Край, де варто жити. Кому?

                                            
   Цей український край з ініціативи тодішньої місцевої влади заполонили білборди з привабливими фото і граматичною помилкою та не менш привабливим гаслом: «Край, де варто жити». І що ж це за такий чарівний край? Скажу, що й дійсно — він чудовий і жити в ньому варто. Але всебічно оцінюючи нинішні реалії життя, саме собою напрошується запитання: «Кому?». Кому в ньому варто жити? В цьому прекрасному краї Черемоша, Прута й Дністра, ймення якому Буковина.

   Може основній масі пенсіонерів з їхніми мізерними пенсіями та підвищенням віку виходу на пенсію для жінок в результаті т. зв. пенсійної реформи, яку здійснила команда ТАЯ = Тигіпко + Азаров + Янукович, що на людей чхає? Звісно, що ні, крім невеликої кількості привілейованих пенсіонерів з дуже високими пенсіями, яким варто і легко жити в цьому краї. А опозиція, бачите, не спромоглася відмінити цю «реформу», бо не змогла чи не захотіла забезпечити повну явку своїх депутатів під час голосування  у Парламенті (були відсутні 14 чоловік), і в результаті не вистачило всього 3 голосів для її скасування. Говориться одне, а на ділі виходить інше.        

   Чи може зазначене гасло стосується більшості освітян, медиків, працівників культури, спорту і соціальної сфери? Теж — ні. За винятком малої купки їхнього начальственного прошарку, як у владі, так і у вищих навчальних закладах. Та й то, в першу чергу, у галузі освіти і медицини. Ну хіба може завкафедрою чи декан, навіть на «модних» факультетах, на одну свою зарплату відгрохати  палац вартістю щонайменше 500 тис. ам. дол? Не може. А в нашому краї може. І плювати їм на законодавство про боротьбу з корупцією, бо їх покривають, у своїй більшості, ті, які мали б з цією корупцією боротися — прокурори, міліціонери, СБУшники, і ті, які мали б за неї відправляти у місця не зовсім віддалені — судді. А судді хто? Отож бо… І покривають тому, що з ними діляться «діячі» вищої школи, їхні владні управлінці, і дітей їхніх, тобто «правоохоронців» та інших начальничків, прилаштовують на навчання за бюджетний кошт навіть без достатніх на те підстав. Рука руку миє, а ворон ворону очі не виклює.

   Та й ті, на кого державою покладені функції боротьби з корупцією, самі мають не гірші палацики, збудовані на «одну» зарплату, ніж купка «вчених» і їхніх керівників у відповідних відомствах. Цим «слугам народу» варто та комфортно жити в Буковинському краї, бо вони «нафаршировані» по повній програмі, як і окремі представники митниці, податкової та держприкордонслужби. Тільки їхня особиста «нафаршированість» вилазить всім нам боком, бо державна скарбниця недоотримує мільярди гривень через контрабанду, корупцію, відкати та ухиляння від сплати податків.

   А може наші селяни живуть, приспівуючи? Ні! Вони гарують від рання до смеркання, щоб їхні родини хоч трохи почували себе людьми. І такий стан справ у більшості працівників сільського господарства. Залишилося ще дозволити приватизувати землю, яку скуплять можновладці з олігархами за вкрадені у людей гроші, і селяни перетворяться на рабів.

    Така ж картина — і у промисловості, де основні засоби виробництва важливих підприємств опинилися у руках купки нуворишів та їхніх покровителів із влади, а робітники, інженери ледь животіють, маса заводів і фабрик закриті.

   Не кращі справи і у більшості малих та середніх підприємців, в т. ч. і після податкової «реформи», бо над ними навис КАТКодекс Азарова — Тигіпка. На жаль, нинішнє законодавство більше сприяє крупному капіталу, ніж малому і середньому підприємництву, тобто відбувається олігархізація нашої економіки. Особливо яскравим цей процес став після захоплення України внутрішнім окупантом у 2010 р., адже олігархи щонайменше потроїли свої вкрадені капітали.

   Тому і подаються у світи, шукаючи кращої долі, десятки тисяч працездатних, кваліфікованих, активних буковинок і буковинців, які переводять на Батьківщину важко зароблені там гроші, тим самим роблячи вагомі інвестиції в українську економіку, з якої олігархи крадуть мільярди і виводять  за кордон у офшорні зони, а потім невелика частка цих капіталів повертається в Україну вже під маркою іноземних інвестицій. Ось така гірка правда, яка має спонукати наш народ до реального захисту своїх працьовитих співвітчизників і звільнення всіх нас з — під гніту ненаситних олігархів та їхніх покровителів — можновладців.

   А що ж нинішня опозиція? Як вона бореться з цими ганебними реаліями українського життя? Та наче і бореться, і на мітинги закликає… Але чомусь на буковинських майданчиках перед людьми можна побачити тих, які в 2002 р. на парламентських виборах підтримували блок «За ЄдУ», окремі були членами сумнозвісної медведчуківської партії — СДПУ(О) і поборювали  представників національно-демократичних сил, а в 2004 р. затято агітували за В. Януковича. Про 1990 р. я навіть згадувати не буду, бо вони тоді не бачили Україну самостійною державою, а працювали на збереження СССР в компартійно — комсомольських структурах чи радянських органах. Та зараз вони повчають людей, які виборювали нашу державність, як треба любити Україну. Цинізм та й годі!

   Мало того, окремі з них вдають, що такі білі і пухнасті, що живуть на одну зарплату і так дбають про народ, що готові ледь не останню сорочку йому віддати, і це при тому, як їхні дружини чи діти декларують мільйонні статки і мають у власності готелі, мотелі, ресторани, туристичні бази, зароблені «непосильною» працею батечків на різних посадах, в т. ч. і державних, у часи Л.Кучми… Дехто взагалі примудрився, обслуговуючи олігархів, за їхньої підтримки потрапити в окремі опозиційні партії, в той же час своїх близьких родичів відправити на службу нинішньому режиму. Гіршого знущання над своїми опозиційними прихильниками — виборцями важко придумати. А народ, вірніше його значна частина, розкривши роти, мовчить, бо благоденствує, і з захопленням дивиться на таких горе — опозиціонерів, які в душі насміхаються з його, народної, наївності.

   Їм всім, цим «діячам», мабуть, теж варто жити у цьому краї, горя не знаючи. Як і їхнім опонентам з владних кабінетів, що також, у своїй переважній більшості, сколотили багатства на «одну» чиновницьку зарплату з бюджету, і в яких теж можна помітити дружин — мільйонерок. Цікаво, скільки нинішні парламентарі, з влади і опозиції, «вибили» для Буковини дотацій для вирівнювання бюджетів і субвенцій на соціально — економічний розвиток у 2013 р., адже тут проживають їхні виборці? Зі своєї практики скажу, що, наприклад, у Державному бюджеті України 2006 р. для Чернівецької області вдалося відстояти тільки субвенцій на суму 12 млн грн, з яких майже 4,5 млн грн я спрямував на свій 203 (а зараз це 202)  виборчий округ. Так само я відстоював інтереси Буковини і у попередні роки, коли Л. Кучма був Президентом України, а два нинішні «покращувачі» керували його Урядом. Жителі будь — якої території, сплачуючи податки, мають право отримувати з держбюджету належні їм дотації і субвенції, якщо їхні депутати про це дбатимуть.

   А може окремі нинішні «опозиціонери» у 90 — х роках минулого століття були засланими агентами до владного режиму, щоб ослаблювати його на користь опозиції? Смішно ж, правда? Боюсь, що насправді деякі з них можуть виявитися засланими агентами в опозицію з боку нинішнього окупаційного режиму, щоб спрацювати на нього в потрібний момент. Свідченням цьому є знакове голосування у Верховній Раді України за відставку неефективного Кабінету Міністрів України на чолі з Прем'єр — міністром України М. Азаровим. «За» — 190 голосів. І знову відсутні 14 опозиціонерів. Та навіть позитивне голосування більшості з них мало про що говорить, оскільки зі сторони це виглядало, як добре зрежисований закулісними ляльководами спектакль з наперед відомим результатом. А провалена відставка Уряду тільки зміцнила позиції М. Азарова та всіх «покращувачів життя вже сьогодні» на чолі з Президентом України В. Януковичем, адже це — одна команда, повністю сформована і контрольована тільки ним самим.

   До сумних роздумів спонукає також якась невиразна боротьба опозиції за визволення Ю. Тимошенко... Може і не всім опозиціонерам вигідне її якнайшвидше звільнення? Винятком можуть слугувати тільки вчинки окремих опозиційних діячів. А незламність самої ув'язненої, яка не дає себе розтоптати брудними чоботами окупантів, і тиск Заходу вселяє певні надії. Хоча для звільнення Ю. Тимошенко до президентських виборів 2015 р. тільки її мужності, підтримки її близьких і окремих опозиціонерів та тиску Заходу може бути замало. Слава Богу, що, завдяки, в першу чергу, власній мужній позиції, підтримці родини, тиску Заходу і частково опозиції, вийшов з — за грат Ю. Луценко.  

   І так, за яку сферу нашого суспільного життя і суспільну групу не візьмешся, всюди… — одне і теж! Про стан доріг і мостів навіть говорити нічого. Таке враження, що по них нанесений бомбово — гарматний удар літаками «Люфтваффе», а бої на фронтах Другої світової до цього часу тривають. З нинішнім станом справ у дорожньому господарстві Буковина може виявитися відрізаною від решти України. Хай би усе це «покращення» відбувалося у маєтках нинішньої «еліти», незалежно від політичного забарвлення, а не погіршувало і так вкрай низький рівень життя Українського народу.
                                              
   То ж виходить, що гасло «Край, де варто жити» влаштовує абсолютну меншість буковинського люду і є звичайним понтом буковинських можновладців, які створюють безтурботне життя для себе і невеликої частки різних пристосуванців з різних політичних таборів. На абсолютну більшість своїх земляків їм наплювати, аби тільки в них було все в ажурі. І тому цю ситуацію можна сміливо екстраполювати на всю Україну з одним уточненням, що понти гонить уже весь нинішній окупаційний режим разом з олігархами, нечувано примноживши за останні 3 роки свої накрадені багатства і тримаючи всіх нас за бидло. Адже абсолютна більшість жителів будь — якої української адміністративно — територіальної одиниці перебуває у такому ж стані, як і буковинці. Краї, в яких вони живуть — Донеччина, Луганщина, Харківщина, Галичина, Волинь, Поділля, Крим, Полісся, Одещина та решта інших, попри свою природну привабливість, перетворилися на рай для нинішньої «еліти» та пекло для більшості українських людей. А у багатьох нинішніх «господарів життя» з різних політичних таборів панує культ жлобства, обману, пихатості, пристосуванства та хамства. Цими «вірусами» вони чимраз більше отруюють українське суспільство.

   І що ж далі? Терпітимемо чи кластимемо цьому край?

  Масові акції громадянської непокори здолають окупантів і опустять на грішну землю окремих опозиційних вождів, бо їм уже здається, що вони впіймали Бога за ноги, і народ їм потрібен тільки на виборах. Хто б не був при владі, він має боятися народного гніву. І якщо треба, люди мають масово виходити на майдани хоч щороку, хоч кожного кварталу, як це часто буває у західних демократичних країнах, коли громадяни не задоволені діями влади. За свої права треба жорстко боротися і усувати з посад навіть своїх, тобто одно -  чи близькопартійців. Гіркий урок 2004 р. має бути всім нам пересторогою. В жодному разі не можна покладатися тільки на лідерів, якими б вони зовні не виглядали народними захисниками, бо здебільшого вони дбають тільки про себе, інколи і між іншим згадуючи про тих, хто їх вивів на політичні вершини, тобто про своїх виборців.

   В противному випадку про нас і надалі казатимуть, що це — народ з розмитими орієнтирами, який, у своїй переважній більшості, не знає чого хоче ні у внутрішній, ні у зовнішній політиці та не прагне долучитися до кола вільних і заможних народів Європи, навіки порвавши з окупаційним імперсько — комуністичним минулим  України. А українські політики, як провладні, так і опозиційні, матимуть нас завжди за перегній.

    Але Український народ заслуговує кращої долі! І за неї варто боротися!

   P. S. Ця боротьба дала певні результати: в Україні наприкінці 2013 р. повстав Майдан, відбулася Революція Гідності, яка повалила внутрішньоокупаційний режим Януковича та звільнила Ю. Тимошенко, тогочасну опозицію зробила владою, котра, в свою чергу, міліцію перетворила на поліцію, сформувала антикорупційні органи, разом з тим погано викорінює корупцію і так само ж здійснює люстрацію та законодавчо закріпила намір України стати членом ЄС і не зробила цього щодо НАТО.

   Крім того, Росія пішла війною на Україну, окупувала наші Крим та окремі райони Донеччини і Луганщини, маючи плани захопити весь український південь, щоб з’єднатися з контрольованим нею Придністров’ям, яке належить, згідно норм міжнародного права, Молдові.

   А все інше ви бачите самі й зрозумієте теж, співставляючи написане з поточними реаліями…

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте