Старі гримаси нового обличчя російської демократії

Дивився на Інтері 10 лютого 2012 року передачу Євгєнія Кісєльова… Повчально. Україноненависництво табачників не дивує, а все більше і більше дратує. Дограються! З цікавістю чекав телемосту (тільки теле-) з Москвою, звідки до нас, українців, мав промовляти Алєксєй Навальний — нове обличчя російської демократії. Інтрига. Адже це обличчя — начебто наполовину українське. Може що доброго скаже своїй українській половині...

    Навальний почав промовляти. Тримається досить впевнено. Відчувається певна закоханість у свою стрімку популярність. Подобається йому бути на гребені хвилі політичного невдоволення росіян своїм правителем і самодержцем Владіміром Путіним. Говорить загалом правильні речі. Чекаю, коли заговорить про свою українську половину.

    Дочекався… Краще б він цього не говорив. Виявляється, що Навальному… навалилась така ідея: об'єднати Росію, Білорусь і Україну. Чуєте? Про це вже нам хтось говорив… Тепер ще й Навальний навалив… українцям. На новому обличчі російської демократії проявились старі гримаси великодержавного російського шовінізму.

                        
                                                             Фото знайдено в Інтернеті.
   До честі українських журналістів, які знаходились в студії, особливо Ірини Соломко, вони на таку навалу відреагували гідно. І нагадали новітньому російському демократові, що Україна — незалежна держава, більшість жителів якої підтримує її вступ до Європейського Союзу.

    Після цього Навальний почав трохи задкувати, але від сказаного вище так і не відмовився. Це й не дивно, бо позиціонує себе, як «умєрєнний россійскій націоналіст»! Тому і проявив себе в повній красі і «любові» до своєї української половини, принагідно згадавши про українське сало. І добре, що засвітився саме зараз, щоб в українських демократів не було жодних ілюзій щодо нових облич серед демократів російських, які з часом можуть з'явитися серед московського державного істеблішменту. Вся демократія багатьох із них закінчується там, де починається українське питання.

    Після таких навальних пасажів у мене з'явилося відчуття якоїсь відрази і гіркоти… Ще раз переконався, що Україну будь-яким способом хотять заманити, в т.ч. і новітні російські демократи, в міцні російські обійми, щоб «по-братерськи» задушити. Невже українство таке простодушне, щобсамостійно впасти в «братські» обійми Москви?

    Ось ця відраза і гіркота посилились ще й від того, що свіжа хвиля опозиційних протестів у Росії, яка свідчить про небажання росіян і далі миритися з авторитаризмом, виносить на поверхню фактично неприхованих великодержавних шовіністів. І це є нове обличчя російської демократії?! А чим воно відрізняється від обличчя нинішньої офіційної Москви в зовнішній політиці, особливо щодо своїх сусідів?

    Чим відрізняється Алєксєй Навальний від Владіміра Путіна? Не знаєте? Казахстаном… Саме так. Путін інтегрує Росію, Білорусь і Казахстан (ЄЕП, ЄврАзЕС, МС), заманюючи — затягуючи туди і Україну, щоб відновити Російську імперію. А Навальний хоче інтегрувати Росію, Білорусь і Україну. Без Казахстану. Поки що. Різницю вловили? Отож бо… Ось чому Україні треба пошвидше інтегруватися в європейські і євроатлантичні структури. Там — запорука нашої незалежності. Аргументи на користь цього я навів у своїй статті «Наше майбутнє — в об'єднаній Європі, а не на руїнах Російської імперії».

    І як тут не згадати інших наших «співвітчизників» — землячків: Хрістєнка, Оніщєнка та іже з ними. За свої високі і не дуже посади в московській державній ієрархії вони вірно служили і служать своїм роботодавцям, без причин боляче кусаючи Українську Батьківщину, де знаходиться їхнє родове коріння. Ось такі от перекинчики-полукровки є набагато небезпечнішими від Путіна, його оточення та їхніх послідовників. Бо стараються продемонструвати свою вірність господарям за будь-яку ціну.

   У нас, в Україні, на високих державних посадах теж вистачає своїх полукровок — необов'язково за походженням, а за духом, що є набагато страшнішим. Вони навіть на відверте знущання з себе дрібних російських чиновників, які затіяли «сирну війну», не можуть гідно відповісти. Особливо «яскраво» себе тут проявив український (чи дійсно так?) аграрний міністр Микола Присяжнюк. Лакейська поведінка. «Раби, подножки, грязь Москви...», — це про них так влучно сказав наш Кобзар — Тарас Шевченко.

   Маємо якнайшвидше позбутися у владі своїх перекинчиків-полукровок. Це дуже скоротить наш шлях до європейської та євроатлантичної інтеграції. Там — наш порятунок. Там — гарантія нашої незалежності. Європа — наш рідний дім. Вертаймося швидше назад до дому!

   Навіть український більшовик Микола Хвильовий, якого згодом тодішній режим довів до самогубства, зрозумівши свого часу справжню суть своїх московських соратників і правителів, сказав: «Геть від Москви!». 

                                   Старі гримаси нового обличчя російської демократії

                                             (оновлено 01.05.2015 р., (10, 15).03.2016 р.)

   Пригадую, як далекого 10 лютого 2012 року дивився на Інтері передачу Євгєнія Кісєльова… Було повчально. Україноненависництво представників бандитського внутрішньоокупаційного режиму Януковича, типу табачників, не дивувало, а сильно дратувало. Думалося тоді, що дограються. В 2014 році таки догралися!

   З цікавістю чекав телемосту (тільки теле -) з Москвою, звідки до нас, українців, мав промовляти Алєксєй Навальний – нове обличчя російської демократії. Інтрига. Адже це обличчя – начебто наполовину українське. Може що доброго скаже своїй українській половині…

   Навальний почав промовляти. Тримався він досить впевнено. Відчувалася певна закоханість у свою популярність. Видно, що подобається йому бути на гребені хвилі політичного невдоволення невеликої частини росіян своїм правителем і самодержцем Владіміром Путіним. Говорив загалом правильні речі. А я все чекав, коли заговорить про свою українську половину.

   Дочекався… Краще б він цього не говорив. Виявляється, що Навальному… навалилась така ідея: об’єднати Росію, Білорусь таУкраїну. Чуєте? Про це вже нам хтось говорив… Тепер ще й Навальний навалив… українцям. На новому обличчі російської демократії проявились старі гримаси великодержавного російського шовінізму.

   До честі українських журналістів, які знаходились в студії, особливо Ірини Соломко, вони на таку навалу відреагували гідно. І нагадали новітньому російському демократові, що Україна – незалежна держава, більшість жителів якої підтримує її вступ до Європейського Союзу.

   Після цього Навальний почав трохи задкувати, але від сказаного вище так і не відмовився. Це й не дивно, бо позиціонує себе, як «умєрєнний россійскій націоналіст»! Тому і проявив себе в повній красі та «любові» до своєї української половини, принагідно згадавши про українське сало. І добре, що засвітився тоді, щоб в українських демократів не було жодних ілюзій щодо нових облич серед демократів російських. Всядемократія багатьох із них закінчується там, де починається українське питання.

   У мене після таких навальних пасажів з’явилося відчуття якоїсь відрази та гіркоти… Ще раз переконався, що Україну будь — яким способом хотять заманити, в т.ч. й новітні російські демократи, в міцні російські обійми, щоб «по — братерськи» задушити. Саме це зараз робить Росія, почавши війну проти України і окупувавши Крим та частину Донбасу. Надіюся, що українство у своїй більшості перестало бути наївно — довірливим і розуміє, що для України переважна більшість росіян – не брати, а вороги (абсолютна меншість неворогів теж несе відповідальність за дії росіян — ворогів, бо ніяк не перешкоджає їхній злочинній та загрозливій діяльності). І так було завжди: трагічна українська історія – тому підтвердження. А ті росіяни, котрі дійсно поважають нашу незалежність, засуджують окупацію Москвою деяких українських земель (навіть публічно виступають проти неї), є такими малочисельними, що їх в Росії не беруть до серйозних розрахунків, заодно, з допомогою геббельсівсько — кремлівської пропаганди в російських ЗМІ, цькують та роблять з них ворогів народу.  

   Ось ця відраза і гіркота посилились ще й від того, що опозиційні протести у Росії, які свідчать про небажання незначної частки росіян і далі миритися з авторитаризмом, виносять на поверхню фактично неприхованих великодержавних шовіністів та імперіалістів. І це є нове обличчя російської демократії?! А чим воно відрізняється від обличчя нинішньої офіційної Москви в зовнішній політиці, особливо щодо своїх сусідів?

   Чим відрізняється Алєксєй Навальний від Владіміра Путіна? Не знаєте? Казахстаном… Саме так. Путін інтегрує Росію, Білорусь та Казахстан в ЄЕП, ЄврАзЕС, МС, не полишаючи прагнень затягнути туди і Україну, щоб відновити Російську імперію. А Навальний хоче інтегрувати Росію, Білорусь та Україну. Без Казахстану. Поки що. Різницю вловили? Отож бо… Ось чому Україні треба пошвидше інтегруватися в євроатлантичні (НАТО) і європейські (ЄС) структури. Там – запорука нашої незалежності та прогресу.

   І як тут не згадати інших наших «співвітчизників» — землячків: Матвієнко, Хрістєнка, Оніщєнка та іже з ними. За свої високі і не дуже посади в московській державній ієрархії вони вірно служили та служать своїм роботодавцям, без причин боляче кусаючи Українську Батьківщину, де знаходиться їхнє родове коріння. Ось такі от перекинчики — полукровки є не менш небезпечними, ніж сам Путін, його найближче оточення і їхні послідовники. Бо стараються продемонструвати свою вірність господарям за будь — яку ціну.

   У нас, в Україні, при Януковичі й до нього, на різних державних посадах було чимало своїх полукровок – необов’язково за походженням, а за духом, що є набагато страшнішим. Вонинавіть на відверте знущання над собою дрібних російських чиновників не могли гідно відповісти, не кажучи вже про більш високі чини. Лакейська поведінка. Згадаймо тільки покірливе чотирьохгодинне чекання в Криму (до окупації) Януковичем зі свитою на офіційні переговори Путіна, котрий у той самий час розважався з російськими байкерами під Севастополем, даючи зрозуміти проффесору, хто в домі хозяін. «Раби, подножки, грязь Москви…», – це про них так влучно сказав наш Кобзар – Тарас Шевченко.

   І зараз у нас, незважаючи вже й на повалення «проффесорського» режиму, теж ще вистачає тих же своїх полукровок. Інакше як пояснити ситуацію, коли Київ, попри окупацію Росією частини нашої території, продовжує співпрацювати з Москвою у різних сферах наче нічого не сталося, навіть не ввівши проти Росії санкції в тому ж обсязі (ніде правди діти — недостатньому), що й більшість країн Заходу. Знову та ж лакейська поведінка.

   Після Революції Гідності, втрати Небесної Сотні, тисяч смертей в зоні АТО психологія лакеїв, на жаль, продовжує міцно сидіти в головах значної частини українства, якій треба якнайшвидше її позбутися, включаючи багатьох посадовців.Наше суспільство повинно також якомога швидше очиститися від своїх, яких, на жаль, ще вистачає, перекинчиків — полукровок у всіх сферах українського державного будівництва. Це дуже скоротить шлях України до набуття членства в НАТО та ЄС. Там – наш порятунок. Там – гарантія нашої незалежності. Європа – наш рідний дім. Вертаймося швидше назад до дому!

   Навіть український більшовик Микола Хвильовий, якого згодом тодішній сталінський режим довів до самогубства, зрозумівши свого часу справжню суть своїх московських соратників і правителів, сказав: «Геть від Москви!».