Чому я не хочу вертатись до СРСР?

   Нижче подаю статтю І. Багряного — одного з моїх любимих авторів. Власний мій коментар і висновки можна прочитати в кінці другої частини даного допису з означенням «Закінчення».

   Я один із тих сотень тисяч людей — українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ.

   Я не хочу вертатись на ту «родіну».Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав'язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і навязують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.

   Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною».

   Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як — то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю Вітчизною?

   Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.

   Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.

   Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і може більшим, як для будь — кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік в федерації, званій СРСР.

   Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.

   Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї. Чому?

  Бо там більшовизм.

   Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, а, говорячи тепер страшну правду про тамтешній світ, ми робимо це з повною свідомістю, що ставимо під загрозу смерті — терору і каторги всіх наших близьких і рідних, що ще залишилися там і що на них Сталін буде виміщати свою ненаситну злобу і кровожерну зненависть до нас, українців.

   Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тієї страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод геть далі, як страшна примара, правди про «родіну», про країну сталінського соціалізму і про нашу українську трагедію в ній.

Отже:

                                                                                           І

   Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 року, розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР», що там написано.

   Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 рокумала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках… 28 мільйонів.

   Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 року?

   А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6 — 7 мільйонів?

   Разом це становить понад десять мільйонів. Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»?

   Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм.

   Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати.

   Причому підкреслюю, що я робітник (пролетар), цебто представник «панівного» в СРСР класу, іменем якого Сталін і його партія здійснюють т.зв. «пролетарську диктатуру». Але я є сином українського пролетаря, а, крім того, мати моя селянського походження — дочка селянина Івана Кривуші з села Куземин на Полтавщині — ось це є нещастя цілого мого життя в «найдемократичнішому» СРСР.

   І саме через те я був не тільки свідком, де ділися 10 мільйонів українського населення, а й часткою тих мільйонів, що разом з нами була мордована і знищувана послідовно через усі роки більшовизму.

                                                                                           ІІ

   Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

   Аж ось одного дня надвечір прийшли якість озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались… Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коли ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього його радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

   Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби — в 1917 — 1918 роках — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу.

   Другого мого дядька, що врятувався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув.

   Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя родина.

   Ось так я вперше побачив зблизька більшовизм. Це було на світанку мого життя і на початку існування УРСР, цебто України, підгорненої під радянський режим, колонізованої червоним московським імперіалізмом.

   Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там.

                                                                                           ІІІ

   Підгорнувши Україну, більшовизм поставив своїм завданням зденаціоналізувати її, знищити її духовно й національно, прагнучи зробити з багатонаціонального СРСР єдину червону імперію. А через те, що Україна була найбагатшою в СРСР республікою й другою по величині після Росії, — більшовизм прагнув утримати її за всяку ціну. А через те, що добровільно народ того не хотів, то московський більшовизм став на шлях провокацій, терору і фізичного винищення цілих людських мас, що й робив упродовж всього свого панування й робить тепер. Це знищення провадилося в грандіозних масштабах, як і личить режимові, опанованому манією великості.

                                                                                           IV

   В 1929 — 1932 роках, в так званій «колективізації», більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом «знищення куркуля як класу». В практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей, чесних трударів — хліборобів.І насамперед винищення українського селянства. Це знищення «куркуля як класу» в дійсності було для нас знищенням України як нації, бо вона на 70 % селянська. Під цим гаслом фізичного знищення винищено буквально мільйони українського народу. І не т.зв. «куркулів», а бідняків, інтелігентів і робітників.

   Бо на Україні це знищення проводилось не в соціальнім плані, а в політичнім і національнім. Куркулів знищувано за те, що вони заможні, за те, що вони «куркулі». Бідняків, інтелігентів і робітників знищувано за те, що вони співчували «куркулям», а значить були «підкуркульниками». В цю категорію вносили всіх тих, хто був проти радянської влади і колективізації.

   Всі ті маси людей, приречених на жертву, засилали в сніги Сибіру і Крайньої Півночі на смерть, де вони й загибали від голоду, холоду, хвороб, позбавлені всіх, навіть найелементарніших людських прав.

   Висилали їх геть з усім, вириваючи з коренем, цебто зі стариками і з маленькими дітьми. А женучи через цілий СРСР етапами, цькували їх, як тільки могли, — живим словом і в пресі. А догнавши десь до понурої Печори чи Мурманська, кидали там напризволяще. Хто не вмер в дорозі, той загибав на місці. Маленьких дітей, що вмирали в дорозі, матері не мали як хоронити й загрібали в снігу без священикаі без домовини. А невдовзі і самі лягли там же. Кістьми цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетрі тої «необ'ятної родіни».

   Так загинуло й чимало з моєї рідні. Але від того в Україні нікому не стало легше жити.

                                                                                           V

   В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні.

   Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства згинуло тоді страшною голодною смертю. Допомогу, яку зорганізовано було в Західній Україні під проводом митрополита Шептицького, братню допомогу від тієї частини українського народу, що жила поза межами СРСР, під Польщею, Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це вимираючим українцям в СРСР. Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна для більшовизму. Сталін прирік українське селянство на наглядну смерть свідомо, щоб змусити його до покірності, до примирення з заведеним колгоспним рабством.

   Елеватори в цілому СРСР тріщали від українського хліба запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки, творячи демпінг, постачали ним китайську революцію тощо… В цей час умираючих українських селян, що їхали до столиць просити на вулицях милостиню, виловлювала червона жандармерія, звана робітничо — селянською міліцією, і викидала геть за місто вмирати на шляхах.

   Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері з'їдали своїх дітей...

   Ви, матері цілого світу, чи можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з'їсти власну дитину? Ні!

   Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити!

   А це було в Україні в 1933 році.

   Адже ви не думаєте, що наші матері, наші жінки й сестри з племені ботокудів, чи бушменів, чи інших диких племен Африки?

   Ні, наші матері й сестри є зі Східної Європи, з роду великої княгині Ольги, що насаджувала християнство ще на світанку європейської цивілізації.

   Наші матері й сестри є з одного найшляхетнішого слов'янського племені, з України, і вони такі ж шляхетні й предобрі, як матері й дівчата Італії або Франції, або Англії. Але… до того ступеня трагізму вони були доведені більшовизмом. До найвищого ступеня трагедії, що не піддається навіть охопленню нормальним розумом. Вони були поставлені перед жахливою альтернативою: або страшна голодна смерть, або… і це друге «або» було вже вислідом божевілля вмираючого. І за цим другим «або» все одно стояла смерть. І поставив її більшовизм. І сам він став її символом. І людожерство — його породження і його суть. Він є його символом. Тут можна зібрати таку силу фактів, і матеріалів, і живих свідків, що висвітлили б цю жахливу сторінку нашої історії. Щоби лише тим, хто поцікавився. Та ніхто в світі тим не поцікавився, і в цьому наша, українського народу, ще більша трагедія.

   Цей штучно створений голод забрав колосальні жертви від народу, що нічого не хотів, крім свободи й незалежності.

   Ось чому я ненавиджу більшовизм і не хочу вертатись на «родіну».

                                                                                           VI

   В роках 1932 — 1939 більшовизм знищив усю українську інтелігенцію: вчених, письменників, митців, військових, політичних діячів — тисячі і десятки тисяч людей, що становили собою верхівку народу. Багато серед них було комуністів, тих, що героїчно боролися в Жовтневу революцію за її гасла про свободу і справедливість, про рівність і братерство і були весь час вірні тим гаслам.

   Сталін, потоптавши всі ті гасла своєю антинародною політикою, нищив і тих людей, що були їм до кінця вірні.

   Більшовизм винищив їх саме для того, щоб позбавити український народ духовної верхівки, що змагалася до свободи й соціальної справедливості.

   А винищив він їх, спершу піддавши страшній інквізиції, таким катуванням, що його знали лише часи середньовіччя, потім постріляв та позасилав на каторгу...

   Так загинуло багато моїх друзів і товаришів, так загинули письменники: Григорій Косинка, Д. Фальківський, Б. Антоненко — Давидович*, Є. Плужник, Б. Тенета, Д. Загул, М. Йогансен, М. Куліш, С. Пилипенко, О. Слісаренко, М. Драй — Хмара, Г. Брасюк, М. Івченко, Г. Шкурупій, О. Влизько, Ю. Шпол, Гр. Епік, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Зеров і інші… і інші...

   Цей реєстр такий довгий, цей реєстр такий безконечний, як безконечна наша трагедія. Багато українських діячів — комуністів покінчили життя самогубством, як Скрипник, письменник — комуніст Хвильовий, голова Раднаркому УРСР Любченко тощо.

   Серед усіх замучених діячів українського мистецтва, літератури й науки багато великих імен, непересічних талантів, знаних і шанованих в Україні.

   Багато з них було моїх товаришів і друзів, і я можу запевнити, що вони не були ворогами народу, а навпаки — були популярними патріотами, високоінтелектуальними, порядними синами робітників і селян і бездоганно чесними людьми. За це їх знищено.

   З ними я пройшов тернистий шлях більшовицьких тюрем і таборів.

   З багатьма сидів в одній камері, був однаково битий і катований...

   До речі — до уваги канадців, американців, а особливо тамошніх українців — комуністів.

   Так загинув в числі інших і відомий ваш письменник — комуніст М. Ірчан! Так загинули й всі українці — комуністи галичани, що повірили Сталінові й пішли до СРСР будувати радянську Україну в «братнім союзі» з червоною Москвою. Вони були знищені за те, що були українські комуністи й, повіривши в облудні більшовицькі кличі про право націй на свободу аж до «відокремлення», сподівалися те «право» здійснити.

   Багато живих свідків можуть сказати всім, де лежать їхні кості, таких як Грицай, Бадан, Крушельницький тощо.

   І коли канадські та американські українці-комуністи виступають сьогодні проти нас, утікачів від більшовизму, домагаючись повернути нас назад, то вони виконують каїнову роль.

   Хай вони поїдуть лише самі до того сталінського «раю» та побудуть там пару років. А тоді вже, якщо вціліють, хай забирають слово.

   Крім високої інтелігенції з іменами, в ці два роки було вимордувано безліч інтелігенції безіменної.

Далі буде… Тут можа прочитати закінчення.

31 коментар

Святослав Вишинський
Я не хочу повертатись до Української козацької держави — держави постійних усобиць і громадянських війн, соціальної нерівності, січової анархії, безсистемної зовнішньої політики, відсталої сільськогосподарської економіки та управлінської розхлябаності. А якщо по суті — яке відношення критика сталінізму у Вашому дописі має до Митного союзу, зазначеного в мітках?
Георгій Манчуленко
Вас туди ніхто не кличе! Хоча і в часи козаччини були різні періоди, в т.ч. і значного піднесення.Але кожна людина, якщо вона любить свою Батьківщину, має знати і шанувати її історію, якою б складною вона не була!
Святослав Вишинський
Радянський Союз, Австро-Угорщина і Річ Посполита — теж частина нашої історії, якою б вона не була. Але Ви не відповіли на запитання: яке відношення Митний союз має до сталінізму/більшовизму?
Георгій Манчуленко
Прочитайте уважно мій коментар до статті І.Багряного і все зрозумієте.
Святослав Вишинський
Цитую: "… Прихильникам мутного-митного, тайожного-таможєнного союзу (МС-ТС) — сучасного різновиду Російської імперії — СРСР. Ми вже в ньому були". Є такє поняття, як «система» (єдність просторової структури і часової організації). Яке відношення капіталістичний Митний союз має до інтернаціонального більшовизму-ленінізму чи одержавленого більшовизму-сталінізму — не тільки соціально-економічно, але й світоглядово?
Георгій Манчуленко
Та тому, що під видом МС офіційна Москва відроджує СРСР — правонаступника Російської імперії.А що таке СРСР І.Багряний якраз і розказує у наведеній тут статті.Я не хочу реставрації СРСР під будь-яким виглядом.І тут економічний лад не грає жодної ролі.
Святослав Вишинський
Не плутайте ці речі — цим Ви тільки створюєте грунт для маніпуляцій. Економічний та політичний лад має принципове значення: за Вашою логікою Европейський Союз тоді теж треба вважати продовженням проекту европейської конфедерації, розробленого політичними структурами III Райху. У 1930-их і на поч. 1940-их рр. Европа також була єдина — в чорно-коричневих кольорах. Нарешті, СРСР не був і не вважав себе правонаступником Російської імперії — адже ідеологія має значення.
Георгій Манчуленко
Щодо правонаступництва ІІІ Райху, то це якраз і є маніпуляцією. Порівнювати окуповану нацистами Європу і ЄС — обєднання вільних і заможних країн?! Нема слів… Щодо СРСР. Більшовики не могли прямо заявляти про реставрацію Російської імперії, а казали, що «ми наш, ми новий мір построїм — кто бил нікєм, тот станєт всєм». І вперто розширювали кордони соціалістичного табору, навіть вийшовши за межі імперії часів царату. Але більшовицькі і нацистські мрії про світове панування згинули, як роса на сонці. А демократичні країни Європи вільно об'єдналися в ЄС. І Україна має підтягнути всі стандарти свого життя до європейського рівня та набути повноправного членства в ЄС. Чим швидше, тим краще! Першим кроком до цього має стати підписання Угоди про асоціацію з ЄС та Угоди про глибоку та всеохоплюючу зону вільної торгівлі з ЄС. Цим самим буде назавжди похована мрія московських правителів про відновлення імперії під вивіскою МС чи будь-якою іншою маскою.
Георгій Манчуленко
Більшовизм, сталінізм, комунізм, путінізм,імперіалізм,євроазізм (МС) — це одне і теж.
Святослав Вишинський
На цій промовистій тезі дискусію можна завершити.
Сергій Воронцов
На этом тезисе дискуссию следовало бы начинать. Проблема ведь гораздо глубже, чем видеться господину Манчуленко, не так ли, Святослав?)))
Святослав Вишинський
N.B. Введіть у допис власний коментар — інакше його видалено згідно Правил мережі. Також варто вказати, що текст належить українському письменнику Івану Багряному (1907-1963).
Святослав Вишинський
* буде
Георгій Манчуленко
Читайте уважно весь текст і мій коментар.Там все вказано, в т.ч.і авторство І.Багряного, якого я дуже шаную.
Святослав Вишинський
Це вказано в другій частині допису, тоді як читач, що потрапляє на першу, не бачить ні посилання на другу, ні пояснення до тексту. Ви можете розбивати тексти на кілька частин, але кожен пост, який має власну унікальну адресу, регламентується Правилами «ВКурсі». Тому введіть власний коментар — найкраще на початку тексту. По-Вашому, користувач має прочитати дві великі сторінки тексту Вашого блогу, і тільки в кінці зрозуміти, що допис належить Іваному Багряному?
Георгій Манчуленко
Читач має право читати, що йому заманеться.Я змушений був розірвати текст на дві частини, оскільки він не оприлюднювався за одну подачу.
Святослав Вишинський
Пане Георгій, Вам утретє повторюється: передрук матеріалів чужого авторства без коментаря автора блогу є порушенням Правил мережі «ВКурсі». Не кажучи про те, що дві частини тексту не пов'язані гіперпосиланнями і на продовження читач, який потрапив за точним посиланням на першу частину (наприклад, через пошукові системи або соціальні мережі), ніяким не потрапить. У модератора немає запитань до другої частини — але оформлення першої є неналежним. Щоб виправити це і зробити текст зрозумілим, достатньо тільки вказати на початку кілька слів або речень від себе. Читач має право читати, що йому заманеться в бібліотеці або на спеціалізованих ресурсах, тоді як блогосфера «ВКурсі» спеціалізується тільки на власних авторах, а не на класиках української літератури.
Георгій Манчуленко
Класиків української літератури треба читати кожній людині, якщо вона вважає себе освіченою!
Святослав Вишинський
Поважаю Ваші патріотичні почуття, але не поділяю літературних смаків. На жаль, поняття «української класики» не завжди a priori означає щось якісне — не слід підносити все тільки за те, що воно українське. Адже такий підхід і є сутнісно анти-українським, зводячи нас до провінційності.
Георгій Манчуленко
Смак-це особиста справа кожної людини.Я не нав'язую свої літературні смаки нікому.Але для мене І.Багряний є справжнім українським класиком, в т.ч. і як автор «Саду Гетсиманського».Та й під поняттям «українські класики» я розумію саме тих, які створили якісні речі, а не тому, що вони тільки українські.
Светлана Исаченко
Ваш діалог — класика жанру! Святославе, Ви можете ще виховувати і наставляти на праведний шлях своїх ровесників. А пана Манчуленка виховувати вже пізно, втокмачувати йому щось — марна справа. Він так вважає, він так чинитиме — крапка! У нього свої правила! У мене питання — що з такими робити? Не помічати їх неможливо — вони лізуть в очі! Ви викините зі своєї мережі цього майже плагіатника, який не розуміє елементарних речей і не хоче нічого розуміти і нікого, окрім себе, слухати? Так він Вас заїсть звинуваченнями про придушення свободи слова! Гаразд, з мережею ще можна розібратися. А що робити з такими в житті?
Георгій Манчуленко
Читайте уважно весь матеріал, перш ніж безпідставно звинувачувати і навішувати ярлики.У своїй політичній діяльності я завжди відстоював свободу слова, щоб усі мали можливість висловити своб точку зору, навіть такі, як ви…
Светлана Исаченко
Ясна річ! без Вас свободи б не було! Пане Манчуленко, а кому потрібна Ваша точка зору? Спустіться на землю, як с парашута на кригу. Хто Ви такий, що Вас мають слухати? Вам сказали чітко — виконуйте правила мережі. так Ви і тут почали дригати ногами і виставляти своє бліденьке «я».
Георгій Манчуленко
Примітив!
Светлана Исаченко
Нарешті, пане Георгію, Ви про себе сказали правду! Удосконалюйтесь! Бути примітивом не пасує нікому, навіть колишньому політикові.
Георгій Манчуленко
Кожна розумна людина вдосконалюється все життя, щоб подалі втекти від таких примітивів, як Ви!
Светлана Исаченко
Кажуть, Ви офіцер? У Вас ані грама офіцерської честі. Обзивати жінку?! Відбрехуватися, як базарна баба?! Причому це здавна Ваш стиль поведінки. Ганьба українським офіцерам!
Георгій Манчуленко
Ви безцеремонно і нахабно втрутилися у спілкування двох людей, демонструючи повну відсутність вихованості, почуття такту і елементарної культури.І продовжуєте в цьому ж стилі, перекрутивши все, намагаючись тепер прикритись тим, що ви-жінка.Якщо вам самій не соромно за себе, то мені за вас соромно.Запишіться на курси етики.Може це вам допоможе, хоча я сумніваюся… Моя офіцерська честь не дозволяє мені більше з вами спілкуватися!
Светлана Исаченко
У Вас нема офіцерської честі!
Святослав Вишинський
Ніхто не повинен нікого виховувати. Йшлося всього лиш про дотримання правильного оформлення матеріалів — на благо авторів і читачів.
Михайло Шморгун
Я не особливо знаю, що робить зараз пан Манчуленко, але його намагання йти в ногу з часом є позитивним… Скажіть хто з владної команди (крім може Галиця ...) уміє користуватися соц. мережами? А це уже по-факту повний гаплик, це логіка 19 століття…
Що стосується допису, я поставив плюс не тому що хочу захистити пана Манчуленка, а тому що дуже люблю Багряного… Багряний дуже колоритний автор. Його слово важко читати без знання історії України. Іноді він може дуже красиво «закрутити» сюжетну лінію, для того щоб читач мусив попрацювати над собою (субєктивно). Тепер у сучукрліті такого немає…
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте