, вона була б задавлена вогнем і залізом своїм «рівноправним» союзником — більшовицькою Росією. І була б весь час наставлена і утримувана терором у тім вільнім союзі. Більшовизмові залежить настворенні єдиної тоталітарної червоної імперії з єдиною адміністрацією, єдиноюмовою, єдиною культурою, єдиною ідеологією й політикою.
Тому найменший прояв власної волі будь — якої з «рівноправних» націй в СРСР (окрім Росії) здушується страшним моральним і фізичним терором.
Тим терором російський червоний фашизм (більшовизм) намагається перетворити 100 національностей в т.зв. «єдиний радянський народ», цебто фактично в російський народ.
Ось тому патріотизм «місцевий», цебто патріотизм кожного з представників отих 100 національностей — прагнення до національної свободи й незалежності — вважається за найтяжчий злочин й так тяжко карається.
Цебто любов до свого народу й до Вітчизни (не до тюрми народів — СРСР, а, скажімо, до Грузії, до України, до Білорусії і т.д.) вважається за найтяжче зло. Ось чому українцям навіть поза межами СРСР не дають спокою й намагаються силою й провокаціями затягти їх назад і знешкодити.
А щоб світ не обурювався, а, навпаки, помагав більшовизмові в його роботі, більшовизм намагається довести всім, що українці є «воєнними злочинцями», ворогами більшовизму.
Так, українці є ворогами більшовизму, але не є воєнними злочинцями. Бо вони боролися однаково проти Гітлера й проти Сталіна.
Вони боролися проти обох ще до цієї війни, так само боролися проти обох у цій війні.
Багато з нас після тюрем і концтаборів у Сталіна пройшли через концтабори гестапо — через Дахау, Белз, Бухенвальд, Авшвітц тощо. А ще більше повішено і закатовано Гітлером — Сталіновим союзником з 1939 року. Більшовизм це знає. Але він нас намагається оганьбити в найпідліший спосіб, щоб ніхто в світі не співчував і не захищав нас. Чому?
Тому що ми являємо для нього небезпеку — ми є носіями тієї правди, про яку не знає світ, але мусить знати, — цього боїться більшовизм.
IX
Я не хочу вертатись на сталінську «родіну» тому, що підлість, цинізм і жорстокість більшовиків не знає меж. Партійна кліка, яка дотримується гасла «мета виправдовує всі засоби», дійсно не перебирає ніякими засобами.
А людина під тим режимом позбавлена людської гідности й найелементарніших людських прав. Коли громадянина (і то незалежно від його віку, стану та будь — яких заслуг перед народом) брано НКВС під арешт, то ніхто його не міг ані заступити, ані захистити. Інститут заступників на Сході (адвокатів) фактично не існував. Як не існували і відкриті суди для політичних. Мільйони людей знищено так, що невідомо, де вони ділися.
Відповідальність за батька… зразу ж перекладалась на дітей і на всю родину, їх піддавано переслідуванням теророві.
Наприклад:
Беручи до в'язниці батька (а брали там всіх, причім раніше ламали ребра і викручували на допитах суглоби, а тоді вже пред'являли — часто через два роки — ордер на арешт і обвинувачення, зроблені заднім числом, щоб сяк — так формально закінчити справу; а було так, що раніше людину розстрілювали, а тоді вже встановлювали, що розстріляли не того, кого мали розстріляти, а випадково однофамільця) — отже, беручи до в'язниці батька родини і ще не вияснивши його провини, викидали його родину геть на вулицю, таврували їх ворогами народу, організовували цькування їх в суспільстві, позбавляли праці і засобів існування.
Так загинули мої діти, як і діти багатьох моїх колег по тюрмах.
Або мстилися на дітях за батьків і навіть за дідів, не приймаючи їх до вищих шкіл чи на виробництво тільки тому, що його дід був колись куркулем чи офіцером або навіть рядовим вояком армії Української Народної Республіки чи якої іншої.
Це було стилем підрадянського життя.
Так потерпав довго я сам. Так само по відношенню до матерів. Мати може вмерти під дверима НКВС, благаючи про звістку про сина, але їй не скажуть нічого і не дадуть побачення, а ще будуть свердлити її рану в серці брудними інсинуаціами й погрозами й вимагатимуть від нещасної матері признатися, з ким був знайомий син, тощо… І тероризуватимуть темну неписьменну стареньку жінку, зганяючи її зі світу.Так загинула моя мати. Або скалічивши в'язня на допиті і пхнувши його в камеру, йому не дають ніякої медичної допомоги. Лікар — енкаведист ставить напівбожевільній від мук жертві таку умову: «Або підпишете усе, що вимагає слідчий, і тоді я вас буду лікувати, або здихайте». А до цього треба ще взяти під увагу, що тая жертва ні в чім не повинна.
Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці, за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи це з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу: «В СССР людєй хватіт і нєчово церемонітса» та «ліпше поламати ребра сотні невинних, як пропустити одного винного».
Тож не дивно, що по тюрмах і таборах в СРСР в 1936 — 39 роках сиділи коло 11 мільйонів людей. Тюрми були так переповнені, що в одиночних камерах, цебто з площею на одного чоловіка, сиділи по 25 — 30 людей і так сиділи, вірніш стояли, по 10 — 11 місяців і більше «під слідством», цебто ще до вияснення, чи вони дійсно в чомусь винні. І нікого те не обходило, що люди загибали живцем… Крім того кожного з них мордовано на допитах.
І все те робилося за придуманим планом і за вказівками з Кремля. Тобто була т. зв. «пятілєтка реконструкції челавєка». То ж його реконструювали так. Одначе, коли процес дійшов до абсурду,… коли море заяв і писаних благань дітей і матерів ув'язнених і засуджених ворогів народу залило Кремль, а особливо Н. Крупську (дружину покійного Леніна), тоді Сталін, щоб заспокоїти громадську думку, виголосив на XVIII партз'їзді, що вороги народу пролізли в НКВС, перебили чесних «партійних більшовиків»… Цебто впродовж декількох років і з таким розмахом били… А сказавши так, велів зняти Єжова і відправити його в відпустку.
Чи може бути більший цинізм і глум над людиною? Глум над мільйонами людей… А провокаційне вбивство Кірова? Цей другий «підпал рейхстагу» інспірований для того, щоб виправити невдалий терор проти всіх опортуністів і всіх незадоволених.
В «помсту за Кірова» розстрілювали людей «правих, лівих» і всіх інших масово, і то не тільки партійних опортуністів, а й тих безліч (і то найбільше) людей, які ніколи жодного відношення до партії і до опозиції не мали.
Так порозстрілювали українських митців і письменників.
Ось чому я не хочу більшовизму і соціалістичної «родіни»
X
Я не хочу вертатись під більшовизм тому, що я сидів у тюрмах із священиками різних церковних напрямків і бачив, як їх бито і мордовано. За наказом Сталіна їх винищено в СРСР, а церкви поруйновано, і цілих 25 років вибивано з людських душ найменші ознаки християнської релігії. В брутальний, підлий спосіб. І ось 1943 року більшовизм вдався до релігії і став виступати в ролі захисника православної церкви.
Європа і весь світ може в це вірити — в те, що Сталін дійсно насаджує християнство, а його партія щиро вернулася до релігії. Але ми ніколи в це не повіримо. Тіні замучених священиків стоять в нас перед очима, їхні кості ще не встигли зітліти.
Скоріше біблійний цар Ірод може навернутись до християнства, як його наступник ХХ століття.
Сталін зробив з релігії знаряддя своїх політичних махінацій і тільки. А релігія як була викорінювана в СРСР, так і буде викорінювана.
Я не хочу вертатись до СРСР, тому що сталінський соціалістичний СРСР -то є суцільний концтабір поневолених людей всіх 100 національностей -людей безправних, стероризованих, голодних, вбогих.
Більшовизм — це є насильство над людиною, це є рабський труд, це є сваволяполітичної кліки, це є новітнє кріпацтво, це є терор фізичний і духовний, це є злидні, це є голод, це є війна.
XI
Я не хочу вертатись на свою Вітчизну, доки там панує більшовизм, тому що Сталін нищив Україну в парі з Гітлером. Сталін є союзником Гітлера з 1939 року. Але для нас, українців, він є союзником Гітлера ще з раніших часів. Гітлер мав за мету винищити нас в ім'я панування фашистської Німеччини на нашій землі. Сталін нищив і нищить нас в ім'я панування своєї партії і її т.зв. «марксо — ленінської доктрини», а фактично в ім'я панування російського червоного фашизму на нашій землі і в цілому світі.
Сталін поміг Гітлерові і вимордував нас по Сибірах і по казематах. Гітлер допоміг Сталінові, вимордувавши нас по Дахау та в тяжкій неволі. Ми не складали зброї в боротьбі проти своїх напасників і не складемо її, хоч нас, 40 — мільйонний український народ, вже майже стерто з лиця землі. Ось чому я і сотні тисяч нас не хочемо вертатись додому в «країну соціалізму».
XII
Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький...
Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнської правди і справедливості.
Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.
Нам світ може не повірити! Добре!
То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних.
Нехай нам влаштують суд. Але на такий суд Сталін не піде!
Ми того суду не боїмося, але він його боїться — «сонцюподібний», «батько народів», «наймудріший з мудрих», «найдемократичнішіий з демократичніших» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом, то був би небувалий і найцікавіший скандал в історії.
Сталін це знає і поспішає вихопити нас найшвидше, а іноді застосовуючи і методи викрадання і фізичного знищення окремих осіб у руїнах гітлерівського рейху.
Злодій є злодій і такі його методи.
Примітка. Посилаючи це до публікації в світ, я свідомий того, що, в разі появи цього листа в пресі, більшовики руками НКВС замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе я прошу його видрукувати і підписати повним ім'ям. Все, що я мав до страчення, вже стратив.
Іван Багряний, 1946 р.
*На той час автор не знав, що Б. Антоненко — Давидович лишився живий.
Тут мною наведено дещо скорочений варіант статті: для роздумів, як байдужим щодо нашого майбутнього, так і прихильникам мутного — митного, тайожного — таможєнного союзу (МС — ТС) — сучасного різновиду Російської імперії — СРСР. Ми вже в ньому були. Я не хочу знову опинитися там, у МС — ТС! Я хочу для рідного українського народу гідного, заможного, безпечного життя серед розвинутих народів вільного світу: у Європі — це Європейський союз, а у євро — атлантичному просторі — це НАТО. Надіюся, що такого життя прагне більшість моїх співвітчизників, бо ми ж — європейці. Я вибираю ЄС і НАТО! А ви?
І все за те, що вони були українці й десь бодай словом й будь — коли (навіть 20 років тому) заявили про свою нелюбов до московського окупаційного режиму. За це їх усіх названо ворогами народу і вимордувано в таких спосіб, що й Гітлер міг би позаздрити й навчитись. Страхіття Дахау і Бухенвальда не перевищують страхіть безлічі енкаведистських катівень та концтаборів в ті роки.
Внаслідок всіх тих знущань над українським народом загинуло, навіть за радянською статистикою, про яку було згадувано вже, між 1927 — 1939 роками понад 10 мільйонів населення.
Але радянська статистика не заслуговує на довір'я. Перепис в кінці 30-х років починався двічі. Раз, в 1937 році, після закінчення перепису все було зліквідовано й запроектовано перепис наново..., бо наслідки першого перепису були жахливі.
Відклавши перепис, вжито було негайних заходів, щоб сяк — так виправити трагічний стан з кількістю населення в окремих республіках, а особливо в Україні. Негайно було проголошено закон про заборону абортів, про нагороду за многородність тощо, щоб збільшити приріст.
А тоді приступлено до перепису в 1939 році. Причім переписувано навіть по камерах смертників, затримавши виконання смертних вироків до закінчення перепису. І все ж на Україні не вистачало кілька мільйонів проти 1927 року, й то за даними цього, перепрошую, «перепису». Ось чому я не хочу вертатись під більшовизм й ніколи не дамся живим, щоб мене сталінські сатрапи везли на «совітську родіну».
VII
Тую «родіну» я пройшов від Києва до Чукотки, до Берингової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ДПУ-НКВС, переходячи поступово через всі митарства, поки не втік сюди, в Європу. Це тривало вісім років… Ціла молодість похоронена там. А решта життя прожита в загальному концтаборі, ім'я якому СРСР, де така категорія людей (а саме категорія політично неблагонадійних) позбавлена права голосу й приречена на стан моральної депресії, не кажучи вже, що вона часто позбавлена праці й життєвих засобів і вічно загрожена новими арештами та ув'язненнями.
Недарма там виховався тип людини, такий поширений там, -людини заляканої, підозрілої, мовчазної і фатально настроєної. Європеєць або американець, почувши, що автор пробув 8 років по тюрмах в країні «соціалізму», подумає, що він є принаймні убивцем — рецидивістом або ґвалтівником малолітніх дітей, або бандитом з великої дороги, коли заслужив такої кари.
Ні, автор є лише українським митцем з вищою освітою й ніколи не різав навіть курчати. Але ціле нещастя в тім, що він в тій Україні «сталінського соціалізму» й найширшої в світі «демократії» насмілився сказати слово протесту, й те замасковане в езопівську форму. За це він провів молодість по тюрмах і на каторзі й заздрив навіть бандитам, бо вони мали легший режим і мали пільги, а митці не мали пільг, як «політичні злочинці», тому що вони були патріотами свого народу й своєї Вітчизни.
Отже, парадокс!
VIII
Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом».
Чому це вважається за найтяжчий злочин? СРСР, як відомо, є федерацією рівноправних республік. Рівноправних народів, що по «сталінській конституції» мають право на національну свободу аж до відокремлення від СРСР. А значить, кожний представник від кожної нації нібито має право на свій патріотизм і на любов до свого народу.
Одначе це лише в теорії.
А насправді, коли б якась республіка захотіла вийти з федерації, вона була б задавлена вогнем і залізом своїм «рівноправним» союзником — більшовицькою Росією. І була б весь час наставлена і утримувана терором у тім вільнім союзі. Більшовизмові залежить настворенні єдиної тоталітарної червоної імперії з єдиною адміністрацією, єдиноюмовою, єдиною культурою, єдиною ідеологією й політикою.
Тому найменший прояв власної волі будь — якої з «рівноправних» націй в СРСР (окрім Росії) здушується страшним моральним і фізичним терором.
Тим терором російський червоний фашизм (більшовизм) намагається перетворити 100 національностей в т.зв. «єдиний радянський народ», цебто фактично в російський народ.
Ось тому патріотизм «місцевий», цебто патріотизм кожного з представників отих 100 національностей — прагнення до національної свободи й незалежності — вважається за найтяжчий злочин й так тяжко карається.
Цебто любов до свого народу й до Вітчизни (не до тюрми народів — СРСР, а, скажімо, до Грузії, до України, до Білорусії і т.д.) вважається за найтяжче зло. Ось чому українцям навіть поза межами СРСР не дають спокою й намагаються силою й провокаціями затягти їх назад і знешкодити.
А щоб світ не обурювався, а, навпаки, помагав більшовизмові в його роботі, більшовизм намагається довести всім, що українці є «воєнними злочинцями», ворогами більшовизму.
Так, українці є ворогами більшовизму, але не є воєнними злочинцями. Бо вони боролися однаково проти Гітлера й проти Сталіна.
Вони боролися проти обох ще до цієї війни, так само боролися проти обох у цій війні.
Багато з нас після тюрем і концтаборів у Сталіна пройшли через концтабори гестапо — через Дахау, Белз, Бухенвальд, Авшвітц тощо. А ще більше повішено і закатовано Гітлером — Сталіновим союзником з 1939 року. Більшовизм це знає. Але він нас намагається оганьбити в найпідліший спосіб, щоб ніхто в світі не співчував і не захищав нас. Чому?
Тому що ми являємо для нього небезпеку — ми є носіями тієї правди, про яку не знає світ, але мусить знати, — цього боїться більшовизм.
IX
Я не хочу вертатись на сталінську «родіну» тому, що підлість, цинізм і жорстокість більшовиків не знає меж. Партійна кліка, яка дотримується гасла «мета виправдовує всі засоби», дійсно не перебирає ніякими засобами.
А людина під тим режимом позбавлена людської гідности й найелементарніших людських прав. Коли громадянина (і то незалежно від його віку, стану та будь — яких заслуг перед народом) брано НКВС під арешт, то ніхто його не міг ані заступити, ані захистити. Інститут заступників на Сході (адвокатів) фактично не існував. Як не існували і відкриті суди для політичних. Мільйони людей знищено так, що невідомо, де вони ділися.
Відповідальність за батька… зразу ж перекладалась на дітей і на всю родину, їх піддавано переслідуванням теророві.
Наприклад:
Беручи до в'язниці батька (а брали там всіх, причім раніше ламали ребра і викручували на допитах суглоби, а тоді вже пред'являли — часто через два роки — ордер на арешт і обвинувачення, зроблені заднім числом, щоб сяк — так формально закінчити справу; а було так, що раніше людину розстрілювали, а тоді вже встановлювали, що розстріляли не того, кого мали розстріляти, а випадково однофамільця) — отже, беручи до в'язниці батька родини і ще не вияснивши його провини, викидали його родину геть на вулицю, таврували їх ворогами народу, організовували цькування їх в суспільстві, позбавляли праці і засобів існування.
Так загинули мої діти, як і діти багатьох моїх колег по тюрмах.
Або мстилися на дітях за батьків і навіть за дідів, не приймаючи їх до вищих шкіл чи на виробництво тільки тому, що його дід був колись куркулем чи офіцером або навіть рядовим вояком армії Української Народної Республіки чи якої іншої.
Це було стилем підрадянського життя.
Так потерпав довго я сам. Так само по відношенню до матерів. Мати може вмерти під дверима НКВС, благаючи про звістку про сина, але їй не скажуть нічого і не дадуть побачення, а ще будуть свердлити її рану в серці брудними інсинуаціами й погрозами й вимагатимуть від нещасної матері признатися, з ким був знайомий син, тощо… І тероризуватимуть темну неписьменну стареньку жінку, зганяючи її зі світу.Так загинула моя мати. Або скалічивши в'язня на допиті і пхнувши його в камеру, йому не дають ніякої медичної допомоги. Лікар — енкаведист ставить напівбожевільній від мук жертві таку умову: «Або підпишете усе, що вимагає слідчий, і тоді я вас буду лікувати, або здихайте». А до цього треба ще взяти під увагу, що тая жертва ні в чім не повинна.
Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці, за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи це з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу: «В СССР людєй хватіт і нєчово церемонітса» та «ліпше поламати ребра сотні невинних, як пропустити одного винного».
Тож не дивно, що по тюрмах і таборах в СРСР в 1936 — 39 роках сиділи коло 11 мільйонів людей. Тюрми були так переповнені, що в одиночних камерах, цебто з площею на одного чоловіка, сиділи по 25 — 30 людей і так сиділи, вірніш стояли, по 10 — 11 місяців і більше «під слідством», цебто ще до вияснення, чи вони дійсно в чомусь винні. І нікого те не обходило, що люди загибали живцем… Крім того кожного з них мордовано на допитах.
І все те робилося за придуманим планом і за вказівками з Кремля. Тобто була т. зв. «пятілєтка реконструкції челавєка». То ж його реконструювали так. Одначе, коли процес дійшов до абсурду,… коли море заяв і писаних благань дітей і матерів ув'язнених і засуджених ворогів народу залило Кремль, а особливо Н. Крупську (дружину покійного Леніна), тоді Сталін, щоб заспокоїти громадську думку, виголосив на XVIII партз'їзді, що вороги народу пролізли в НКВС, перебили чесних «партійних більшовиків»… Цебто впродовж декількох років і з таким розмахом били… А сказавши так, велів зняти Єжова і відправити його в відпустку.
Чи може бути більший цинізм і глум над людиною? Глум над мільйонами людей… А провокаційне вбивство Кірова? Цей другий «підпал рейхстагу» інспірований для того, щоб виправити невдалий терор проти всіх опортуністів і всіх незадоволених.
В «помсту за Кірова» розстрілювали людей «правих, лівих» і всіх інших масово, і то не тільки партійних опортуністів, а й тих безліч (і то найбільше) людей, які ніколи жодного відношення до партії і до опозиції не мали.
Так порозстрілювали українських митців і письменників.
Ось чому я не хочу більшовизму і соціалістичної «родіни»
X
Я не хочу вертатись під більшовизм тому, що я сидів у тюрмах із священиками різних церковних напрямків і бачив, як їх бито і мордовано. За наказом Сталіна їх винищено в СРСР, а церкви поруйновано, і цілих 25 років вибивано з людських душ найменші ознаки християнської релігії. В брутальний, підлий спосіб. І ось 1943 року більшовизм вдався до релігії і став виступати в ролі захисника православної церкви.
Європа і весь світ може в це вірити — в те, що Сталін дійсно насаджує християнство, а його партія щиро вернулася до релігії. Але ми ніколи в це не повіримо. Тіні замучених священиків стоять в нас перед очима, їхні кості ще не встигли зітліти.
Скоріше біблійний цар Ірод може навернутись до християнства, як його наступник ХХ століття.
Сталін зробив з релігії знаряддя своїх політичних махінацій і тільки. А релігія як була викорінювана в СРСР, так і буде викорінювана.
Я не хочу вертатись до СРСР, тому що сталінський соціалістичний СРСР -то є суцільний концтабір поневолених людей всіх 100 національностей -людей безправних, стероризованих, голодних, вбогих.
Більшовизм — це є насильство над людиною, це є рабський труд, це є сваволяполітичної кліки, це є новітнє кріпацтво, це є терор фізичний і духовний, це є злидні, це є голод, це є війна.
XI
Я не хочу вертатись на свою Вітчизну, доки там панує більшовизм, тому що Сталін нищив Україну в парі з Гітлером. Сталін є союзником Гітлера з 1939 року. Але для нас, українців, він є союзником Гітлера ще з раніших часів. Гітлер мав за мету винищити нас в ім'я панування фашистської Німеччини на нашій землі. Сталін нищив і нищить нас в ім'я панування своєї партії і її т.зв. «марксо — ленінської доктрини», а фактично в ім'я панування російського червоного фашизму на нашій землі і в цілому світі.
Сталін поміг Гітлерові і вимордував нас по Сибірах і по казематах. Гітлер допоміг Сталінові, вимордувавши нас по Дахау та в тяжкій неволі. Ми не складали зброї в боротьбі проти своїх напасників і не складемо її, хоч нас, 40 — мільйонний український народ, вже майже стерто з лиця землі. Ось чому я і сотні тисяч нас не хочемо вертатись додому в «країну соціалізму».
XII
Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький...
Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнської правди і справедливості.
Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялось там, на одній шостій частині світу, за китайським муром.
Нам світ може не повірити! Добре!
То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних.
Нехай нам влаштують суд. Але на такий суд Сталін не піде!
Ми того суду не боїмося, але він його боїться — «сонцюподібний», «батько народів», «наймудріший з мудрих», «найдемократичнішіий з демократичніших» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом, то був би небувалий і найцікавіший скандал в історії.
Сталін це знає і поспішає вихопити нас найшвидше, а іноді застосовуючи і методи викрадання і фізичного знищення окремих осіб у руїнах гітлерівського рейху.
Злодій є злодій і такі його методи.
Примітка. Посилаючи це до публікації в світ, я свідомий того, що, в разі появи цього листа в пресі, більшовики руками НКВС замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе я прошу його видрукувати і підписати повним ім'ям. Все, що я мав до страчення, вже стратив.
Іван Багряний, 1946 р.
*На той час автор не знав, що Б. Антоненко — Давидович лишився живий.
Тут мною наведено дещо скорочений варіант статті: для роздумів, як байдужим щодо нашого майбутнього, так і прихильникам мутного — митного, тайожного — таможєнного союзу (МС — ТС) — сучасного різновиду Російської імперії — СРСР. Ми вже в ньому були. Я не хочу знову опинитися там, у МС — ТС! Я хочу для рідного українського народу гідного, заможного, безпечного життя серед розвинутих народів вільного світу: у Європі — це Європейський союз, а у євро — атлантичному просторі — це НАТО. Надіюся, що такого життя прагне більшість моїх співвітчизників, бо ми ж — європейці. Я вибираю ЄС і НАТО! А ви?
P. S. Ще про розрекламований офіційною Москвою «рай» у мутно — тайожному союзі (МС – ТС) можна прочитати у моїй статті «Туристична фірма «Таможєнний союз» і брєд Брєдіхіна» та експертних висновках «Митний союз малоцікавий українському бізнесу» і «Митний союз став для Казахстану пасткою».
P. P. S. Євромайдан розвернув Україну від МС – ТС до НАТО та ЄС!
0 коментарів